головуючого судді Кота О.В. суддів Попікової О.В. Саранюка В.І. - доповідача у справі розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Національного банку України в особі Управління Національного банку України в Харківській областіна постанову від Харківського апеляційного господарського суду 24.12.2013 у справі господарського суду № 922/3986/13 Харківської області за позовом Національного банку України в особі Управління Національного банку України в Харківській області до Приватного акціонерного товариства "Лізингова компанія "Сприяння" третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача Публічне акціонерне товариство "Земельний банк" про стягнення 2 493 934,19 грн. за участю представників:

від позивача - Артюх А.Л.

від відповідача - Новосельцев В.І.

від третьої особи - не з'явились

Національний банк України в особі Управління Національного банку України в Харківській області звернувся до господарського суду Харківської області з позовом до Приватного акціонерного товариства "Лізингова компанія "Сприяння" про стягнення 2 493 934,19 грн. за кредитним договором № 75-07/К від 24.09.2007, з яких: 1 450 000,00 грн. основного боргу, 1 043 934,19 грн. відсотків за користування кредитом.

Рішенням господарського суду Харківської області від 14.11.2013 у справі № 922/3986/13 (суддя Доленчук Д.О.) позов задоволено повністю; стягнуто з Приватного акціонерного товариства "Лізингова компанія "Сприяння" на користь Національного банку України в особі Управління Національного банку України в Харківській області за кредитним договором № 75-07/К від 24.09.2007 грошові кошти в сумі 2 493 934,19 грн., що включають в себе: заборгованість за основним боргом в сумі 1 450 000,00 грн., прострочені відсотки за користування кредитом в сумі 1 043 934,19 грн., нараховані за період з серпня 2010 по липень 2013 року; стягнуто з Приватного акціонерного товариства "Лізингова компанія "Сприяння" на користь Державного бюджету України 49 878,68 грн. судового збору.

Постановою Харківського апеляційного господарського суду від 24.12.2013 у справі № 922/3986/13 (колегія суддів у складі: головуючий суддя Лакіза В.В., судді Бородіна Л.І., Шевель О.В.) за наслідками розгляду апеляційної скарги Приватного акціонерного товариства "Лізингова компанія "Сприяння" рішення господарського суду Харківської області від 14.11.2013 скасовано та прийнято нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог Національного банку України в особі Управління Національного банку України в Харківській області відмовлено. Стягнуто з позивача на користь відповідача 24 939,34 грн. судового збору за подання апеляційної скарги.

У касаційній скарзі Національний банк України в особі Управління Національного банку України в Харківській області, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, а саме: ст.ст. 88, 91, 95, 96 Закону України "Про банки і банківську діяльність", ст. 23 Закону України "Про заставу", ст.ст. 512, 514, 628 Цивільного кодексу України, ст.ст. 34, 36 Господарського процесуального кодексу України, просить скасувати постанову Харківського апеляційного господарського суду від 24.12.2013 у справі № 922/398/13 та залишити в силі рішення господарського суду Харківської області від 14.11.2013 у даній справі.

У відзиві на касаційну скаргу Приватне акціонерне товариство "Лізингова компанія "Сприяння" зазначає, що вказана скарга підлягає поверненню заявнику на підставі п. 4 ч. 1 ст. 111-3 Господарського процесуального кодексу України. При цьому відповідач вважає, що справа № 922/3986/13 не пов'язана з питаннями, які стосуються здійснення спеціальних повноважень, наданих законодавством Національному банку України.

Заслухавши пояснення представників сторін, обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши юридичну оцінку встановлених обставин справи, а також правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з такого.

Відповідно до ст. 111-7 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція перевіряє застосування господарськими судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права на підставі встановлених фактичних обставин справи.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що 06.11.2008 між Національним банком України в особі Управління Національного банку України в Харківській області та Публічним акціонерним товариством "Земельний банк" (правонаступник Харківського акціонерного комерційного Земельного банку) був укладений кредитний договір № 15, за умовами якого Публічному акціонерному товариству "Зембанк" надано кредит на суму 50 000 000,00 грн. на термін з 06.11.2008 до 26.08.2009 з оплатою відсотків у розмірі 17 % річних.

05.01.2010 додатковим договором №1 до кредитного договору № 15 внесено зміни, якими пролонговано термін погашення кредиту до 26.08.2010 та збільшено процентну ставку за кредитом до 18 % річних.

25.06.2010 додатковим договором № 2 до кредитного договору № 15 внесено зміни до п. 1.2, відповідно до яких додатково в забезпечення виконання зобов'язань Публічного акціонерного товариства "Зембанк" за кредитним договором Національному банку України надані майнові права за кредитним договором №75-07/К від 24.09.2007, укладеним між Публічним акціонерним товариством "Зембанк" та Акціонерним товариством "Лізингова компанія "Сприяння" зі всіма змінами до нього, про що укладено договір застави майнових прав №15/6 від 25.06.2010.

Судами встановлено факт порушення Публічним акціонерним товариством "Зембанк" умов кредитного договору щодо повернення наданого кредиту, а також сплати відсотків за його користування.

24.09.2007 між Публічним акціонерним товариством "Земельний банк" та Акціонерним товариством "Лізингова компанія "Сприяння" укладено договір № 75-07/К про надання кредитної лінії, за умовами якого банк надає відповідачу відновлювальну кредитну лінію з лімітом кредитування у розмірі 2 000 000,00 грн. на умовах забезпеченості, повернення, платності та цільового використання. Кредит надається строком з 24.09.2007 по 21.09.2009.

Пунктом 1.3 кредитного договору № 75-07/К передбачено, що процентна ставка за користування кредитом становить 17 % річних.

Додатковою угодою № 1 від 25.09.2007 до договору № 75-07/К від 24.09.2007 було змінено строк повернення грошових коштів, а саме: визначено, що новим строком є 21.09.2009.

Додатковою угодою № 3 від 30.05.2008 до договору № 75-07/К від 24.09.2007 внесено зміни до п. 1.3, встановлено розмір процентної ставки за користування кредитом: з 24.09.2007 - 17 % річних; з 01.06.2008 - 20 % річних.

Зазначеною додатковою угодою викладено у новій редакції п. 3.7 кредитного договору, відповідно до якої у разі порушення позичальником встановленого п. 1.2 кредитного договору № 75-07/К від 24.09.2007 строку повернення кредиту відповідач у подальшому сплачує проценти за неправомірне користування кредитом, виходячи зі ставки 20 % річних, порядок нарахування й виплати яких встановлюється згідно з п.п. 3.5, 3.6 даного договору до повного погашення кредиту.

Додатковою угодою № 4 від 21.09.2009 до договору № 75-07/К від 24.09.2007 сторони погодили подовжити строк дії договору до 19.09.2010 включно. Крім того, додатковою угодою внесено зміни до п. 1.3, яким встановлено розмір процентної ставки за користування кредитом: з 24.09.2007 - 17 % річних; з 01.06.2008 - 20 % річних; з 21.09.2009 - 24 % річних. Зазначеною додатковою угодою сторонами викладено п. 3.7 кредитного договору в новій редакції, відповідно до якої в разі порушення позичальником встановленого п. 1.2 кредитного договору № 75-07/К від 24.09.2007 строку повернення кредиту відповідач у подальшому сплачує проценти за неправомірне користування кредитом, виходячи зі ставки 24 % річних, порядок нарахування й виплати яких встановлюється згідно з п.п. 3.5, 3.6 даного договору до повного погашення кредиту.

Публічне акціонерне товариство "Земельний банк" виконало свої зобов'язання щодо надання кредитних коштів за кредитним договором № 75-07/К від 24.09.2007,що підтверджується виписками за особовим рахунком.

Приватне акціонерне товариство "Лізингова компанія "Сприяння" свої зобов'язання за кредитним договором № 75-07/К від 24.09.2007 з урахуванням додаткових угод до нього належним чином не виконало, у зв'язку з чим станом на 01.08.2013 у нього утворилась заборгованість у розмірі 2 493 934,19 грн., з яких: 1 450 000,00 грн. за кредитом та 1 043 934,19 грн. за процентами.

25.06.2010 між Національним банком України в особі Управління Національного банку України в Харківській області та Публічним акціонерним товариством "Земельний банк" укладено договір застави майнових прав № 15/6.

За умовами вказаного договору № 15/6 предметом застави є майнові права за кредитним договором № 75-07/К від 24.09.2007 зі всіма змінами до нього, укладеним між заставодавцем і боржником (майнові права), відповідно до якого боржник повинен повернути заставодавцю кредит в сумі 2 000 000,00 грн., станом на дату укладення договору залишок заборгованості становить 1 500 000,00 грн., з кінцевим терміном повернення 19.09.2010 та сплачувати проценти за користування ним за ставкою 24 % річних.

Пунктом 1.6 договору застави майнових прав № 15/6 від 25.06.2010 передбачено, що за рахунок заставленого майнового права вимоги заставодержателя задовольняються в повному обсязі, включаючи суму основного боргу, нараховані проценти та пеню.

Переважне право позивача щодо задоволення його вимог до Публічного акціонерного товариства "Зембанк" з майнових прав переважно перед іншими кредиторами відповідно до приписів Закону України "Про заставу" (2654-12) та ст. 73 Закону України "Про Національний банк України" сторони закріпили в п. 2.1.1. договору застави майнових прав.

Постановою Національного банку України від 02.08.2010 відкликано ліцензію та розпочато процедуру ліквідації Публічного акціонерного товариства "Земельний банк".

Посилаючись на те, що Публічним акціонерним товариством "Земельний банк" були порушені зобов'язання за кредитним договором від 06.11.2008 № 15 та на перехід до позивача права вимоги за кредитним договором від 24.09.2007 № 75-07/К, Національний банк України в особі Управління Національного банку України Харківській області звернувся до суду з позовом про стягнення з Приватного акціонерного товариства "Лізингова компанія "Сприянння" 2 493 934,19 грн. заборгованості за кредитним договором від 24.09.2007 № 75-07/К.

Рішення суду першої інстанції мотивоване посиланням на ст.ст. 514, 525, 526, 530, 612, 629, 1048, 1049, 1054 Цивільного кодексу України, ст. 35 Господарського процесуального кодексу України. Задовольняючи позов, місцевий господарський суд виходив із порушення Публічним акціонерним товариством "Земельний банк" умов кредитного договору від 06.11.2008 № 15 щодо повернення наданого кредиту, сплати відсотків за його користування, та переходу до позивача права вимоги за кредитним договором від 24.09.2007 № 75-07/К. При цьому суд першої інстанції встановив, що внаслідок порушення відповідачем зобов'язань щодо погашення заборгованості за кредитним договором від 24.09.2007 № 75-07/К, у відповідача виникла заборгованість за вказаним договором у розмірі 2 493 934,00 грн., з яких: 1 450 000,00 грн. заборгованості за кредитом та 1 043 934,19 грн. заборгованості за процентами. При прийнятті рішення суд також врахував висновки судів щодо переходу на підставі п. 4.2. договору застави майнових прав від 25.06.2010 № 15/6 права вимоги за кредитним договором від 24.09.2007 № 75-07/К до Національного банку України, що викладені у судових рішеннях у справі № 5023/5582/11.

Скасовуючи рішення місцевого господарського суду та відмовляючи у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції виходив із того, що позивачем не доведено неможливості виконання Публічним акціонерним товариством "Земельний банк" основного зобов'язання за умови, що кредиторські вимоги у повному обсязі за кредитним договором № 15 від 06.11.2008 визнані та включені до реєстру вимог кредиторів. При цьому апеляційний суд зазначив, що звернення стягнення на майнові права, що передані за договором застави майнових прав від 25.06.2010 № 15/6 і які випливають з кредитного договору № 75-07/К від 24.09.2007 має здійснюватись з дотриманням особливостей реалізації майнових прав банку-боржника у процесі ліквідаційної процедури банку. Також суд апеляційної інстанції вказав на те, що у порядку ст. 35 Господарського процесуального кодексу України може бути враховано встановлений у господарській справі № 5023/5582/11 факт відсутності у Публічного акціонерного товариства "Земельний банк" права вимоги за зобов'язаннями, які виникли у Приватного акціонерного товариства "Лізингова компанія "Сприяння" за кредитним договором № 75-07/К від 24.09.2007.

Однак, колегія суддів касаційної інстанції вважає, що вказані судові акти не можуть бути визнані законними та обґрунтованими, оскільки прийняті без належного з'ясування фактичних обставин справи та з порушенням норм матеріального і процесуального права.

Згідно з ч. 1 ст. 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Перелік способів захисту цивільних прав та інтересів визначений у ч. 2 вказаної статті.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом (ч. 2 ст. 16 Цивільного кодексу України).

Право на вибір конкретного способу захисту, який відповідає характеру порушення його права чи інтересу належить виключно позивачу у справі.

Згідно зі ст. 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Відповідно до ст. 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

За відсутності інших підстав припинення зобов'язання, передбачених договором або законом, зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (ст. 599 Цивільного кодексу України).

При цьому включення вимог позивача до реєстру вимог кредиторів за відсутності реального виконання боржником свого зобов'язання (добровільного чи примусового) не свідчить про припинення договірних відносин сторін та не позбавляє кредитора права на судовий захист порушеного права та його відновлення за рахунок заставленого майна.

Судами не встановлено та з матеріалів справи не вбачається погашення Публічним акціонерним товариством "Земельний банк" заборгованості за кредитним договором від 06.11.2008 № 15.

З огляду на відсутність реального виконання Публічним акціонерним товариством "Земельний банк" свого зобов'язання за кредитним договором від 06.11.2008 № 15 та враховуючи, що право на вибір конкретного способу захисту належить виключно позивачеві, висновок апеляційного суду про неможливість позивача задовольнити вимоги за рахунок забезпеченого зобов'язання у зв'язку з недоведенням ним неможливості виконання зобов'язання за кредитним договором від 06.11.2008 № 15 третьою особою не можна вважати законним та обґрунтованим.

Відповідно до ч. 1 ст. 546 Цивільного кодексу України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.

Статтею 1 Закону України "Про заставу" визначено, що застава - це спосіб забезпечення зобов'язань, якщо інше не встановлено законом.

Згідно з ч. 2 ст. 1 Закону України "Про заставу" в силу застави кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов'язання одержати задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами.

Указані положення кореспондуються з нормами ч. 1 ст. 572 Цивільного кодексу України, відповідно до якої в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).

Зі змісту наведених правових норм випливає, що договір застави за своєю правовою природою є забезпечувальним правочином, за рахунок якого кредитор, у разі порушення боржником основного зобов'язання, має переважне право задовольнити свої вимоги.

Відповідно до ч. 1 ст. 590 Цивільного кодексу України звернення стягнення на предмет застави здійснюється за рішенням суду, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно зі ст. 23 Закону України "Про заставу" при заставі майнових прав реалізація предмета застави провадиться шляхом уступки заставодавцем заставодержателю вимоги, що випливає із заставленого права. Заставодержатель набуває право вимагати в судовому порядку переводу на нього заставленого права в момент виникнення права звернення стягнення на предмет застави.

Таким чином, за відсутності умови про звернення стягнення на предмет застави в договорі, таке звернення стягнення на предмет застави згідно з вимогами ст. 590 Цивільного кодексу України та ст. 23 Закону України "Про заставу" повинно здійснюватись за рішенням суду.

Договір застави майнових прав № 15/6 від 25.06.2010 містить умови щодо переходу прав вимоги відносно боржника до заставодержателя з відкладальною умовою. Так, судами встановлено, що згідно з п.п. 4.1., 4.2. договору застави майнових прав № 15/6 від 25.06.2010 заставодавець уступає заставодержателю право вимоги до боржника, що випливає із кредитного договору № 75-07/К від 24.09.2007 на суму 2 000 000,00 грн., за процентами та іншими видами платежів, що підлягають сплаті на підставі цього договору. У частині уступки права вимоги цей договір укладено з відкладальною умовою відповідно до ст. 212 Цивільного кодексу України. Права вимоги переходять до позивача наступного дня після настання строку виконання зобов'язань Публічним акціонерним товариством "Зембанк" за кредитним договором, якщо вони не будуть виконані повністю або частково або після настання випадку, передбаченого п. 3.1.4 вказаного договору.

Однак, при вирішенні спору суд першої інстанції належним чином не дослідив та не з'ясував питання щодо вартості прав, які заставодавець уступає заставодержателю на підставі вказаних вище положень договору. Так, місцевий господарський суд стягнув з відповідача 2 493 934,19 грн. заборгованості за кредитом та процентами, тоді як за змістом п. 4.1. вказаного договору застави майнових прав № 15/6 від 25.06.2010 заставодавець уступив заставодержателю право вимоги до боржника, що випливає із кредитного договору № 75-07/К від 24.09.2007 лише на суму 2 000 000,00 грн.

Крім того, згідно з ч. 2 ст. 35 Господарського процесуального кодексу України факти, встановлені рішенням господарського суду (іншого органу, який вирішує господарські спори), за винятком встановлених рішенням третейського суду, під час розгляду однієї справи, не доводяться знову при вирішенні інших спорів, в яких беруть участь ті самі сторони.

Таким чином, не потребують доказування преюдиціальні факти, встановлені рішенням господарського суду (іншого органу, який вирішує господарські спори) у процесі розгляду іншої справи, в якій беруть участь ті самі сторони, в тому числі і в тих випадках, коли в іншому спорі сторони мали інший процесуальний статус.

Оскільки преюдиціальне значення надається саме фактам, що містяться у рішенні господарського суду у справі між тими ж сторонами, і у справі № 5023/5582/11 Національний банк України в особі Управління Національного банку України в Харківській області участі у процесуальному статусі сторони не приймав, то висновки судів попередніх інстанцій про врахування на підставі ст. 35 Господарського процесуального кодексу України встановлених у справі № 5023/5582/11 фактів та викладених висновків при вирішенні даної справи слід визнати помилковими. При цьому факти, встановлені іншими судовими рішеннями, крім зазначених у ст. 35 Господарського процесуального кодексу України мають враховуватися судами при розгляді справ з урахуванням норм ст. 43 вказаного Кодексу.

Відповідно до ст. 43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального закону, вирішив справу згідно з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а також правильно витлумачив ці норми; а обґрунтованим визнається рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню.

Вищевикладене свідчить про неповний та необ'єктивний розгляд справи, оскільки в порушення вимог ст.ст. 32- 34, 43 Господарського процесуального кодексу України попередні судові інстанції не з'ясували належним чином дійсні обставини справи, що вплинуло на їх юридичну оцінку, а відповідно і правильність застосування норм матеріального права.

Відповідно до ч. 2 ст. 111-5 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція використовує процесуальні права суду першої інстанції виключно для перевірки юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення у рішенні або постанові господарського суду.

Згідно з приписами п. 3 ст. 111-9 Господарського процесуального кодексу України у разі, якщо суд припустився порушень норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, касаційна інстанція має право скасувати рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції і передати справу на новий розгляд.

З огляду на викладене та враховуючи, що в силу вимог ст. 111-7 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти їх, Вищий господарський суд України вважає за необхідне скасувати прийняте у справі рішення з направленням справи на новий розгляд до місцевого господарського суду.