головуючого судді Гончарука П.А., судді Кондратової І.Д., судді Стратієнко Л.В., за участю представників сторін від позивача Атаманюк Т.О.; від відповідача Білявський В.В.; розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "АвтоКрАЗ" на рішення Господарського суду Полтавської області від 18.11.2013 року та постанову Харківського апеляційного господарського суду від 16.01.2014 року у справі № 917/1218/13 Господарського суду Полтавської області за позовом Публічного акціонерного товариства "Акціонерний комерційний промислово - інвестиційний банк" до Публічного акціонерного товариства "АвтоКрАЗ" про стягнення 86 326 602,87 грн

У червні 2013 року Публічне акціонерне товариство "Акціонерний комерційний промислово - інвестиційний банк" (надалі - ПАТ "Промінвестбанк", позивач) звернулося до Господарського суду Полтавської області з позовом до Публічне акціонерного товариства "АвтоКрАЗ" (надалі - ПАТ "АвтоКрАЗ", відповідач) про стягнення заборгованості за кредитним договором. Вимоги позову мотивовані тим, що між ними 25.04.2008 року було укладено кредитний договір № 40-08/КР, за умовами якого відповідачу з 13.02.2009 року відкрита невідновлювана кредитна лінія у сумі 45950000,00 із зобов'язанням повернути суму кредиту до 01.07.2011 року та сплатити проценти за користування ним відповідно до графіку платежу. Посилаючись на те, що відповідач своїх зобов'язань по поверненню кредиту не виконав, позивач просив стягнути з відповідача 45950000,00 грн основного боргу, 30743330,19 грн заборгованості за відсотками, 3455691,78 грн пені за несвоєчасну сплату кредиту, 2087932,99 грн пені за несвоєчасну сплату відсотків, 415517,80 грн інфляційних витрат, 2519067,12 грн 3% річних за простроченим кредитом та 1155062,99 грн 3% річних за простроченими відсотками.

Відповідач проти позову заперечував, посилаючись на : 1) пропуск строку позовної давності; 2) недоведеність отримання відповідачем суми кредиту та неналежність поданих позивачем доказів на підтвердження факту видачі кредиту; 3) відсутність у позивача права вимагати стягнення заборгованості за кредитним договором, оскільки така заборгованість є безнадійною і має бути списана згідно Положення про порядок формування та використання банками України резервів для відшкодування можливих втрат за активними банківськими операціями, яке затверджене постановою Правління Національного банку України 25.01.2012 року N 23, зареєстроване в Міністерстві юстиції України 15.02.2012 року за N 231/20544; 4) неукладеність кредитного договору; 5) недійсність кредитного договору; 6) неправильність розрахунків 3% річних, пені та інфляційних.

Рішенням Господарського суду Полтавської області від 18.11.2013 року у справі № 917/1218/13 (суддя Гетя Н.Г.) позов задоволено частково, стягнуто з ПАТ "АвтоКрАЗ" на користь ПАТ "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" 45950000,00 грн заборгованості по кредиту, 30743330,19 грн заборгованості по відсоткам за користування кредитом, 80197,29 грн пені за несплату відсотків за користування кредитом, 36712,32 грн інфляційних витрат за несплату відсотків за користування кредитом, 2519067,12 грн 3% річних за простроченим кредитом, 696209,76 грн 3% річних за простроченими відсотками за користування кредитом, 64963,79 грн витрат по сплаті судового збору. В решті вимог відмовлено.

З такими висновком господарського суду першої інстанції погодився й Харківський апеляційний господарський суд (колегія суддів у складі: головуючого судді Гетьман Р.Й., судді Бородіної Л.А., судді Лакізи В.В.), який 16.01.2014 року прийняв постанову про залишення апеляційної скарги ПАТ "АвтоКрАЗ" без задоволення, а рішення Господарського суду Полтавської області від 18.11.2013 року у справі № 917/1218/13 - без змін.

У касаційній скарзі відповідач, посилаючись на порушення судами норм матеріального (ст.ст. 256, 257, 261, 267, 625, 1047, 1054 Цивільного кодексу (надалі - ЦК) України (435-15) , ст. 12 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", в редакції яка діяла на момент введення мораторію на задоволення вимог кредитора у справі про банкрутство ПАТ "АвтоКрАЗ") та процесуального (ст.ст. 4-2, 43 Господарського процесуального кодексу (надалі - ГПК) України (1798-12) ) права, просить скасувати постанову апеляційного та рішення місцевого судів та прийняти нове рішення, яким в позові відмовити повністю

Вищий господарський суд України, заслухавши доповідь судді-доповідача та пояснення представників сторін, перевіривши в межах вимог касаційної скарги фактичні обставини справи на предмет правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на наступне.

У справі, яка переглядається, суди попередніх інстанцій встановили, що 25.04.2008 року між сторонами у справі був укладений кредитний договір № 40-08/КР, за умовами якого банк зобов'язався надати відповідачу (позичальникові) кредит у розмірі 7000000,00 доларів США з кінцевим терміном повернення кредиту - 22.04.2009 року, а позичальник - на умовах, в розмірі та в строки, встановлені в договорі, повернути банку кредит, сплатити відсотки за користування кредитом, а також сплатити комісію, пеню та штраф, які будуть передбачені умовами цього договору.

Згідно договору № 23-09/ДЗ/КР від 12.02.2009 року сторони погодили, що банк зобов'язується надати позичальнику кредит шляхом відкриття невідновлюваної кредитної лінії у сумі, еквівалентній 76750000,00 грн (ліміт кредитної лінії), на встановлених цим договором та договорами внесення змін та доповнень умовах, але для кожного виду валют ліміт кредитування не може перевищувати 4000000,00 доларів США та 45950000,00 грн. З 13.02.2009 року ліміт кредитної лінії складає 45950000,00 грн та встановлюється тільки в національній валюті (п. 2.1. кредитного договору).

Згідно договору № 470-10/ДЗ/КР від 30.12.2010 року сторони внесли зміни до п. п. 2.2., 3.2., 3.4. кредитного договору та встановили, що кінцевий термін повернення кредиту - 01.07.2011 року, при цьому в разі несвоєчасної сплати відсотків за користування кредитними коштами згідно п. 3.2. договору датою остаточного повернення всіх коштів за кредит є шістдесятий календарний день від дня нарахування плати за кредит, яка не сплачена у встановлений договором строку, але не пізніше дати кінцевого терміну повернення кредиту (п. 2.2. кредитного договору); відсотки за користування кредитом нараховуються банком та сплачуються позичальником, виходячи із встановленої банком відсоткової ставки у розмірі 21% річних, а з 01.01.2011 року - 16% річних; термін сплати нарахованих відсотків за користування кредитом за період з 01.02.2010 року по 30.06.2011 року встановлено 01.07.2011 року (п. 3.2. кредитного договору); у випадку порушення позичальником встановленого п. 2.2. цього договору строку остаточного повернення всіх отриманих сум кредиту, позичальник надалі сплачує проценти за неправомірне користування кредитом, виходячи із відсоткової ставки у розмірі 22% річних, порядок нарахування та сплати яких встановлюється п. 3.2. цього договору (п. 3.4. кредитного договору).

Суди встановили, що на виконання умов укладеного кредитного договору (з урахуванням договорів про внесення змін) позивачем було надано відповідачеві кредит на суму 45950000,00 грн, що підтверджується копіями розпоряджень бухгалтерії від 25.04.2008 року та від 12.02.2009 року, платіжних доручень № 817 від 25.04.2008 року, № 848 від 05.05.2008 року, № 9898 від 21.05.2008 року, № 9932 від 21.05.2008 року, банківськими виписками по рахунку та довідкою про рух коштів по рахунку за підписом директора обласного відділення ПАТ "Промінвестбанк" у м. Полтаві. Позичальник своїх зобов'язань за договором не виконав : кредит в строк до 01.07.2011 року не повернув; з 01.02.2010 року припинив сплату процентів за користування кредитом; вимогу банку про усунення порушень № 39-1/295-6 від 03.04.2013 року на суму 84687631,67 грн не виконав, у зв'язку з чим у нього виникла заборгованість за кредитом у розмірі 45950000,00 грн, а також заборгованість по відсоткам за користування кредитними коштами за період з 01.02.2010 року по 30.04.2013 року на суму 30743330,19 грн. Задовольняючи позов в цій частині, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив з того, що він ґрунтується на умовах договору та вимогах діючого законодавства - ст. ст. 526, 527, 530, 1050, 1054 ЦК України. Крім того, враховуючи те, що матеріалами справи підтверджується факт прострочення виконання відповідачем грошового зобов'язання щодо повернення суми кредиту та сплати відсотків за користування кредитом, місцевий господарський суд, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, дійшов висновку про стягнення з відповідача на підставі ст.ст. 546 - 550, 625 ЦК України, ст.ст. 216, 218, 229, 230, 231 Господарського кодексу (надалі - ГК України (436-15) ) 80197,29 грн пені за несплату відсотків за користування кредитом, 36712,32 грн інфляційних витрат за несплату відсотків за користування кредитом, 2519067,12 грн 3% річних за простроченим кредитом, 696209,76 грн 3% річних за простроченими відсотками за користування кредитом.

Вищий господарський суд України вважає, що такі висновки господарського суду першої та апеляційної інстанцій відповідають фактичним обставинам справи та вимогам діючого законодавства, і підстави для зміни або скасування прийнятих у справі судових рішень відсутні.

Доводи заявника про порушення судами норми ст. 257 ЦК України, яка встановлює, що загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки, суд касаційної інстанції відхиляє, оскільки у ч. 1 ст. 259 ЦК України передбачено можливість зміни строку позовної давності за домовленістю сторін. Суди встановили, що в п. 6.4 кредитного договору сторони погодили, що строк, у межах якого банк може звернутися до суду з вимогою про захист своїх цивільних прав за цим договором (строк позовної давності), встановлюється тривалістю в 10 років. Встановивши такі обставини, суди дійшли правильного висновку про те, що позивач звернувся до суду з вимогою про захист свого цивільного права в межах погодженої сторонами позовної давності.

Твердження ПАТ "АвтоКрАЗ" про неукладеність кредитного договору суд касаційної інстанції не приймає до уваги, оскільки вказані обставини були предметом дослідження суду апеляційної інстанції та не знайшли свого підтвердження. При цьому, Вищий господарський суд України враховує, що визначення договору як неукладеного може мати місце на стадії укладення договору в разі, якщо сторони не досягли згоди з усіх його істотних умов, а не за наслідками виконання договору сторонами. В даному випадку фактичні дії сторін по виконанню договору свідчать про те, що договір був укладений.

Посилання заявника касаційної інстанції про порушення судами ч. 2 ст. 625 ЦК України та ст. 12 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", в попередній редакції цього Закону, суд касаційної інстанції відхиляє, оскільки інфляційні нарахування на суму боргу та проценти річних не є санкціями, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові. Таким чином, інфляційні нарахування на суму боргу та проценти річних входять до складу грошового зобов'язання, у зв'язку з чим дія мораторію відповідно п. 4 до ст. 12 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", в попередній редакції цього Закону, на них не розповсюджується.

Щодо доводів ПАТ "АвтоКрАЗ" про недоведеність обставин отримання відповідачем кредиту на суму 45950000,00 грн та неналежність поданих позивачем доказів (виписок з банківського рахунку) на підтвердження цих обставин, то слід виходити з того, що відповідно до ч. 2 ст. 111 ГПК України не допускаються посилання у касаційній скарзі на недоведеність обставин справи, і Вищий господарський суд України згідно ч. 2 ст. 111-7 ГПК України не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази, тобто вирішення цих питань не відноситься до компетенції суду касаційної інстанції.