головуючого Демидової А.М. (доповідач у справі), суддів: Воліка І.М., Кролевець О.А., розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційні скарги 1. Корпорації "Укрінмаш"; 2. Товариства з обмеженою відповідальністю "Автомобільна компанія "Автотрейд-Сервіс" на постанову Київського апеляційного господарського суду від 05.03.2014 р. (скасовано рішення господарського суду міста Києва від 13.11.2013 р.) у справі № 910/17327/13 господарського суду міста Києва за позовом Корпорації "Укрінмаш" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Автомобільна компанія "Автотрейд-Сервіс" третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача ОСОБА_4 про визнання договору недійсним, за участю представників: від позивача Парицька Н.О. від відповідача Лементарчук Т.В. від третьої особи не з'явився

У вересні 2013 року Корпорація "Укрінмаш" звернулась до господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Автомобільна компанія "Автотрейд-Сервіс" (далі - ТОВ "Автомобільна компанія "Автотрейд-Сервіс") про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна від 12.07.2010 р. між Корпорацією "Укрінмаш" та ТОВ "Автомобільна компанія "Автотрейд-Сервіс", посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_7, зареєстрованого в реєстрі за № 1530.

Рішенням господарського суду міста Києва від 13.11.2013 р. у справі № 910/17327/13 (суддя Привалов А.І.) в задоволенні позовних вимог Корпорації "Укрінмаш" відмовлено повністю.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 05.03.2014 р. (колегія суддів у складі: Рєпіної Л.О. - головуючого, Тищенко А.І., Тарасенко К.В.) рішення господарського суду міста Києва від 13.11.2013 р. у справі № 910/17327/13 скасовано. Прийнято нове рішення, яким позовні вимоги Корпорації "Укрінмаш" задоволено; визнано недійсним договір від 12.07.2010 р. купівлі-продажу нерухомого майна, що знаходиться по АДРЕСА_1, укладений між Корпорацією "Укрінмаш" та ТОВ "Автомобільна компанія "Автотрейд-Сервіс", посвідчений приватним нотаріусом та зареєстрований у реєстрі за № 1530. Стягнуто з відповідача на користь позивача судовий збір за подання позову та апеляційної скарги в розмірі 1 720,50 грн.

Не погоджуючись частково із постановою Київського апеляційного господарського суду від 05.03.2014 р. у справі № 910/17327/13, Корпорація "Укрінмаш" звернулася до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, у якій просить суд змінити оскаржувану постанову шляхом доповнення її резолютивної частини частиною щодо розподілу судових витрат.

В обґрунтування своїх вимог скаржник посилається на те, що оскаржувана постанова прийнята з порушенням норм процесуального права - ст.ст. 49, 105 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК (1798-12) України), оскільки не містить нового розподілу судових витрат.

Також не погоджуючись із постановою Київського апеляційного господарського суду від 05.03.2014 р. у даній справі, ТОВ "Автомобільна компанія "Автотрейд-Сервіс" звернулося до суду касаційної інстанції з касаційною скаргою.

У касаційній скарзі відповідач просить суд скасувати оскаржувану постанову, а рішення господарського суду міста Києва від 13.11.2013 р. у даній справі залишити без змін.

Касаційна скарга ТОВ "Автомобільна компанія "Автотрейд-Сервіс" мотивована порушенням судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, зокрема, ст. 43 ГПК України.

Ухвалою Вищого господарського суду України від 25.03.2014 р. колегією суддів у складі: Демидової А.М. - головуючого (доповідач у справі), Воліка І.М., Кролевець О.А. прийнято зазначені касаційні скарги Корпорації "Укрінмаш" та ТОВ "Автомобільна компанія "Автотрейд-Сервіс" до касаційного провадження та призначено їх розгляд у судовому засіданні на 08.04.2014 р. о 10 год. 35 хв.

У відзиві на касаційну скаргу ТОВ "Автомобільна компанія "Автотрейд-Сервіс", який надійшов від Корпорації "Укрінмаш" 08.04.2014 р. до початку судового засідання через канцелярію Вищого господарського суду України, позивач проти касаційної скарги відповідача заперечує та просить суд відмовити у її задоволенні.

Учасники судового процесу, згідно з приписами ст. 111-4 ГПК України, були належним чином повідомлені про час і місце розгляду касаційних скарг, однак третя особа не скористалася передбаченим законом правом на участь у розгляді скарг касаційною інстанцією.

Заслухавши представників сторін, розглянувши матеріали справи, оцінивши доводи касаційних скарг, перевіривши правильність застосування господарськими судами норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку, що касаційні скарги не підлягають задоволенню, виходячи із наступного.

Як встановлено господарськими судами попередніх інстанцій, 12.07.2010 р. між позивачем (Продавець) та відповідачем (Покупець) укладено договір купівлі-продажу нерухомого майна, посвідчений приватним нотаріусом та зареєстрований в реєстрі за № 1530 (далі - Договір).

За умовами Договору Продавець передає, а Покупець приймає у власність будівлю енерго-механічного відділу (літ. Л), загальною площею 336,50 кв.м. та будівлю столярно-заготівельного цеху (літ. А1), загальною площею 356,80 кв.м., які розташовані за адресою: АДРЕСА_1, загальною вартістю 2 800 000 грн. Нерухоме майно знаходиться на земельній ділянці за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий номер 88:077:026, загальною площею 3,8816 га, яка передана в постійне користування Державному науково-виробничому зовнішньоторговельному об'єднанню "Укрінмаш" на підставі Державного акта на право постійного користування землею І-КВ № 005466, виданого Київським міським управлінням земельних ресурсів 08.07.1998 р. та зареєстрованого в книзі записів державних актів на право постійного користування землею за № 88-4-00012. Продавець надає Покупцю в користування відповідну частину земельної ділянки для обслуговування вищевказаних будівель та зобов'язується не чинити та не перешкоджати користуванню відповідною частиною земельної ділянки. Корпорація "Укрінмаш" не буде перешкоджати оформленню права користування на відповідну частину земельної ділянки.

14.07.2010 р. сторони підписали акт прийому-передачі нежитлових приміщень згідно з договором купівлі-продажу від 12.07.2010 р.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач зазначає про те, що всупереч вимогам ст.ст. 120, 125 Земельного кодексу України (далі - ЗК України (2768-14) ) та ст. 377 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ), сторонами укладено правочин купівлі-продажу нерухомого майна, розташованого на земельній ділянці, що не належить позивачу на правах землекористувача. Отже, на думку позивача, вказаним правочином фактично було здійснено розпорядження земельною ділянкою у складі нерухомого майна без належних на те підстав.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, місцевий господарський суд виходив з того, що правочини, які тягнуть перехід права власності на об'єкт нерухомості, водночас є підставою для переходу права на землю, а оформлення такого права здійснюється у встановленому законом порядку; особа яка є власником будівлі, має право ініціювати одержання земельної ділянки у власність або у користування, проте розглянути це питання та прийняти відповідне рішення в строки, встановлені законом, зобов'язаний відповідний повноважний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування. Також, суд першої інстанції, спростовуючи доводи позивача про те, що у спірному договорі вказано не кадастровий номер земельної ділянки, вказав про те, що відповідно до Реєстру земельних ділянок, ділянка під кодом 88:077:026 знаходиться у постійному землекористуванні у позивача, ділянка під кодом 88:077:026п знаходиться у проекті постійного землекористування у Державного підприємства завод нестандартного обладнання "Укрінмаш". З урахуванням викладеного, місцевий господарський суд дійшов висновку, що зміст спірного договору не суперечив положенням, чинним на день його укладення, у зв'язку з чим підстави для визнання його недійсним відсутні.

Апеляційний господарський суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції та приймаючи нове рішення про задоволення позовних вимог, виходив з того, що при укладенні спірного договору сторони не дійшли згоди щодо всіх його істотних умов, що є необхідними для договорів даного виду, а саме: в договорі в порушення приписів ст. 120 ЗК України та ст. 377 ЦК України не вказано кадастровий номер земельної ділянки, на якій розташована частина відчужуваних об'єктів. За таких обставин, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що спірний договір не відповідає вимогам чинного законодавства України.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

У силу вимог ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства.

Відповідно до положень ст. 180 Господарського кодексу України, ст. 628 ЦК України, зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Згідно з ч. 2 ст. 377 ЦК України розмір та кадастровий номер земельної ділянки, право на яку переходить у зв'язку з переходом права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, є істотними умовами договору, який передбачає набуття права власності на ці об'єкти (крім багатоквартирних будинків).

Відповідно до ч. 6 ст. 120 ЗК України істотною умовою договору, який передбачає набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, є кадастровий номер земельної ділянки, право на яку переходить у зв'язку з набуттям права власності на ці об'єкти. Укладення договору, який передбачає набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що пов'язане з переходом права на частину земельної ділянки, здійснюється після виділення цієї частини в окрему земельну ділянку та присвоєння їй окремого кадастрового номера.

У п. 2.6 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 р. № 11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" (v0011600-13) роз'яснено, що не вважаються вчиненими правочини (укладеними господарські договори), в яких (за якими), зокрема, відсутні передбачені законом умови, необхідні для їх укладення (не досягнуто згоди за всіма істотними для даного правочину умовами). Водночас господарським судам необхідно враховувати таке. Визначення договору як неукладеного може мати місце на стадії укладення договору, а не за наслідками виконання його сторонами. Отже, якщо дії сторін свідчать про те, що оспорюваний договір фактично було укладено, суд має розглянути по суті питання щодо відповідності його вимогам закону.

Виходячи з положень ст.ст. 116 та 123 ЗК України, відчуження житлового будинку, будівлі або споруди можливе після отримання правовстановлюючого документа на земельну ділянку, оформлення якого передбачає встановлення розмірів земельної ділянки та присвоєння їй кадастрового номеру.

Як встановлено апеляційним господарським судом, 03.02.2009 р. між Державним підприємством "Завод нестандартного обладнання "Укрінмаш" та Корпорацією "Укрінмаш" було укладено договір купівлі-продажу, посвідчений приватним нотаріусом Київського нотаріального округу, реєстраційний номер № 73р, та зареєстрований КП БТІ за № 6569п від 20.02.2009 р.

За умовами вказаного договору до Корпорації "Укрінмаш" перейшло право власності на нерухоме майно загальною площею 2 506,20 кв.м. по АДРЕСА_1, що складає 37/100 частини від будівель загальною площею 6 747,10 кв.м.

Спірний договір від 12.07.2010 р. укладено щодо нерухомого майна - будівель літ. Л та літ А1 по АДРЕСА_1, загальною площею 693,30 кв.м.

Таким чином, апеляційний господарський суд дійшов обґрунтованого висновку, що за умовами оспорюваного договору відповідач набув лише частину належних позивачу будівель, розташованих на земельній ділянці по АДРЕСА_1.

Як вже зазначено, відповідно до положень спірного договору нежилі приміщення знаходяться на земельній ділянці, за кадастровим номером 88:077:026, загальною площею 3,8816 га, яка, в свою чергу, перебуває у постійному користуванні Державного науково-виробничого зовнішньоторгівельного об'єднання "Укрінмаш" (далі - ДНВ ЗТО "Укрінмаш") відповідно до Державного акта на право постійного користування землею І-КВ № 005466, виданого Київським міським управлінням земельних ресурсів 08.07.1998 р., зареєстрованого в книзі записів державних актів на право постійного користування землею за № 88-4-00012.

Господарські суди попередніх інстанцій встановили, що розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 11.08.1997 р. № 1221 "Про оформлення Державному науково-виробничому зовнішньоторговельному об'єднанню "Укрінмаш" права користування земельною ділянкою для експлуатації та обслуговування адміністративно-виробничих і господарських будівель на АДРЕСА_1" вирішено оформити ДНВ ЗТО "Укрінмаш" право постійного користування земельною ділянкою площею 3,88 га для обслуговування та експлуатації адміністративно-виробничих і господарських будівель на АДРЕСА_1. На підставі цього, ДНВ ЗТО "Укрінмаш" видано Державний акт серії І-КВ № 005466 на право постійного користування земельною ділянкою площею 3,8816 га.

Відповідно до наказу Міністерства промислової політики України № 314 від 02.12.1997 р. "Про Корпорацію "Укрінмаш" ДНВ ЗТО "Укрінмаш" припинило свою діяльність шляхом реорганізації (перетворення). Правонаступником прав та обов'язків ДНВ ЗТО "Укрінмаш" визначено Корпорацію "Укрінмаш".

Згідно з ліквідаційним балансом ДНВ ЗТО "Укрінмаш", затвердженим Міністерством промислової політики України, та актом прийомки-передачі майнового комплексу та обігових засобів ДНВ ЗТО "Укрінмаш" Корпорація "Укрінмаш" набула права та обов'язки останнього.

Водночас, апеляційним господарським судом встановлено відсутність доказів того, що готувалась землевпорядна, технічна документація щодо визначення меж окремої земельної ділянки, на який розташоване відчужуване нерухоме майно, а також присвоєння їй кадастрового номеру.

З урахуванням викладеного, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що при переході права власності на нерухомість відповідна частина земельної ділянки, що переходить до Покупця, не була сформована в окрему земельну ділянку в порядку, визначеному ст.ст. 55, 56 Закону України "Про землеустрій", з відповідним встановленням меж нової земельної ділянки та присвоєнням кадастрового номера.

За таких обставин, колегією суддів касаційної інстанції визнаються вірними висновки апеляційного господарського суду про те, що укладаючи спірний договір, сторони не дійшли згоди щодо всіх істотних умов, що є необхідними для договорів даного виду, оскільки всупереч вимогам ст. 120 ЗК України та ст. 377 ЦК України у Договорі не вказано кадастровий номер земельної ділянки, на якій розташована частина відчужуваних об'єктів, з огляду на що Договір не відповідає вимогам чинного законодавства України.

З огляду на викладене, апеляційний господарський суд, на відміну від місцевого господарського суду, дійшов вірного висновку про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог та правомірно скасував рішення місцевого господарського суду, прийнявши нове рішення про задоволення позову та визнання недійсним спірного договору.

Також, з урахуванням положень ст. 49 ГПК України щодо розподілу господарських витрат, а також вимог п. 10 ч. 2 ст. 105 ГПК України щодо зазначення у постанові апеляційної інстанції нового розподілу судових витрат у разі скасування рішення, апеляційний господарський суд правомірно стягнув з відповідача на користь позивача судовий збір за подання позову та апеляційної скарги в розмірі 1 720,50 грн.

Згідно з положеннями ч. 2 ст. 111-5 ГПК України та ч.ч. 1, 2 ст. 111-7 ГПК України касаційна інстанція на підставі вже встановлених фактичних обставин справи перевіряє судові рішення виключно на предмет правильності юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення в рішенні та постанові господарських судів. Касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Твердження скаржників про порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті постанови не знайшли свого підтвердження, у зв'язку з чим підстав для зміни чи скасування законного та обґрунтованого судового акта колегія суддів не вбачає.