суддів: Грейц К.В. - головуючого (доповідача), Бакуліної С.В., Глос О.І., розглянувши матеріали касаційної скарги Приватного підприємства "Фортуна-Агро" на постанову від 24.12.2013 Рівненського апеляційного господарського суду у справі Господарського суду Хмельницької області № 924/1160/13 за позовом Державного підприємства "Агроспецсервіс" до Приватного підприємства "Фортуна-Агро" третя особа без самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача Міністерство аграрної політики та продовольства України про визнання недійсним договору від 23.08.2012 про взаємну участь у веденні рослинницького сільськогосподарського виробництва, за участю представників: позивача - Савчук М.П., Данканич Я.І. відповідача - третьої особи -Оспанов Р.О., Агатій П.О. Білопольська Н.А.

Рішенням Господарського суду Хмельницької області від 08.11.2013 у справі № 924/1160/13 (суддя Заярнюк І.В.) відмовлено в задоволенні позовних вимог Державного підприємства "Агроспецсервіс" (далі-позивач) до Приватного підприємства "Фортуна-Агро" (далі-відповідач), за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача - Міністерства аграрної політики та продовольства України (далі - третя особа), про визнання недійсним договору від 23.08.2012 про взаємну участь у веденні рослинницького сільськогосподарського виробництва.

Рівненський апеляційний господарський суд, здійснюючи апеляційний перегляд в зв'язку зі скаргою позивача, постановою від 24.12.2013 (колегія суддів у складі: головуючий суддя Павлюк І.Ю., судді Миханюк М.В., Савченко Г.І.) рішення місцевого господарського суду у справі скасував, прийнявши нове рішення, яким задовольнив позовні вимоги та визнав недійсним договір про взаємну участь у веденні рослинницького сільськогосподарського виробництва від 23.08.2012.

Відповідач, не погоджуючись з постановою суду апеляційної інстанції, звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить зазначену постанову скасувати, натомість залишити в силі рішення місцевого господарського суду, посилаючись на порушення та неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, а саме: ст. 174 ГК України, ст. ст. 6, 92, 1130, 1131 ЦК України, ст. 104 ГПК України.

Зокрема, скаржник вважає, що судом апеляційної інстанції необґрунтовано визнано недійсним спірний договір з підстав порушення процедури його укладення, передбаченої Порядком укладення державними підприємствами, установами, організаціями, а також господарськими товариствами, у статутному капіталі яких частка держави перевищує 50%, договорів про спільну діяльність, договорів комісії, доручення та управління майном, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 11.04.2012 № 296 (296-2012-п) , оскільки укладення спірного договору здійснено у відповідності до визначеного цивільним законодавством принципу свободи договору, а застосування вказаного Порядку не передбачено Статутом позивача та не вимагалося для нотаріального посвідчення правочину.

Ухвалою Вищого господарського суду України касаційну від 14.02.2014 касаційну скаргу прийнято до касаційного провадження та призначено до розгляду на 25.02.2014.

Представник третьої особи своїм процесуальним правом на участь в судовому засіданні касаційної інстанції 25.02.2014 не скористався.

Від представників позивача надійшло клопотання про відкладення розгляду справи.

Ухвалою Вищого господарського суду України від 25.02.2014 розгляд касаційної скарги відкладено на 04.03.2014 на 11 год. 10 хв.

У відзивах на касаційну скаргу позивач та третя особа заперечили проти її задоволення.

Відповідачем подано клопотання про відкладення розгляду його скарги з метою надання можливості приймати участь в судовому засіданні керівникові підприємства, який наразі перебуває у відрядженні, втім, доказів на підтвердження цієї обставини не надано. Зазначене клопотання не підлягає задоволенню, оскільки від імені підприємства відповідача в судових засіданнях приймають участь два уповноважених представника, а особиста участь керівника ухвалами Вищого господарського суду України від 14.02.2014 та від 25.02.2014 не вимагалась.

За заявою позивача здійснювалось фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу.

Заслухавши пояснення присутніх у відкритому судовому засіданні 04.03.2014 представників сторін, перевіривши доводи касаційної скарги, повноту встановлення обставин справи та правильність їх юридичної оцінки в постанові апеляційного господарського суду, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Судами попередніх інстанцій під час розгляду справи встановлено, що 23.08.2012 між Приватним підприємством "Фортуна-Агро" (сторона-1) в особі директора Рибака Юрія Миколайовича, який діє на підставі статуту, з однієї сторони та Державним підприємством "Агроспецсервіс" (сторона-2) в особі виконуючого обов'язки генерального директора Пастушка Василя Федоровича, який діє на підставі статуту та наказу № 254-па від 04.11.2011, з іншої сторони, укладено договір про взаємну участь у веденні рослинницького сільськогосподарського виробництва, за умовами якого сторони врегульовують взаємну участь у веденні рослинницького сільськогосподарського виробництва на земельних ділянках, які перебувають в постійному користуванні сторони-2 відповідно до актів, зазначених у додатку №1 до цього договору, а саме - на земельних ділянках сільськогосподарського призначення загальною площею 904,6 га, які розташовані на території Цвітоської сільської ради Славутського району Хмельницької області за межами населеного пункту (надалі - земельна ділянка) (п.1.1 договору); ведення сторонами рослинницького сільськогосподарського виробництва передбачає, що в обсягах, на умовах та порядку, які визначені цим договором здійснюється обробка земельної ділянки, її засівання, внесення добрив та виконання інших сільськогосподарських робіт, спрямованих на вирощування врожаю, а також вжиття заходів щодо збирання врожаю, отриманого в результаті таких дій (п.1.3 договору); відповідно до умов цього договору сторони в процесі здійснення сільськогосподарського виробництва не об'єднують майнових внесків (вкладів) у будь-якій формі. Цей договір не передбачає переходу будь-яких майнових прав на землю, посівний матеріал, матеріали та засоби виробництва тощо (як тих прав, що існували до укладення договору, так і тих, що виникнуть в майбутньому) від однієї сторони до іншої, а також не призводить до виникнення у сторін права спільної власності на майно. Право власності на результати ведення сільськогосподарського виробництва виникає у кожної із сторін окремо, відповідно до умов цього договору. Даний договір передбачає надання сторонами одна одній послуг, виконання ними робіт (в т.ч. із переданням однією стороною частини продукції у власність іншої) і не призводить до виникнення між сторонами відносин спільної діяльності (п.1.4 договору); відповідно до умов цього договору сторона-1 зобов'язується до початку чергового посівного сезону вжити заходів (виконати роботи) щодо підготовки земельної ділянки до посівної кампанії, здійснити обробку земельної ділянки, а в період чергового посівного сезону забезпечити засівання земельної ділянки, внесення добрив, а також вжити інших заходів, спрямованих на вирощування врожаю. В період підготовки до посівної, проведення засівання та вирощування сільськогосподарської продукції сторона-2 надає стороні-1 організаційне та консультаційне забезпечення, а також інші послуги склад і обсяг яких узгоджуються сторонами. При цьому, сторона-2 не втручається безпосередньо у виробничі процеси та зобов'язується не чинити дій які могли б перешкодити виконанню стороною-1 робіт (заходів) передбачених п.2.1 цього договору (п.2.1 договору); сторона-1 набуває право власності на 99% зібраної продукції, а сторона-2 - на 1% (п. 2.5.3 договору); даний договір укладений строком на 40 років, діє з моменту його підписання і до закінчення строку його дії (п.4.1 договору).

Зазначений договір посвідчений приватним нотаріусом Києво-Святошинського районного нотаріального округу Київської області Федоренко О.І. та зареєстрований в реєстрі за № 1126.

Господарськими судами попередніх інстанцій також встановлено, що наказом Міністерства аграрної політики та продовольства України від 21.02.2012 № 33-п Пастушка В.Ф., який був призначений виконуючим обов'язки генерального директора Державного підприємства "Агроспецсервіс" відповідно до наказу зазначеного міністерства від 04.11.2011 № 254-па, звільнено від виконання обов'язків генерального директора підприємства позивача за власним бажанням, згідно зі ст. 38 КЗпП України.

Зазначаючи про те, що спірний договір зі сторони позивача підписано громадянином Пастушком В.Ф., який на момент вчинення правочину не мав будь-яких повноважень щодо укладення такого договору, оскільки вже був звільнений з посади виконуючого обов'язки генерального директора підприємства, а також що цей договір не приймався до виконання і не схвалювався Державним підприємством "Агроспецсервіс", останнє звернулась до господарського суду з даним позовом, вимоги якого обґрунтовані нормами ст. ст. 207, 208 ГК України, ст. ст. 207, 237, 241 ЦК України.

Вирішуючи спір у справі, суди попередніх інстанцій дійшли прямо протилежних висновків щодо підставності позовних вимог.

Так, місцевий господарський суд, відмовляючи в задоволенні позовних вимог, керувався приписами ч. 3 ст. 92 ЦК України, ст. ст. 33, 34 ГПК України і виходив з недоведеності позовних вимог, оскільки згідно витягу з Єдиного державного реєстру юридичних та фізичних осіб-підприємців станом на 23.08.2012 Пастушок В.Ф. мав відповідні повноваження щодо представництва Державного підприємства "Агроспецсервіс", які згідно з приписами Статуту останнього могли вчинятись ним від імені підприємства без доручення.

Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення місцевого господарського суду та задовольняючи позов, дійшов висновку, що спірний договір дійсно підписано від імені підприємства позивача особою, яка не мала жодних повноважень, однак, визначальним є факт укладення договору, який має ознаки договорів спільної діяльності та оренди землі, з порушенням вимог чинного законодавства, зокрема, п. 20 ч. 1 ст. 6 Закону України "Про управління об'єктами державної власності" та Порядку укладення державними підприємствами, установами, організаціями, а також господарськими товариствами, у статутному капіталі яких частка держави перевищує 50 відсотків, договорів про спільну діяльність, договорів комісії, доручення та управління майном, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 11.04.2012 № 296 (296-2012-п) .

Колегія суддів Вищого господарського суду України вважає висновок апеляційного господарського суду щодо наявності підстав для задоволення позовних вимог законними і обґрунтованими, а доводи касаційної скарги непереконливими, враховуючи таке.

Відповідно до статті 111-7 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підстав встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Касаційна інстанція не має права встановлювати чи вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду або відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або перевіряти докази.

На підставі загального аналізу глави 77 ЦК України (435-15) (спільна діяльність) та умов договору, укладеного між сторонами у справі, суд апеляційної встановив, що за своєю правовою природою вчинений правочин підпадає під ознаки договору про спільну діяльність.

Так, відповідно до ч.1 ст. 1130 ЦК України за договором про спільну діяльність сторони (учасники) зобов'язуються спільно діяти без створення юридичної особи для досягнення певної мети, що не суперечить законові.

Згідно з ч.2 ст. 1131 ЦК України умови договору про спільну діяльність, у тому числі координація спільних дій учасників або ведення їхніх спільних справ, правовий статус виділеного для спільної діяльності майна, покриття витрат та збитків учасників, їх участь у результатах спільних дій та інші умови визначаються за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом про окремі види спільної діяльності.

На відміну від будь-яких інших зобов'язань, в яких інтереси сторін є протилежними і відбувається перехід майна (права на майно) або результату роботи (послуги) від однієї сторони до іншої, при цьому, одна сторона має на меті продати (передати в користування) майно (результат роботи, послуги) та отримати за це певну грошову суму, а інша - набути майно (право на майно), отримати результат роботи, послугу тощо, в правовідносинах спільної діяльності взаємні права і обов'язки сторін опосередковані необхідністю досягнення загальної мети, тобто сторони мають загальний інтерес.

Як вбачається з умов спірного договору про взаємну участь у веденні рослинницького сільськогосподарського виробництва, сторони врегульовують взаємну участь у веденні рослинницького сільськогосподарського виробництва на земельних ділянках площею 904,6 га, які перебувають в постійному користуванні позивача, з метою вирощування врожаю, отриманого в результаті обробки земельної ділянки, її засівання, внесення добрив та виконання інших сільськогосподарських робіт, а також вжиття заходів щодо збирання врожаю та його розподілу у визначених пропорціях (позивачеві - 1%, відповідачеві - 99%).

Таким чином, сторони спірного договору домовились діяти спільно з метою досягнення загальної мети - вирощування та отримання врожаю, а всі інші умови договору цій домовленості не суперечать і її не спростовують, відтак, колегія суддів погоджується з висновком суду апеляційної інстанції, що цей договір містить всі ознаки спільної діяльності.

Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно зі ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Також частиною 1 статті 207 Господарського кодексу України передбачено самостійні окремі підстави недійсності господарського зобов'язання; може бути визнано недійсним повністю або в частині господарське зобов'язання, що: 1) не відповідає вимогам закону, 2) вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави або суспільства, 3) укладено учасниками господарських правовідносин з порушенням хоча б одним з них спеціальної компетенції (спеціальної правосуб'єктності).

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судами попередніх інстанцій, Державне підприємство "Агроспецсервіс" є державним підприємством із 100-відсотковою часткою державного майна у його статутному фонді, засноване на державній власності і підпорядковане Міністерству аграрної політики України і є підзвітним йому, що в свою чергу свідчить про певну специфіку регулювання його господарської діяльності, яка здійснюється, зокрема і Законом України "Про управління об'єктами державної власності" (185-16) .

Згідно зі ст. 1 Закону України "Про управління об'єктами державної власності" управління об'єктами державної власності - здійснення Кабінетом Міністрів України та уповноваженими ним органами, іншими суб'єктами, визначеними цим Законом, повноважень щодо реалізації прав держави як власника таких об'єктів, пов'язаних з володінням, користуванням і розпоряджанням ними, у межах, визначених законодавством України, з метою задоволення державних та суспільних потреб.

Відповідно до ст. 4 цього Закону суб'єктами управління об'єктами державної власності є, зокрема, Кабінет Міністрів України; центральний орган виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері управління об'єктами державної власності; центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері економічного розвитку; міністерства та інші органи виконавчої влади.

Відповідно до п. 20 ч.1 ст. 6 Закону України "Про управління об'єктами державної власності" уповноважені органи управління відповідно до покладених на них завдань погоджують підприємствам, установам, організаціям, що належать до сфери їх управління, а також господарським товариствам, у статутному капіталі яких частка держави перевищує 50 відсотків, повноваження з управління корпоративними правами держави яких він здійснює, договори про спільну діяльність, договори комісії, доручення та управління майном, зміни до них та контролюють виконання умов цих договорів.

Згідно з пп. "л" п.18 ч. 2 ст. 5 Закону України "Про управління об'єктами державної власності" здійснюючи управління об'єктами державної власності, Кабінет Міністрів України визначає порядок укладення державними підприємствами, установами, організаціями, а також господарськими товариствами, у статутному капіталі яких частка держави перевищує 50 відсотків, договорів про спільну діяльність, договорів комісії, доручення та управління майном.

Так, постановою Кабінету Міністрів України від 11.04.2012 № 296 (296-2012-п) затверджено Порядок укладення державними підприємствами, установами, організаціями, а також господарськими товариствами, у статутному капіталі яких частка держави перевищує 50 відсотків, договорів про спільну діяльність, договорів комісії, доручення та управління майном, затвердженим (далі - Порядок), який визначив механізм і процедуру укладення такими підприємствами договорів про спільну діяльність, договорів комісії, доручення та управління майном.

Відповідно до приписів пунктів 2, 3 зазначеного Порядку суб'єкт господарювання, що виявив намір укласти договір, подає центральному органові виконавчої влади, до сфери управління якого він належить (далі - орган управління), звернення щодо погодження укладення договору разом з відповідним пакетом документів, а орган управління готує протягом місяця з дня надходження від суб'єкта господарювання звернення щодо погодження укладення договору за погодженням з Мінекономрозвитку, Мінфіном, Фондом державного майна та Мін'юстом відповідний проект рішення Кабінету Міністрів України, до якого додаються:

звернення суб'єкта господарювання до органу управління щодо погодження укладення договору разом з документами, що передбачені підпунктами 2 - 6 пункту 2 цього Порядку, а також погоджений органом управління проект договору;

висновок органу управління щодо відсутності встановлених законодавством заборон та обмежень на використання майна суб'єкта господарювання, якщо таке використання передбачається договором;

висновок органу управління про відповідність галузевим концепціям і програмам розвитку пропозицій суб'єкта господарювання, який планує укласти договір.

Відповідно до пунктів 4, 5 Порядку орган управління подає в установленому порядку на розгляд Кабінету Міністрів України узгоджений проект рішення щодо погодження укладення договору разом з документами, зазначеними в абзацах четвертому - шостому пункту 3 цього Порядку. У разі прийняття Кабінетом Міністрів України рішення про погодження укладення договору орган управління здійснює заходи щодо забезпечення його укладення суб'єктом господарювання відповідно до вимог законодавства.

Отже, встановлення зазначеними законодавчими приписами особливого порядку укладення певних видів господарських договорів з державними підприємствами, свідчить про відповідний обов'язок сторін бути обізнаним з його положеннями та неухильно його дотримуватися.

Відтак, враховуючи встановлення судом апеляційної інстанції обставин укладення спірного договору з порушенням вимог законодавства, що згідно норм ст. 203, 215 Цивільного кодексу України є підставою для визнання його недійсним, колегія суддів вважає цілком законним прийняття судом апеляційної інстанції рішення про задоволення позовних вимог.

Доводи скаржника про відсутність посилань в позовній заяві на порушення вимог чинного законодавства при укладенні спірного договору, що, на думку скаржника, позбавляє суд апеляційної інстанції права встановлювати ці порушення, колегія суддів відхиляє, оскільки, як вбачається з позовної заяви, позивач вимагає визнати спірний договір недійсним, в т.ч. і на підставі ст. 207 Господарського кодексу України, тобто як такого, що не відповідає вимогам закону.

Відповідно до норм ст. ст. 99, 101 Господарського процесуального кодексу України в апеляційній інстанції справи переглядаються за правилами розгляду цих справ у першій інстанції і апеляційний господарський суд, переглядаючи рішення в апеляційному порядку, користується правами, наданими суду першої інстанції. У процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу. Апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі.

Таким чином, оскільки предметом доказування у справі є перевірка відповідності спірного договору вимогам чинного законодавства, суд апеляційної інстанції, встановивши неповне з'ясування судом першої інстанції всіх обставин, які мають значення для справи, що згідно з п. 1 ч. 1 ст. 104 ГПК України є підставою для скасування рішення місцевого господарського суду, в межах наданих процесуальних повноважень повторно розгляну справу за наявними у справі доказами та прийняв нове рішення.

Поряд з встановленими обставинами порушення вимог законодавства, якими визначено певну процедуру укладення спірного договору, колегія суддів також звертає увагу на норму ч.1 ст. 241 Цивільного кодексу України, на яку також йшлося посилання в позовній заяві і відповідно до якої правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання.

Наведене стосується й тих випадків, коли правочин вчинений не представником юридичної особи з перевищенням повноважень, а особою, яка взагалі не мала повноважень щодо вчинення даного правочину.

Разом з тим, договір, який в даному випадку мав би бути схвалений рішенням Кабінету Міністрів України про погодження укладення договору, такого схвалення не отримав.

Крім того, встановлення судами попередніх інстанцій обставин підписання спірного договору громадянином Пастушком В.Ф., який на момент вчинення спірного правочину від 23.08.2012 не мав будь-яких повноважень щодо укладення такого договору, оскільки наказом Міністра аграрної політики та продовольства України від 21.02.2012 № 33-п був звільнений з посади виконуючого обов'язків генерального директора Державного підприємства "Агроспецсервіс", а також що цей договір не приймався до виконання і не схвалювався шляхом вчинення конклюдетних дій позивачем, є окремою підставою вважати спірний договір таким, що укладений поза межами цивільної дієздатності.

З огляду на викладене, доводи скаржника щодо його необізнаності з такими обставинами, аналогічні доводам відповідача, які прийняті судом в якості підстави для відмови в позові, відхиляються колегією суддів, адже, норма ч. 3 ст. 92 ЦК України зобов'язує особу, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень, про обмеження яких третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати.

Оскільки, у даному випадку, такі обмеження повноважень генерального директора щодо укладення окремих видів договорів, навіть якщо б Пастушок В.Ф. не був звільнений з посади на момент укладення спірного договору, встановлені законом, а саме п. 20 ч. 1 ст. 6 Закону України "Про управління об'єктами державної власності" та пунктами 2 - 5 Порядку укладення державними підприємствами, установами, організаціями, а також господарськими товариствами, у статутному капіталі яких частка держави перевищує 50 відсотків, договорів про спільну діяльність, договорів комісії, доручення та управління майном, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 11.04.2012 № 296 (296-2012-п) , відповідач вважається таким, що мав про них знати.