Вищий господарський суд України у складі: суддя Селіваненко В.П. - головуючий, судді Бенедисюк І.М. (доповідач), Львов Б.Ю.

розглянув касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю науково-виробничої фірми "Агросвіт", смт Приютівка Олександрійського району Кіровоградської області (далі - ТОВ НВФ "Агросвіт"),

на рішення господарського суду Київської області від 21.08.2013 та

постанову Київського апеляційного господарського суду від 18.12.2013

зі справи № 911/2397/13

за позовом ТОВ НВФ "Агросвіт"

до Національного наукового центру "Інститут землеробства Національної академії аграрних наук України", смт Чабани Києво-Святошинського району Київської області (далі - Інститут землеробства),

про визнання недійсним договору.

Судове засідання проведено за участю представників сторін:

ТОВ НВФ "Агросвіт"- Біляєва М.М.,

Інституту землеробства - Семенця П.П.

За результатами розгляду касаційної скарги Вищий господарський суд України

ТОВ НВФ "Агросвіт" звернулося до господарського суду Київської області з позовом про визнання недійсним укладеного з Національним науковим центром "Інститут землеробства Української академії аграрних наук" (правонаступником якого є відповідач у справі - Інститут землеробства) договору від 21.10.2010 № 84-10 (далі - Договір).

Позовні вимоги мотивовано тим, що: Інститут землеробства на момент підписання Договору не мав майнових прав на сорт ріпака "Сенатор люкс", у тому числі права надавати дозвіл на його використання; про це, на думку позивача, свідчить відсутність у відповідача патенту на даний сорт та невнесення ліцензійного договору до Реєстру сортів рослин, придатних для поширення в Україні (далі - Реєстр сортів). Крім того, позивач посилається на порушенням Інститутом землеробства зобов'язань за Договором.

Рішенням господарського суду Київської області від 21.08.2013 (суддя Мальована Л.Я.), залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 18.12.2013 (колегія суддів у складі: суддя Пантелієнко В.О. - головуючий, судді Сотніков С.В., Разіна Т.І.), у задоволенні позову відмовлено.

ТОВ НВФ "Агросвіт", не погоджуючись з прийнятими у справі судовими рішеннями, у касаційній скарзі просить Вищий господарський суд України їх скасувати та прийняти нове рішення про задоволення позову, посилаючись на невірне застосування місцевим та апеляційним господарськими судами, зокрема, положень статей 203, 215, 1108, 1109 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ).

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Сторони відповідно до статті 111-4 Господарського процесуального кодексу України належним чином повідомлено про час і місце розгляду скарги.

Перевіривши на підставі встановлених попередніми судовими інстанціями обставин справи правильність застосування ними норм процесуального та матеріального права, заслухавши пояснення представників сторін, Вищий господарський суд України дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги.

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Частинами першою-третьою та п'ятою статті 203 ЦК України передбачено, що:

зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам;

особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності;

волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі;

правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Частина шоста статті 203 ЦК України стосується лише фізичних осіб.

У абзаці вісімнадцятому статті 1 Закону України "Про охорону прав на сорти рослин" зазначено, що поширення сорту - це комерційне розповсюдження посадкового матеріалу - матеріального носія сорту, занесеного до Реєстру сортів.

Згідно з частиною першою статті 1109 ЦК України за ліцензійним договором одна сторона (ліцензіар) надає другій стороні (ліцензіату) дозвіл на використання об'єкта права інтелектуальної власності (ліцензію) на умовах, визначених за взаємною згодою сторін з урахуванням вимог цього Кодексу та іншого закону.

У ліцензійному договорі визначаються вид ліцензії, сфера використання об'єкта права інтелектуальної власності (конкретні права, що надаються за договором, способи використання зазначеного об'єкта, територія та строк, на які надаються права, тощо), розмір, порядок і строки виплати плати за використання об'єкта права інтелектуальної власності, а також інші умови, які сторони вважають за доцільне включити у договір (частина третя статті 1109 ЦК України).

Предметом ліцензійного договору не можуть бути права на використання об'єкта права інтелектуальної власності, які на момент укладення договору не були чинними; права на використання об'єкта права інтелектуальної власності та способи його використання, які не визначені у ліцензійному договорі, вважаються такими, що не надані ліцензіату (частини п'ята та шоста статті 1109 ЦК України).

Право на поширення сорту в Україні виникає з дати прийняття рішення про державну реєстрацію майнового права інтелектуальної власності на поширення сорту. По сортах родів і видів, які не віднесені до переліку родів і видів, сорти яких проходять експертизу на придатність на поширення, що затверджується Уповноваженим органом, рішення про державну реєстрацію прав на сорт є одночасно рішенням про державну реєстрацію сорту (стаття 38 Закону України "Про охорону прав на сорти рослин").

Частиною першою статті 39-1 Закону України "Про охорону прав на сорти рослин" передбачено, що майновим правом інтелектуальної власності на поширення сорту рослин є право його володільця на поширення сорту і на дозвіл чи заборону поширення сорту іншими особами.

У частині першій статті 1108 ЦК України зазначено, що особа, яка має виключне право дозволяти використання об'єкта права інтелектуальної власності (ліцензіар), може надати іншій особі (ліцензіату) письмове повноваження, яке надає їй право на використання цього об'єкта в певній обмеженій сфері (ліцензія на використання об'єкта права інтелектуальної власності).

Попередні судові інстанції, вивчивши умови Договору та інші фактичні обставини даної справи, дійшли обґрунтованого висновку про те, що відповідач передав позивачеві за Договором невиключне право на поширення сорту ріпака "Сенатор люкс" і це право випливає зі свідоцтва України № 06294 про державну реєстрацію сорту рослин, яким володіє відповідач. Зазначене свідоцтво є чинним і в установленому порядку недійсним не визнавалося.

Доводи касаційної скарги наведеного не спростовують.

У підпункті 2.2 пункту 2 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 № 11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" (v0011600-13) зазначено, що за загальним правилом невиконання чи неналежне виконання правочину не тягне за собою правових наслідків у вигляді визнання правочину недійсним. У такому разі заінтересована сторона має право вимагати розірвання договору або застосування інших передбачених законом наслідків, а не визнання правочину недійсним.

З урахуванням наведеного, а також часткового виконання договору з боку позивача господарські суди правомірно відмовили в задоволенні позову про визнання Договору недійсним.

Керуючись статтями 111-9, 111-11 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України

Рішення господарського суду Київської області від 21.08.2013 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 18.12.2013 зі справи № 911/2397/13 залишити без змін, а касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю науково-виробничої фірми "Агросвіт" - без задоволення.