У червні 2011 року прокурор Цюрупинського району Херсонської області, виступаючи в інтересах держави в особі Фонду державного майна України звернувся до господарського суду Херсонської області з позовом до приватного Херсонського обласного акціонерного товариства по туризму та екскурсіях "Херсонтурист", приватного підприємства "Маркеттранс", просив визнати за державою в особі Фонду державного майна України право власності на туристичну базу ім. Остапа Вишні, розташовану в Цюрупинському районі, с. Кринки, вул. О. Вишні, буд. 213-а, 213-б, 218; вилучити з володіння приватного підприємства "Маркеттранс" на користь держави в особі Фонду державного майна України туристичну базу ім. О. Вишні, розташовану в Цюрупинському районі, с. Кринки, вул. О.Вишні, буд. 213-а, 213-б, 218 (т. 1, а.с. 2-3).

Позовні вимоги мотивовані тим, що відчуження вищезазначеного майна відбулось з порушенням норм чинного законодавства.

Клопотанням від 15.08.2011 року прокурор просив відновити пропущений строк звернення до суду, мотивуючи тим, що про неправомірні дії по відчуженню майна йому стало відомо за результатами проведеної перевірки, здійсненої на виконання завдання Генеральної прокуратури України (т. 1, а.с. 67).

Заявою від 12.09.2011 року приватне Херсонське обласне акціонерне товариство по туризму та екскурсіях "Херсонтурист" просило відмовити у задоволенні позовних вимог у зв'язку зі спливом позовної давності (т. 2, а.с. 103-106).

Рішенням господарського суду Херсонської області від 12.09.2011 року (суддя Задорожна Н.О.), залишеним без змін постановою Одеського апеляційного господарського суду від 20.11.2013 року (головуючий Лавриненко Л.В., судді Пироговський В.Т., Філінюк І.Г.) (т. 5, а.с. 81-89) залучено до участі у справі в якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Федерацію професійних спілок України, відкрите акціонерне товариство "Комерційний банк "Надра", акціонерний банк "Факторіал-Банк" в особі територіального управління акціонерного банку "Факторіал-Банк" у місті Херсон. Позов задоволено. Вирішено питання розподілу судових витрат (т. 2, а.с. 136-139).

Оскаржені судові акти мотивовано доведеністю позовних вимог.

Не погодившись з прийнятими судовими рішеннями, приватне підприємство "Маркеттранс" та публічне акціонерне товариство "Фідобанк" звернулись до Вищого господарського суду України з касаційними скаргами, просили оскаржені судові акти скасувати, прийняти нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити (т. 5, а.с. 102-105, 116-118).

Ухвалою Вищого господарського суду України від 20.03.20104 року касаційні скарги приватного підприємства "Маркеттранс" та публічного акціонерного товариства "Фідобанк" прийнято до провадження та призначено до розгляду на 31.03.2014 року (т. 5, а.с. 142-143).

Ухвалою Вищого господарського суду України від 31.03.2014 року розгляд касаційних скарг відкладено на 07.04.2014 року (т. 5, а.с. 148-149).

Розпорядженням секретаря першої судової палати № 02-05/117 від 04.04.2014 року сформовано колегію суддів у складі: головуючий суддя Прокопанич Г.К. (доповідач), судді Євсіков О.О., Картере В.І. (т. 5, а.с. 150).

Ухвалою Вищого господарського суду України від 07.04.2014 року продовжено строк розгляду касаційних скарг та відкладено розгляд справи на 16.04.2014 року (т. 5, а.с 152-154).

Розпорядженням секретаря першої судової палати № 02-05/144 від 10.04.2014 року сформовано колегію суддів у складі: головуючий суддя Прокопанич Г.К. (доповідач), судді Алєєва І.В., Євсіков О.О. (т. 5, а.с. 150).

У судове засідання 16.04.2014 року представники позивача - Фонду державного майна України, третіх осіб - Федерації професійних спілок України, публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Надра" в особі філії публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Надра" Херсонського регіонального відділення, акціонерного банку "Факторіал-Банк" в особі територіального управління акціонерного банку "Факторіал-Банк" у місті Херсон не з'явились, причин неявки суду не повідомили.

Відповідно до абз. 1 п. 3.9.2 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 року № 18 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" (v0018600-11) у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

Стаття 22 Господарського процесуального кодексу України зобов'язує сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами. Оскільки явка в судове засідання представників сторін - це право, а не обов'язок, справа може розглядатись без їх участі, якщо нез'явлення цих представників не перешкоджає вирішенню спору.

Статтею 77 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що господарський суд відкладає в межах строків, встановлених статтею 69 цього Кодексу розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні.

Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

З врахуванням вищенаведеного судова колегія визнала за можливе розглянути справу у відсутність представників позивача - Фонду державного майна України, третіх осіб - Федерації професійних спілок України, публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Надра" в особі філії публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Надра" Херсонського регіонального відділення, акціонерного банку "Факторіал-Банк" в особі територіального управління акціонерного банку "Факторіал-Банк" у місті Херсон.

Колегія суддів, вивчивши матеріали справи, вислухавши прокурора, представників відповідачів - приватного Херсонського обласного акціонерного товариства по туризму та екскурсіях "Херсонтурист", приватного підприємства "Маркеттранс", заявника касаційної скарги - публічного акціонерного товариства "Фідобанк", обговоривши доводи касаційних скарг, дослідивши правильність застосування господарськими судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права вважає, що касаційні скарги підлягають частковому задоволенню з огляду на наступне.

Статтею 111-7 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що на підставі акту прийому - передачі від 23.05.1986 року Херсонським обласним товариством мисливців і рибалок будівлі та споруди туристичної бази ім. О.Вишні були передані Херсонській обласній раді по туризму і екскурсіях.

Постановою колегії центральної ради по туризму та екскурсіях від 18.07.1988 року № 12-4 створено Херсонське обласне туристично-екскурсійне виробниче об'єднання "Херсонтурист".

Постановою колегії Української республіканської ради по туризму і екскурсіях від 27.11.1989 року Херсонську обласну раду по туризму і екскурсіях ліквідовано та рішенням правління Українського акціонерного товариства по туризму та екскурсіях "Укрпрофтур" від 03.12.1991 року створено Херсонське обласне відділення Українського акціонерного товариства по туризму і екскурсіям "Укрпрофтур".

Рішенням правління Українського акціонерного товариства по туризму та екскурсіях "Укрпрофтур" від 27.07.1994 року Херсонське обласне відділення "Херсонтурист" реорганізовано в Херсонське обласне дочірнє підприємство "Херсонтурист" Українського акціонерного товариства по туризму та екскурсіях "Укрпрофтур".

Рішенням позачергових зборів Українського акціонерного товариства по туризму та екскурсіях "Укрпрофтур" від 09.12.1998 року Херсонське обласне дочірнє підприємство "Херсонтурист" реорганізовано в Херсонське обласне закрите акціонерне товариство по туризму і екскурсіях "Херсонтурист".

Відповідно до акту передачі у власність Херсонському обласному закритому акціонерному товариству по туризму і екскурсіях "Херсонтурист" майна та будівель від 13.01.1999 року № 14 закритим акціонерним товариством по туризму та екскурсіях "Укрпрофтур" передано у власність Херсонському обласному закритому акціонерному товариству по туризму і екскурсіях "Херсонтурист" як внесок до статутного фонду майно та будівлі загальною балансовою вартістю 5 545, 00 грн., у тому числі туристичну базу ім. О. Вишні.

Судами також встановлено, що рішеннями виконавчого комітету Козачелагерської сільської ради від 27.02.2002 року № 29 та від 24.04.2002 року № 48 за заявою приватному Херсонському обласному акціонерному товариству по туризму та екскурсіях "Херсонтурист" надано дозвіл про видачу свідоцтва про право власності на будівлі і споруди туристичної бази ім. О.Вишні.

На підставі зазначених рішень, першому відповідачу видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно на нежитлові будівлі та споруди туристичної бази ім. О.Вишні.

У подальшому 03.03.2008 року між приватним Херсонським обласним акціонерним товариством по туризму та екскурсіях "Херсонтурист" та приватним підприємством "Маркеттранс" було укладено договори купівлі-продажу, відповідно до яких приватним Херсонським обласним акціонерним товариством по туризму та екскурсіях "Херсонтурист" передано у власність приватного підприємства "Маркеттранс" майно туристичної бази ім. О. Вишні.

Відповідно до Указу Президії Верховної Ради України від 30.08.1991 року № 1452-XII (1452-12) "Про передачу підприємств, установ та організацій союзного підпорядкування, розташованих на території України, у власність держави" та Закону України від 10.09.1991 року № 1540-XII "Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України" (1540-12) майно та фінансові ресурси підприємств, установ, організацій та інших об'єктів союзного підпорядкування, розташовані на території країни є державною власністю України, а укладені після 29.11.1990 року майнові договори, якими змінено форму власності, визнаються недійсними.

10.04.1992 року Верховна Рада України постановою № 2268-ХП (2268-12) "Про майнові комплекси та фінансові ресурси громадських організацій колишнього Союзу РСР, розташовані на території України" з метою збереження в інтересах громадян України майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР тимчасово, до визначення правонаступників, передала Фонду державного майна України майно та фінансові ресурси розташованих на території України підприємств, установ та об'єктів, що перебували у віданні центральних органів цих загальносоюзних громадських організацій. Постановою Верховної Ради України № 3943-XII від 04.02.1994 року "Про майно загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР" (3943-12) доручено Кабінету Міністрів України до 01.03.1994 року визначити органи управління майном загальносоюзних громадських організацій, які тимчасово виконують ці функції до законодавчого визначення правонаступників цього майна. До законодавчого визначення суб'єктів права власності майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР, розташованих на території України, зазначене майно є загальнодержавною власністю. До законодавчого визначення правонаступників майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР Фонд державного майна України здійснює право розпорядження цим майном в процесі приватизації та повноваження орендодавця майнових комплексів підприємств та організацій (їх структурних підрозділів).

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 21 Закону України "Про об'єднання громадян" об'єднання громадян може мати у власності кошти та інше майно, необхідне для здійснення його статутної діяльності.

Об'єднання громадян набуває право власності на кошти та інше майно, передане йому засновниками, членами (учасниками) або державою, набуте від вступних та членських внесків, пожертвуване громадянами, підприємствами, установами та організаціями, а також на майно, придбане за рахунок власних коштів чи на інших підставах, не заборонених законом.

Статтею 20 Закону України № 697-ХІІ від 07.02.1991 року "Про власність" було визначено, що професійні спілки та їхні громадські об'єднання є суб'єктами права колективної власності.

Згідно ст. 21 Закону України № 697-ХІІ від 07.02.1991 року "Про власність" право колективної власності виникає на підставі: добровільного об'єднання майна громадян і юридичних осіб для створення кооперативів, акціонерних товариств, інших господарських товариств і об'єднань; передачі державних підприємств в оренду; викупу колективами трудящих державного майна; перетворення державних підприємств в акціонерні та інші товариства; безоплатної передачі майна державного підприємства у власність трудового колективу, державних субсидій; пожертвувань організацій і громадян, інших цивільно-правових угод.

Суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що законодавство України не передбачало підстав виникнення права власності громадського об'єднання шляхом передачі майна від загальносоюзних громадських організацій новоствореним в Україні громадським організаціям або в порядку правонаступництва загальносоюзної громадської організації новоствореною республіканською громадською організацією.

Також суди дійшли висновку, що право власності на спірний об'єкт набула держава Україна в особі органу, якому відповідно до постанов Верховної Ради України від 10.04.1992 року та від 04.02.1994 року надані повноваження прийняти це майно та розпоряджатись ним до визначення суб'єктів його права, тобто, Фонду державного майна України.

Крім того, місцевий господарський суд, з яким погодилась і апеляційна інстанція, дійшов висновку, що звернення прокурора з позовом здійснено в межах загального строку позовної давності, оскільки про порушення інтересів держави прокурору стало відомо у липні 2011 року після проведеної прокурорської перевірки.

Проте, висновки судів попередніх інстанцій є передчасними.

Пунктами 1, 2 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.2012 року № 6 "Про судове рішення" (v0006600-12) роз'яснено, що рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з'ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі.

Рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.

Відповідно до ч. 1 ст. 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Вимоги щодо належності та допустимості доказів встановлені ст. 34 Господарського процесуального кодексу України.

Разом з тим, у порушення вищенаведеної норми процесуального закону матеріали справи містять копії документів (т. 1, а.с. 4-23, 117-153; т. 2, а.с. 2-27, 56-66, 72, 79-84, 107-122, 145-150), не засвідчених належним чином, відповідно до п. 5.27 Вимог до оформлення документів ДСТУ 4163-2003, затверджених наказом Держспоживстандарту України від 07.04.2003 року № 55 (v0055609-03) та ст. 36 Господарського процесуального кодексу України.

Згідно ч. 2 ст. 36 Господарського процесуального кодексу України письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії. Якщо для вирішення спору має значення лише частина документа, подається засвідчений витяг з нього.

Відповідно до ч. 1 ст. 43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що грунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Пунктом 4 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.2012 року № 6 "Про судове рішення" (v0006600-12) передбачено, що господарським судам слід виходити з того, що рішення може ґрунтуватись лише на тих доказах, які були предметом дослідження і оцінки судом. При цьому необхідно мати на увазі, що згідно зі статтею 43 ГПК України наявні докази підлягають оцінці у їх сукупності і жодний доказ не має для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

Отже, прийняті у справі судові рішення грунтуються на неналежних доказах.

Висновки місцевого та апеляційного господарських судів про відсутність підстав для застосування спливу позовної давності, оскільки звернення з позовом відбулось безпосередньо прокурором, якому про порушення інтересів держави стало відомо у липні 2011 року є передчасними з огляду на наступне.

Так, відповідно до ст. 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно ст. 257 Цивільного кодексу України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Пунктом 1 ст. 261 Цивільного кодексу України передбачено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Відповідно до п. 4.1 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 року № 10 "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів" (v0010600-13) початок перебігу позовної давності визначається за правилами статті 261 ЦК України. Якщо у передбачених законом випадках з позовом до господарського суду звернувся прокурор, що не є позивачем, то позовна давність обчислюватиметься від дня, коли про порушення свого права або про особу, яка його порушила, довідався або мав довідатися саме позивач, а не прокурор. У таких випадках питання про визнання поважними причин пропущення позовної давності може порушуватися перед судом як прокурором, так і позивачем у справі.

Проте, ні місцевим господарським судом, ні апеляційною інстанцією не встановлено моменту, коли саме позивачу стало відомо про порушення його прав та інтересів.

Відповідно до ч. 3 ст. 27 Господарського процесуального кодексу України питання про допущення або залучення третіх осіб до участі у справі вирішується господарським судом, який виносить з цього приводу ухвалу.

Згідно п. 31 Інформаційного листа Вищого господарського суду України від 18.03.2008 року № 01-8/164 "Про деякі питання застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2007 році" (v_164600-08) що ж до третіх осіб (як тих, що заявляють самостійні вимоги на предмет спору, та і тих, які таких вимог не заявляють), то за змістом частини першої статті 26 та частини першої статті 27 ГПК України такі особи можуть вступити у справу (бути залученими до участі у справі) лише до прийняття рішення господарським судом. Пов'язані з цим процесуальні питання вирішуються виключно ухвалами господарського суду (частина друга статті 26 та частина третя статті 27 ГПК України).

При залученні третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача місцевий господарський суд вищевикладеного не врахував.

Апеляційна інстанція на порушення місцевим господарським судом норм процесуального права уваги не звернула.

Отже, порушивши та неправильно застосувавши норми процесуального та матеріального права, не з'ясувавши повно і всебічно обставин та не дослідивши докази, наявні в матеріалах справи, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли помилкових висновків та прийняли необгрунтовані рішення, які підлягають скасуванню.

Згідно ч. 2 ст. 111-7 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 111-9 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право, зокрема, скасувати рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції і передати справу на новий розгляд, якщо суд припустився порушень норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Пунктом 11 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 24.10.2011 року № 11 (v0011600-11) "Про деякі питання практики застосування розділу XII1 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) " передбачено, що, відповідно до частини першої статті 47 ГПК України судове рішення приймається за результатами обговорення усіх обставин справи, а частиною першою статті 43 названого Кодексу передбачено всебічний, повний і об'єктивний розгляд в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності. Недодержання судом першої або апеляційної інстанції цих норм процесуального права, якщо воно унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного розгляду справи, також є підставою для скасування судового рішення з передачею справи на новий розгляд до відповідного суду (пункт 3 частини першої статті 111-9 ГПК України), оскільки касаційна інстанція не має права сама встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові місцевого чи апеляційного господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

За таких обставин справа підлягає передачі на новий розгляд, під час якого суду необхідно врахувати викладене, всебічно і повно перевірити доводи, на яких ґрунтуються вимоги та заперечення сторін, і, в залежності від установлених обставин, вирішити спір у відповідності з нормами матеріального і процесуального права, що підлягають застосуванню до наявних правовідносин.