Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

Плюшка І.А. - головуючого,

Алєєвої І.В.,

Кочерової Н.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну

скаргу Державного підприємства "Адміністрація річкових портів"

на постанову Київського апеляційного господарського суду від 12 грудня 2013 року

у справі № 927/721/13

господарського суду міста Києва

за позовом Державного підприємства "Адміністрація річкових портів"

до Публічного акціонерного товариства "Чернігівський річковий порт"

про стягнення 742217,40 грн.

за участю представників

позивача - Сербулов О.В.

відповідача - Кішинський Д.Г.

До господарського суду Чернігівської області звернулося Державне підприємство "Адміністрація річкових портів" з позовом до Публічного акціонерного товариства "Чернігівський річковий порт" про стягнення з збитків у вигляді неодержаного прибутку (втраченої вигоди) у сумі 742217,40 грн., обґрунтовуючи свої вимоги тим, що позивачу завдано збитки внаслідок порушення відповідачем зобов'язання щодо нотаріального посвідчення договору управління майном від 01 травня 2007 року № 70/01-05 та його державної реєстрації, а також внаслідок незаконних дій відповідача з неповернення майна після винесення судового рішення у господарський справі № 6/10, яким було встановлено факт нікчемності зазначеного договору управління майном. Нормативно позивач обґрунтовував свої вимоги посиланням на ст. ст. 16, 526 Цивільного кодексу України, ст. ст. 20, 22, 147, 224, 225 Господарського кодексу України.

В процесі судового розгляду позивачем було подано заяву про зміну підстав позову, в якій він просив суд стягнути з відповідача збитки у вигляді неодержаного прибутку (втраченої вигоди) у сумі 742217,40 грн., посилаючись на норми ст. ст. 16, 1166 Цивільного кодексу України, ст. ст. 20, 147 Господарського кодексу України (том справи - 2, аркуші справи - 4-8).

Відповідач проти позову заперечував, наголошуючи на безпідставності та непідтвердженості позовних вимог. Зокрема, відповідач зазначав наступне:

- вина відповідача у невиконанні зобов'язання щодо нотаріального посвідчення договору відсутня;

- наданий позивачем розрахунок збитків не зазначає методики розрахунку;

- позивач необґрунтовано застосував індекс інфляції;

- доводи позивача про використання майна відповідачем кожного місяця є лише припущенням позивача;

- позивачем було пропущено строк позовної давності в частині вимог про стягнення збитків за весь період їх нарахування, що є підставою для відмови у позові.

Рішенням господарського суду Чернігівської області від 26 липня 2013 року у справі № 927/721/13 позов було задоволено частково, стягнуто з відповідача на користь позивача 329060,00 грн. збитків та 6581,20 грн. судового збору. В іншій частині позову про стягнення 413157,40 грн. збитків відмовлено.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 12 грудня 2013 року (Зубець Л.П., Чорна Л.В., Мартюк А.І.) рішення господарського суду Чернігівської області від 26 липня 2013 року у справі № 927/721/13 скасовано частково, викладено його резолютивну частину в наступній редакції. В задоволенні позову відмовлено повністю". Стягнуто з Державного підприємства "Адміністрація річкових портів" на користь Публічного акціонерного товариства "Чернігівський річковий порт" 3290,60 грн. судового збору, сплаченого за подання апеляційної скарги.

Не погоджуючись з вищезазначеною постановою Державне підприємство "Адміністрація річкових портів" звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою в якій просить постанову Київського апеляційного господарського суду від 12 грудня 2013 року скасувати, а рішення господарського суду Чернігівської області від 26 липня 2013 року залишити без змін.

В обґрунтування зазначених вимог заявник касаційної скарги посилається на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права.

Колегія суддів, обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування господарськими судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права, вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на наступне.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що 01 травня 2007 року між позивачем, як установником управління, та відповідачем, як управителем, було укладено договір управління майном № 70/01-05, за умовами якого (п.п.1.1-1.8) установник управління передає управителеві на певний строк державне майно в управління, а управитель зобов'язується за плату здійснювати від свого імені управління цим майном в інтересах установника управління. Предметом цього договору є наступне майно: гідротехнічна споруда 431 (набережна пасажирського причалу у затоні №1) залишковою вартістю 698860,40 грн., гідротехнічна споруда 429 (набережна причалу генеральних вантажів у затоні № 1) залишковою вартістю 218113,08 грн., гідротехнічна споруда 430 (набережна вантажного причалу у затоні Західний) залишковою вартістю 825376,56 грн. Майно, що передається в управління за цим Договором не є цілісним майновим комплексом. Загальна оціночна первісна вартість майна складає 1758223,00 грн. Залишкова вартість майна станом на 01 травня 2007 року становить 1742350,04 грн. Майно, зазначене у п.1.2 цього Договору, належить установнику управління на праві господарського відання. Передача майна за цим Договором не тягне за собою передачу права власності на нього Управителю. Вигода від майна, що передане в управління управителю, належить установнику управління. Базовий розмір винагороди від передачі майна в управління встановлюється у розмірі 10% від ринкової вартості майна, встановленої у відповідності до Закону України "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні" (2658-14) і визначеної у звіті про оцінку майна: гідротехнічних споруд, що знаходяться на балансі ДП "Адміністрація річкових портів" і є державною власністю станом на 26 жовтня 2006 року та становить 175822,30 грн. за рік без ПДВ, ПДВ - 35164,46 грн. Щомісячний розмір винагороди складає 14651,86 грн. без ПДВ, ПДВ - 2930,37 грн., та перераховується управителем до 20 числа місяця, наступного за звітним установнику управління на його банківський рахунок. Розмір винагороди від управління майном щомісячно збільшується (або зменшується) на офіційно встановлений індекс інфляції, що обраховується наростаючим підсумком з місяця підписання акту приймання-передачі майна в управління (том справи - 1, аркуші справи - 9-14).

Згідно з п.4.1 Договору строк дії останнього складає 1 рік з дня його нотаріального посвідчення та державної реєстрації. Нотаріальне посвідчення та державна реєстрація здійснюється управителем протягом 15 робочих днів з дати підписання цього Договору.

01 травня 2007 року представниками сторін було підписано акт приймання передачі державного майна в управління (том справи - 1, аркуш справи - 18).

01 травня 2008 року, 28 вересня 2008 року та 05 березня 2010 року між сторонами було укладено додаткові угоди до Договору, в яких вони дійшли згоди внести зміни до п.п.1.7, 2.1, 4.1, 5.1, 5.8 договору, виклавши названі пункти у новій редакції (том справи - 1, аркуші справи - 15-17).

Господарським судом міста Києва розглядалась справа № 6/10 за позовом Відкритого акціонерного товариства "Чернігівський річковий порт" до Державного підприємства "Адміністрація річкових портів" про визнання дійсним договору управління майном № 70/01-05 від 01 травня 2007 року, укладеного між позивачем та відповідачем; визнання дійсним правочину, який був укладений між позивачем та відповідачем у вигляді додаткової угоди від 01 травня 2008 року про внесення змін до договору управління майном № 70/01-05 від 01 травня 2007 року; внесення змін до договору управління майном № 70/01-05 від 01 травня 2007 року та вважати укладеним правочин у вигляді додаткової угоди від 28.09.2009 р. про внесення змін до договору управління майном № 70/01-05 від 01 травня 2007 року в редакції, яка підписана позивачем; визнання дійсним правочину у вигляді додаткової угоди від 28 вересня 2009 року про внесення змін до договору управління майном № 70/01-05 від 01 травня 2007 року в редакції, яка підписана позивачем, згідно з якою п.4.1 договору управління майном № 70/01-05 від 01 травня 2007 року викладений в наступній редакції: "строк дії цього договору складає 7 років з дня його нотаріального посвідчення та державної реєстрації. Нотаріальне посвідчення та державна реєстрація здійснюється установником управління протягом 5 робочих днів з дати підписання цього договору".

Рішенням господарського суду міста Києва від 01 квітня 2010 року у справі № 6/10, залишеним без змін постановами Київського апеляційного господарського суду від 15 вересня 2010 року та Вищого господарського суду України від 07 грудня 2010 року, у позові було відмовлено (том справи - 1, аркуші справи - 123-133). При цьому, передумовою для відмови у позові стало те, що укладений між сторонами договір є нікчемним і не створює жодних юридичних наслідків. У названому судовому рішенні, зокрема, було встановлено, що позивачем не доведено належними доказами ухилення відповідача від нотаріального посвідчення договору та додаткової угоди до договору, у зв'язку з чим у суду відсутні підстави вважати, що позивач намагався здійснити нотаріальне посвідчення договору (доказів звернення позивача до нотаріуса в матеріали справи не надано).

Згідно з ч.2 ст. 35 Господарського процесуального кодексу України факти, встановлені рішенням господарського суду (іншого органу, який вирішує господарські спори), за винятком встановлених рішенням третейського суду, під час розгляду однієї справи, не доводяться знову при вирішенні інших спорів, в яких беруть участь ті самі сторони.

Таким чином, факт нікчемності договору управління майном від 01 травня 2007 року встановлений судовим рішенням у справі № 6/10 і не повинен доводитись знову при вирішенні спору про стягнення збитків у вигляді упущеної вигоди у справі № 927/721/13.

За період з 01 травня 2007 року по 31 травня 2011 року позивачем було виставлено відповідачу до сплати рахунки за спірним Договором на загальну суму 1516166,33 грн., які відповідач лише частково оплатив, перерахувавши позивачу за період з травня 2007 року по вересень 2009 року 773 949,13 грн., внаслідок чого утворилась заборгованість у розмірі 742217,40 грн.

Позивач просив суд стягнути з відповідача 742217,40 грн. збитків у вигляді неодержаного прибутку (втраченої вигоди) у сумі 742217,40 грн., зазначаючи про те, що збитки завдано внаслідок порушення відповідачем зобов'язання щодо нотаріального посвідчення Договору управління майном від 01 травня 2007 року № 70/01-05 та його державної реєстрації. Окрім того, позивач зазначав про незаконність дій відповідача, які полягали у відмові повернути передане за договором майно після винесення судового рішення у господарській справі № 6/10, яким було встановлено факт нікчемності зазначеного договору.

Господарський суд першої інстанції позов задоволено в частині вимог про стягнення з відповідача 329060,00 грн. збитків, визнавши їх нормативно обґрунтованими та документально підтвердженими. У задоволенні вимог про стягнення з відповідача 285893,32 грн. збитків було відмовлено у зв'язку з пропуском строку позовної давності, в задоволенні вимог про стягнення з відповідача 127264,08 грн. відмовлено у зв'язку з їх необґрунтованістю (том справи - 2, аркуші справи - 110-114).

Суд апеляційної інстанції відмов у задоволенні позовних вимог в повному обсязі. Колегія суддів Вищого господарського суду України погоджується з висновками суду апеляційної інстанції з огляду на наступне.

Відповідно до ст. 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з ч.1, п.1 ч.2 ст. 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способом захисту цивільних прав та інтересів, зокрема, може бути відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди.

В ст. 22 Цивільного кодексу України визначено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі.

При цьому, колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що для визначення підстав застосування такої міри відповідальності, як відшкодування збитків (шкоди), необхідно з'ясувати наявність всіх елементів складу цивільного правопорушення: протиправної поведінки, розміру збитків (шкоди), причинного зв'язку між протиправною поведінкою відповідача і збитками (шкодою), вини відповідача.

Згідно зі ст. 1166 Цивільного кодексу України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

Позивачем заявлено до стягнення з відповідача збитки у загальному розмірі 742 217,40 грн. за період з вересня 2009 року по травень 2011 року.

Як уже зазначалось вище, нікчемність укладеного між сторонами Договору було встановлено в судовому порядку під час розгляду господарським судом міста Києва справи № 6/10.

Відносно збитків, нарахованих позивачем за період з вересня 2009 року по травень 2010 року у сумі 285 893,32 грн., судом апеляційної було встановлено наступне.

У період з вересня 2009 року по травень 2010 року на виконання умов Договору між сторонами були підписані акти приймання-здачі робіт. Заперечуючи проти позову, відповідач звернувся до господарського суду міста Києва із заявою про застосування до позовних вимог строку позовної давності.

В ст. ст. 256, 257, 261 Цивільного кодексу України передбачено, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Сплив строку позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч.4 ст. 267 Цивільного кодексу України).

Судом апеляційної інстанції з'ясовано, що останній акт приймання-здачі робіт за Договором було підписано сторонами 31 травня 2010 року. Отже, судами вірно встановлено, що про порушення свого права позивач дізнався на наступний день після підписання вищезгаданих актів приймання-здачі робіт. З відбитку календарного штампу відділення поштового зв'язку на конверті, в якому надійшов позов вбачається, що позов було надіслано на адресу Господарського суду міста Києва лише 04 червня 2013 року (том справи - 1, аркуш справи - 69), тобто з пропуском законодавчо встановленого строку позовної давності.

Оскільки позивачем не наведено поважності причин пропуску цього строку, колегія суддів касаційної інстанції погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що в задоволенні позову відносно стягнення з відповідача збитків, нарахованих за період з вересня 2009 року по травень 2010 року у загальній сумі 285893,32 грн., слід відмовити у зв'язку зі спливом строку позовної давності, про застосування якої заявлено відповідачем.

У задоволенні вимог позивача в частині стягнення з відповідача збитків у сумі 127264,08 грн., нарахованих за період з червня 2010 року по 14 вересня 2010 року судом апеляційної інстанції також відмовлено, виходячи з наступного.

На думку позивача відповідач ухилявся від нотаріального посвідчення Договору управління майном від 01 травня 2007 року, що призвело до нікчемності зазначеного правочину, встановленої у рішенні господарського суду міста Києва від 01 квітня 2010 року у справі № 6/10.

Однак, судом апеляційної інстанції встановлено, що 05 березня 2010 року між позивачем та відповідачем було укладено додаткову угоду про внесення змін до спірного Договору, в якій сторони погодили, що нотаріальне посвідчення та державна реєстрація договору здійснюється саме позивачем протягом 5 робочих днів з дати підписання договору.

При чому, додаткова угода від 05 березня 2010 року не була предметом дослідження під час розгляду господарським судом міста Києва справи № 6/10.

Також, відповідач в судовому порядку намагався визнати дійсним Договір управління майном від 01 травня 2007 року, укладений з позивачем (вказаний спір розглядався у справі № 6/10, про яку зазначалось вище), але в позові йому було відмовлено, що свідчить про відсутність вини відповідача у завданні позивачу збитків у сумі 127264,08 грн. за період з червня 2010 року по 14 вересня 2010 року.

З урахуванням викладеного, позов в частині вимог про стягнення з відповідача збитків у сумі 127264,08 грн., нарахованих за період з червня 2010 року по 14 вересня 2010 року є необґрунтованим.

Відносно вимог про стягнення з відповідача збитків у сумі 329 060,00 грн., нарахованих за період з 15 вересня 2010 року по 31 травня 2011 року, суд апеляційної інстанції встановив, те що предметом Договору управління майном від 01 травня 2007 року виступало наступне майно: гідротехнічна споруда 431 (набережна пасажирського причалу у затоні №1), гідротехнічна споруда 429 (набережна причалу генеральних вантажів у затоні №1), гідротехнічна споруда 430 (набережна вантажного причалу у затоні Західний).

Зібрані у справі матеріали свідчать про те, що після передачі відповідачу зазначеного майна за актом від 01 травня 2007 року у 2012 році між позивачем та відповідачем укладалися договори щодо використання цього майна (том справи - 1, аркуші справи - 138-141, 144-147, 155-158). Зокрема, предметом названих договорів є надання позивачем послуг відповідачу по стоянці та швартуванню суден та плавзасобів біля гідротехнічної споруди 431 та гідротехнічної споруди 430.

За надані послуги відповідач перераховував на користь позивача відповідні грошові кошти, про що свідчать наявні в матеріалах справи платіжні документи (том справи - 1, аркуші справи - 142-143, 148-154, 159).

Наведені обставини спростовують доводи позивача про те, що внаслідок протиправних дій відповідача він був позбавлений можливості використовувати вищезазначене майно у своїй господарській діяльності та зазнав збитків у вигляді упущеної вигоди. Наказом Міністерства транспорту України № 251 від 29 березня 2004 року (z0932-04) було затверджено Правила технічної експлуатації річкових гідротехнічних споруд, які регламентують порядок експлуатації, підтримання у робочому стані і ремонту причальних, загороджувальних та берегоукріплювальних споруд, а також акваторій рейдів і підхідних каналів у річкових портах України. Ці Правила поширюються на всі річкові портові гідротехнічні споруди незалежно від форм власності. Згідно з п.п.2.10, 4.5 названих Правил нагляд за технічним станом гідротехнічних споруд здійснює Регістр судноплавства України. Кожний порт і пристань повинні мати обов'язковий комплект технічної документації, зокрема: затверджений і погоджений контрольними органами проект (робочий проект) і виконавчу документацію по гідротехнічній споруді, а також виконавчу документацію капітального ремонту у разі його проведення; свідоцтво про реєстрацію гідротехнічної споруди; свідоцтво про придатність гідротехнічної споруди до експлуатації; акт огляду гідротехнічної споруди; паспорт технічного стану гідротехнічної споруди. Наказом Міністерства транспорту України № 906 від 20 листопада 2003 року (z1174-03) було затверджено Положення про організацію та порядок здійснення державного технічного нагляду за судноплавними гідротехнічними спорудами та гідротехнічними спорудами портів суднобудівних та судноремонтних заводів, що перебувають в експлуатації, яке встановлює організаційні форми та принципи здійснення державного нагляду за технічним станом гідротехнічних споруд, що перебувають в експлуатації. Дія цього Положення поширюється на гідротехнічні споруди (далі - ГТС) воднотранспортного комплексу, різного функційного призначення, що використовуються з метою забезпечення безпеки судноплавства незалежно від форми власності та відомчої належності ГТС. Відповідно до п.п.2.5, 2.9, 2.11, 2.16 вказаного Положення наглядова діяльність за технічним станом ГТС здійснюється Регістром шляхом проведення технічних оглядів. При здійсненні нагляду за технічним станом ГТС Регістр видає наступні документи: Акт огляду ГТС; Свідоцтво про придатність ГТС до експлуатації. Свідоцтво про придатність ГТС до експлуатації видається на п'ятирічний термін після відповідного визначення її технічного стану. Свідоцтво є дійсним при наявності щорічного підтвердження актом огляду ГТС придатності ГТС до експлуатації. Експлуатація ГТС, які знаходяться під наглядом Регістру, без наявності діючих документів Регістру не допускається.

Належних та допустимих доказів, які б свідчили про оформлення позивачем необхідної документації відносно технічного стану гідротехнічних споруд, переданих відповідачу за Договором управління майном від 01.05.2007р., а також існування цієї документації на час укладання зазначеного договору суду не надано. У матеріалах справи наявні Свідоцтва про придатність до експлуатації на ГТС-430 та ГТС-431, оформлені лише у 2012 році (том справи - 2, аркуші справи - 103-108).

Окрім того, в матеріалах справи міститься відповідь Регістру судноплавства України вих.№ 41.6-1996 від 30 серпня 2013 року, з якої вбачається, що за період з 01 травня 2007 року і по теперішній час контролюючим органом видано лише Свідоцтво про придатність ГТС до експлуатації на ГТС-430 (120 п.м.) (Свідоцтво № СП-101-4-9-12 від 23 листопада 2012 року терміном дії до 23 листопада 2017 року) та на ГТС-431 (44,5 п.м.) (Свідоцтво № СП-101-4-6-12 від 28 серпня 2012 року терміном дії до 28 серпня 2017 року).

З наведеного вище випливає, що позивач не міг отримувати доходів (вигоди) від експлуатації гідротехнічних споруд, переданих відповідачу за Договором управління майном від 01 травня 2007 року, оскільки не оформив Свідоцтва про придатність гідротехнічних споруд до експлуатації, тоді як експлуатація гідротехнічних споруд без наявності діючих документів не допускається.

Таким чином, суд апеляційної інстанції прийшов до вірного висновку, що позовні вимоги про стягнення з відповідача збитків у сумі 329060,00 грн., нарахованих за період з 15 вересня 2010 року по 31 травня 2011 року, є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.

При чому, вищевказані обставини щодо відсутності оформлення позивачем необхідної документації відносно технічного стану гідротехнічних споруд стосуються не лише вимог про стягнення з відповідача збитків у сумі 329060,00 грн., нарахованих за період з 15 вересня 2010 року по 31 травня 2011 року, а загалом позовних вимог за весь період, визначений позивачем.

Щодо посилання позивача на акт Державної фінансової інспекції в м. Києві від 17 квітня 2013 року, то необхідно зазначити, що у зазначеному акті відсутнє посилання на те, що відповідач є винною особою у завданні позивачу збитків у вигляді упущеної вигоди. Тобто, зазначений акт Державної фінансової інспекції в м. Києві від 17 квітня 2013 року не може вважатись належним доказом винних дій відповідача.

У відповідності до ч.2 ст. 623 Цивільного кодексу України розмір збитків, завданих порушенням зобов'язання, доказується кредитором.

Така вимога обумовлена основною спрямованістю інститутів цивільно-правової відповідальності саме на відшкодування збитків.

Отже, вимагаючи відшкодування збитків, кредитор повинен довести такі передумови відповідальності, як факт порушення боржником зобов'язання, розмір збитків та причинний зв'язок. При цьому, у вигляді упущеної вигоди відшкодовуються тільки ті збитки, які б могли бути реально отримані при належному виконанні зобов'язання.

Відповідно до ст. 4-3 Господарського процесуального кодексу України, судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.

З вищенаведеного слідує, що закон встановлює рівні можливості сторін і гарантує їм право на захист своїх інтересів. Принцип рівності учасників судового процесу перед законом і судом є важливим засобом захисту їх прав і законних інтересів, що унеможливлює ущемлення будь-чиїх процесуальних прав. Це дає змогу сторонам вчиняти передбачені законодавством процесуальні дії, реалізовувати надані їм законом права і виконувати покладені на них обов'язки. Особи, які беруть участь у справі, вправі вільно розпоряджатися своїми матеріальними і процесуальними правами, в тому числі подавати докази на підтвердження обставин, на які вони посилаються.

Однак, заявляючи вимогу про стягнення з відповідача збитків, позивач взагалі не надав розрахунку збитків із зазначенням всіх критеріїв, які використовувались ним при визначенні розміру упущеної вигоди, обмежившись лише посиланням на акт Державної фінансової інспекції в м. Києві від 17 квітня 2013 року та договір, аналогічний тому, який був укладений між ним та відповідачем.

Згідно з ч.1 ст. 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Згідно зі ст. 43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

На підставі наданих позивачем доказів і пояснень, а також наявних у справі матеріалів не було встановлено повний склад правопорушення, з яким закон пов'язує відшкодування збитків, а саме: протиправна поведінка, дія чи бездіяльність особи; шкідливий результат такої поведінки (збитки); причинний зв'язок між протиправною поведінкою та збитками; вина правопорушника. При цьому відсутність хоча б одного з елементів складу правопорушення виключає відповідальність особи (в даному випадку - відповідача).

Позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження правомірності заявлених ним вимог.

Колегія суддів Вищого господарського суду дійшла висновку про те, що оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції прийнята з повним, всебічним та об'єктивним з'ясуванням обставин, які мають значення для справи, а також з дотриманням норм матеріального і процесуального права, у зв'язку з чим, правові підстави для задоволення касаційної скарги відсутні.

Таким чином, доводи заявника касаційної скарги про порушення і неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права під час прийняття оскаржуваних процесуальних документів не знайшли свого підтвердження, в зв'язку з чим підстав для зміни чи скасування законного та обґрунтованого судового рішення колегія суддів Вищого господарського суду України не вбачає.

З огляду на зазначене, Вищий господарський суд України дійшов висновку, що постанову суду апеляційної інстанції слід залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

На підставі наведеного вище і керуючись ст.ст. 111-5, 111-7, 111-9, 111-10, 111-11 Господарського процесуального кодексу України,-

1. Касаційну скаргу Державного підприємства "Адміністрація річкових портів" залишити без задоволення.

2. Постанову Київського апеляційного господарського суду від 12 грудня 2013 року зі справи № 927/721/13 залишити без змін.