Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого судді: судді: Прокопанич Г.К., Алєєва І.В. (доповідач), Євсіков О.О.

за участю представників сторін:

від позивача: Макаренко В.А., представник за довіреністю;

від відповідача: Пархомчук Р.І., представник за довіреністю; Соколов А.О., представник за довіреністю;

розглянувши матеріали касаційної скарги Приватно-орендної агрофірми "Україна" на рішення господарського суду Київської області від 25.04.2013 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 25.07.2013 року

у справі № 911/972/13 господарського суду Київської області

за позовом Державного сільськогосподарського підприємства "Головний селекційний центр України"

до Приватно-орендної агрофірми "Україна"

про визнання недійсним правочину

Рішенням господарського суду Київської області від 25.04.2013 року у справі № 911/972/13, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 25.07.2013 року, позовні вимоги задоволено. Визнано недійсним Договір комісії від 31.03.2010 року № 2 (52/2010), укладений між Приватно-орендною агрофірмою "Україна" та Державним сільськогосподарським підприємством "Головний селекційний центр України".

Задовольняючи позовні вимоги, господарські суди попередніх інстанцій, прийшли до висновку про те, що оспорюваний договір, в порушення вимог розпорядження Кабінету Міністрів України від 07.05.2008 року № 703-р (703-2008-р) "Про питання укладення деяких договорів" було укладено без надання згоди Кабінету Міністрів України та органу управління майном підприємства - Міністерством аграрної політики та продовольства України.

Відповідач з прийнятими судовими актами не погодився та звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати оскаржувані судові акти та прийняти нове рішення, яким в задоволені позовних вимог відмовити.

Обґрунтовуючи підстави звернення до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, скаржник посилається на порушення господарськими судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права.

У відзиві на касаційну скаргу позивач зазначив про необґрунтованість доводів та висновків скаржника і невідповідність їх нормам матеріального і процесуального права та просив оскаржувані процесуальні документи залишити без змін, а скаргу - без задоволення.

Ухвалою Вищого господарського суду України від 17.03.2014 року зазначена касаційна скарга прийнята до провадження та призначена до розгляду на 24.03.2014 року.

Ухвалою Вищого господарського суду України від 24.03.2014 року розгляд касаційної скарги Приватно-орендної агрофірми "Україна" на рішення господарського суду Київської області від 25.04.2013 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 25.07.2013 року у справі № 911/972/13 відкладено на 31.03.2014 року.

В призначеному судовому засіданні касаційної інстанції 31.03.2014 року представники скаржника підтримали доводи та вимоги касаційної скарги. Представник позивача заперечував проти задоволення касаційної скарги, вважає оскаржувану постанову законною та обґрунтованою.

Перевіривши правильність застосування господарськими судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, проаналізувавши доводи з цього приводу, викладені в касаційній скарзі, Вищий господарський суд України дійшов до висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги Приватно-орендної агрофірми "Україна".

Як було встановлено господарськими судами попередніх інстанцій та підтверджується матеріалами справи, 31.03.2010 року між позивачем (Комітент) та відповідачем (Комісіонер) було укладено Договір комісії № 2 (52/2010).

За умовами вказаного договору Комісіонер зобов'язаний за дорученням Комітента за винагороду здійснити для Комітента від свого імені одну або кілька операцій з реалізації (продажу) сільськогосподарської продукції (товарів), а саме врожаю сільськогосподарських культур, зібраних за Договором про надання послуг від 31.03.2010 року № 1, в межах обсягів такого врожаю та за цінами, що узгоджуються Комісіонером з третіми особами (Покупцями) при підписанні договорів продажу сільськогосподарської продукції (товарів), але не нижче ринкових цін.

Відповідно до ст. 1011 ЦК України, за договором комісії одна сторона (комісіонер) зобов'язується за дорученням другої сторони (комітента) за плату вчинити один або кілька правочинів від свого імені, але за рахунок комітента.

Частиною 3 ст. 1012 ЦК України визначено, що істотними умовами договору комісії, за якими комісіонер зобов'язується продати або купити майно, є умови про це майно та його ціну.

Приписами ст. 1014 ЦК України визначено, що комісіонер зобов'язаний вчиняти правочини на умовах, найбільш вигідних для комітента, і відповідно до його вказівок. Якщо у договорі комісії таких вказівок немає, комісіонер зобов'язаний вчиняти правочини відповідно до звичаїв ділового обороту або вимог, що звичайно ставляться.

Державне сільськогосподарське підприємство "Головний селекційний центр України" відповідно до Статуту, перебуває у загальнодержавній власності і підпорядковане Міністерству аграрної політики України, яке є органом управління підприємством.

Відповідно до Розпорядження Кабінету Міністрів України від 07.05.2008 року № 703-р (703-2008-р) "Про питання укладення деяких договорів", яке було чинним станом на момент укладення спірного Договору комісії (в редакції із змінами і доповненнями, внесеними постановою Кабінету Міністрів України від 17.04.2009 року № 530 (530-2009-п) ), для підвищення ефективності управління об'єктами державної власності, забезпечення прозорої процедури їх відчуження та недопущення порушення інтересів держави центральним органам виконавчої влади, іншим суб'єктам управління об'єктами державної власності, у тому числі Національній та галузевим академіям наук, зокрема, забезпечити укладення підприємствами, установами та організаціями, що належать до сфери їх управління (віднесені до їх відання), господарськими товариствами, у статутному фонді яких частка держави перевищує 50 відсотків, договорів про спільну діяльність, договорів комісії, доручення, управління майном виключно на підставі відповідних рішень Кабінету Міністрів України.

Господарськими судами попередніх інстанцій встановлено, що спірний договір комісії від 31.03.2010 року № 2 (52/2010) було укладено без відповідного рішення Кабінету Міністрів України.

За приписами ч. 3 ст. 207 ГК України, виконання господарського зобов'язання, визнаного судом недійсним повністю або в частині, припиняється повністю або в частині з дня набрання рішенням суду законної сили як таке, що вважається недійсним з моменту його виникнення. У разі якщо за змістом зобов'язання воно може бути припинено лише на майбутнє, таке зобов'язання визнається недійсним і припиняється на майбутнє.

За спірним Договором комісії від 31.03.2010 року № 2 (52/2010), предметом якого є зобов'язання Комісіонера (Відповідача) за дорученням Комітента (Позивача) за винагороду здійснити для Комінтента від свого імені одну або кілька операцій з реалізації (продажу) сільськогосподарської продукції (товар), а саме врожаю сільгоспкультур зібраних за Договором про надання послуг від 31.03.2010 року № 1, в межах обсягів такого врожаю та за цінами, що узгоджуються Комісіонером з третіми особами при підписанні Договорів продажу сільськогосподарської продукції (товарів), але не нижче ринкових цін (пункт 1 Договору), неможливо повернути усе одержане за ним (Комісіонером належним чином виконано свої зобов'язання та вони прийняті Комітентом).

В п. 2.7. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 11 від 29.05.2013р. "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" (v0011600-13) зазначено, що частиною третьою статті 207 ГК України передбачена і можливість припинення господарського зобов'язання лише на майбутнє. Отже, якщо зі змісту господарського договору випливає, що зобов'язання за цим договором може бути припинено лише на майбутнє, оскільки неможливо повернути усе одержане за ним (наприклад, вже здійснене користування за договором майнового найму (оренди), користування електроенергією, спожиті послуги, зберігання, здійснене за відповідним договором, тощо), то господарський суд одночасно з визнанням господарського договору недійсним (за наявності підстав для цього) зазначає в резолютивній частині рішення, що зобов'язання за договором припиняється лише на майбутнє. При цьому слід враховувати, що зобов'язання припиняються на майбутнє не на підставі відповідної вказівки в рішенні суду, а в силу закону, тому при визнанні недійсним правочину (господарського договору) зобов'язання його сторін припиняються на майбутнє з моменту набрання чинності рішення суду про визнання правочину (договору) недійсним, хоча б у судовому рішенні й не було зазначено про таке припинення. Отже, зобов'язання за спірним договором вважаються недійсними на майбутнє з моменту набрання відповідним судовим рішенням законної сили.

Таким чином, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає висновки судів попередніх інстанцій такими, що відповідають наданим доказам та наявним матеріалам справи, нормам матеріального та процесуального права, оскільки господарські суди попередніх інстанцій в порядку ст.ст. 43, 47, 33, 34, 35, 43, 101 ГПК України (1798-12) всебічно, повно і об'єктивно розглянули в судовому процесі всі обставини справи в їх сукупності; дослідили та належним чином оцінили подані сторонами в обґрунтування своїх вимог і заперечень докази; належним чином проаналізували відносини сторін. На підставі встановлених фактичних обставин з'ясували дійсні права і обов'язки сторін, вірно застосували норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини.

В силу приписів ст. 111-7 ГПК України, касаційна інстанція не має права сама встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові місцевого чи апеляційного господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Таким чином, у касаційної інстанції відсутні процесуальні повноваження щодо переоцінки фактичних обставин справи, встановлених під час розгляду справи місцевим господарським судом та під час здійснення апеляційного провадження.

Щодо викладених в касаційній скарзі інших доводів, то вони вже були обґрунтовано спростовані судом апеляційної інстанції, і колегія суддів касаційної інстанції погоджується з викладеними в оскаржуваній постанові мотивами відхилення доводів скаржника, у зв'язку з чим підстав для скасування постанови Київського апеляційного господарського суду від 25.07.2013 року у справі № 911/972/13 відсутні.

З огляду на приписи ст. 49 ГПК України, судові витрати за подання касаційної скарги покладаються на скаржника.

Керуючись ст.ст. 111-5, 111-7, 111-9- 111-12 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України, -

Постанову Київського апеляційного господарського суду від 25.07.2013 року у справі № 911/972/13 - залишити без змін, а касаційну скаргу Приватно-орендної агрофірми "Україна" - без задоволення.