У травні 2013 року Вишгородська міська рада Київської області звернулась до господарського суду Київської області з позовом до фізичної особи-підприємця Фещенко Наталії Здіславівни, просила зобов'язати відповідача усунути перешкоди у користуванні земельною ділянкою шляхом знесення самочинно збудованих споруд кафе-магазину, а саме: банкетного залу загальною площею 70 кв.м.; будинку відпочинку загальною площею 8,5 кв.м.; будинку відпочинку загальною площею 5,3 кв.м.; будинку відпочинку загальною площею 4,6 кв.м.; кафе загальною площею 125,1 кв.м.; будинку відпочинку загальною площею 26,30 кв.м.; будинку відпочинку загальною площею 20 кв.м.; будинку персоналу загальною площею 19,10 кв.м.; навісу будівельною площею 2,80 кв.м.; альтанки будівельною площею 6,40 кв.м.; альтанки будівельною площею 6,40 кв.м.; альтанки будівельною площею 6,60 кв.м.; альтанки будівельною площею 5,30 кв.м.; альтанки будівельною площею 23,5 кв.м.; альтанки будівельною площею 5,30 кв.м.; навісу будівельною площею 29,80 кв.м.; альтанки будівельною площею 8,90 кв.м.; навісу будівельною площею 25 кв.м.; альтанки будівельною площею 5,70 кв.м.; огорожі, трубчатого колодязя, каналізаційних споруд, вимощення; будинку відпочинку загальною площею 7,30 кв.м., що розташовані на території Вишгородської міської ради у місті Вишгороді Київської області на 21 км. автомобільної дороги "Київ-Овруч" за рахунок особи, що здійснила самочинне будівництво (т. 1, а.с. 7-11).

Позовні вимоги мотивовано тим, що договір оренди земельної ділянки, на якій розташована самовільна забудова визнано недійсним, тому спірна земельна ділянка є самовільно зайнятою та підлягає поверненню власнику з приведенням її у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд за рахунок осіб, які самовільно зайняли вказану земельну ділянку, що передбачено ст. 212 Земельного кодексу України.

Рішенням господарського суду Київської області від 29.07.2013 року (суддя Горбасенко П.В.), залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 03.12.2013 року (головуючий Гаврилюк О.М., судді Іоннікова І.А., Майданевич А.Г.) (т. 1, а.с. 215-219) позов задоволено. Вирішено питання розподілу судових витрат (т. 1, а.с. 107-113).

Оскаржені судові акти мотивовано обгрунтованістю та доведеністю позовних вимог.

Не погодившись з прийнятими судовими рішеннями, фізична особа-підприємець Фещенко Наталія Здіславівна звернулась до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, просила оскаржені судові акти скасувати та прийняти нове рішення, яким у позові відмовити (т. 1, а.с. 229-238).

Ухвалою Вищого господарського суду України від 21.01.2013 року касаційну скаргу фізичної особи-підприємця Фещенко Наталії Здіславівни прийнято до провадження та призначено до розгляду на 03.02.2014 року (т. 1, а.с. 227-228).

Ухвалою Вищого господарського суду України від 03.02.2014 року розгляд касаційної скарги відкладено на 10.02.2014 року (т. 2, а.с. 39-40).

Ухвалою Вищого господарського суду України від 10.02.2014 року розгляд касаційної скарги відкладено на 17.02.2014 року (т. 2, а.с. 39-40).

У судове засідання 17.02.2014 року представник позивача - Вишгородської міської ради Київської області не з'явився, причин неявки суду не повідомив.

Відповідно до абз. 1 п. 3.9.2 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 року № 18 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" (v0018600-11) у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.

Стаття 22 Господарського процесуального кодексу України зобов'язує сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами. Оскільки явка в судове засідання представників сторін - це право, а не обов'язок, справа може розглядатись без їх участі, якщо нез'явлення цих представників не перешкоджає вирішенню спору.

Статтею 77 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що господарський суд відкладає в межах строків, встановлених статтею 69 цього Кодексу розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні.

Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

З врахуванням вищенаведеного судова колегія визнала за можливе розглянути справу у відсутність представника позивача - Вишгородської міської ради Київської області.

Колегія суддів, вивчивши матеріали справи, вислухавши представників відповідача - фізичної особи-підприємця Фещенко Наталії Здіславівни, обговоривши доводи касаційної скарги, дослідивши правильність застосування господарськими судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на наступне.

Статтею 111-7 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що розпорядженням Вишгородської районної державної адміністрації від 10.01.2005 року № 8 фізичній особі-підприємцю Фещенко Наталії Здіславівні відведено земельну ділянку площею 0,20 га (т. 1, а.с. 200).

На підставі вказаного розпорядження, 18.01.2005 року між Вишгородською районною державною адміністрацією та приватним підприємцем Фещенко Наталією Здіславівною було укладено договір оренди земельної ділянки, відповідно до умов якого орендодавець зобов'язався надати, а орендар - прийняти у строкове платне користування земельну ділянку загальною площею 0,20 га, з них: інші лісові землі - 0,20 га під розміщення кафе-магазину за рахунок запасу на території Новопетрівської сільської ради Вишгородського району Київської області за межами населеного пункту (т. 1, а.с. 36-37).

Судами попередніх інстанцій також встановлено, що рішенням господарського суду Київської області від 18.10.2012 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 05.03.2013 року та постановою Вищого господарського суду України від 17.07.2013 року у справі № 26/108-12 за позовом прокурора Вишгородського району Київської області в інтересах держави в особі Державної інспекції сільського господарства в Київській області до Вишгородської районної державної адміністрації Київської області та фізичної особи-підприємця Фещенко Наталії Здіславівни було визнано незаконним та скасовано розпорядження Вишгородської районної державної адміністрації № 8 від 10.01.2005 року, визнано недійсним договір оренди землі від 18.01.2005 року, укладений між Вишгородською районною державною адміністрацією Київської області та фізичною особою-підприємцем Фещенко Наталією Здіславівною, зобов'язано фізичну особу-підприємця Фещенко Наталію Здіславівну повернути зазначену земельну ділянку до власності держави (т. 1, а.с. 12-21, 22-33).

Відповідно до ст. 391 Цивільного кодексу України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Пунктами 1, 2 ст. 376 Цивільного кодексу України передбачено, що житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

Згідно п. 4 ст. 376 Цивільного кодексу України якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідач самовільно, без розроблення проектної документації та отримання дозволу на виконання будівельних робіт збудував на 21 км. автомобільної дороги "Київ-Овруч" у м. Вишгороді кафе "Березовий гай".

Місцевий господарський суд, встановивши, що відповідачем право власності на об'єкт самочинного будівництва не зареєстровано та на момент розгляду справи договір оренди земельної ділянки від 18.01.2005 року, на якій розміщена самовільна забудова є недійсним, дійшов висновку про задоволення позовних вимог.

Також суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що декларація про готовність спірного об'єкта до експлуатації не є документом дозвільного характеру, визначеного у Законі України від 19.05.2011 року № 3392-VI (3392-17) Про "Перелік документів дозвільного характеру у сфері господарської діяльності".

Пунктами 1, 2 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.2012 року № 6 "Про судове рішення" (v0006600-12) встановлено, що рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з'ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі.

Рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.

Оскаржені судові акти вищепереліченим вимогам відповідають не у повному обсязі.

Відповідно до ч. 1 ст. 1 Господарського процесуального кодексу України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Згідно п. 2.10 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 року № 11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" (v0011600-13) якщо чинне законодавство прямо не визначає кола осіб, які можуть бути позивачами у справах, пов'язаних з визнанням правочинів недійсними, господарському суду для вирішення питання про прийняття позовної заяви слід керуватися правилами статей 1 і 2 ГПК України. Отже, крім учасників правочину (сторін за договором), а в передбачених законом випадках - прокурора, державних та інших органів позивачем у справі може бути будь-яке підприємство, установа, організація, а також фізична особа, чиї права та охоронювані законом інтереси порушує цей правочин.

Частиною 2 ст. 152 Земельного кодексу України передбачено, що власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Отже, звертаючись до суду, заявник повинен довести наявність порушеного права у спосіб, визначений законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Згідно ч. 1 ст. 34 Господарського процесуального кодексу України господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи.

Однак, у порушення вимог ст. 43 Господарського процесуального кодексу України позивач не надав, а суд не витребував належних доказів на підтвердження того, що спірна земельна ділянка включена до меж міста Вишгород та саме Вишгородській міській раді Київської області належить право комунальної власності та відповідні повноваження щодо вказаної земельної ділянки.

Крім того, матеріали справи містять копії документів (т. 1, а.с. 12-64, 93, 154-156, 159-178, 204), не засвідчених належним чином, відповідно до п. 5.27 Вимог до оформлення документів ДСТУ 4163-2003, затверджених наказом Держспоживстандарту України від 07.04.2003 року № 55 (v0055609-03) та ст. 36 Господарського процесуального кодексу України.

Згідно ч. 2 ст. 36 Господарського процесуального кодексу України письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії. Якщо для вирішення спору має значення лише частина документа, подається засвідчений витяг з нього.

Відповідно до ч. 1 ст. 43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що грунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Пунктом 4 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.2012 року № 6 "Про судове рішення" (v0006600-12) передбачено, що господарським судам слід виходити з того, що рішення може ґрунтуватись лише на тих доказах, які були предметом дослідження і оцінки судом. При цьому необхідно мати на увазі, що згідно зі статтею 43 ГПК України наявні докази підлягають оцінці у їх сукупності і жодний доказ не має для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

Отже, прийняті у справі судові рішення грунтуються на неналежних доказах.

Згідно ч. 2 ст. 111-7 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 111-9 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право, зокрема, скасувати рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції і передати справу на новий розгляд, якщо суд припустився порушень норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Пунктом 11 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 24.10.2011 року № 11 (v0011600-11) "Про деякі питання практики застосування розділу XII1 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) " передбачено, що, відповідно до частини першої статті 47 ГПК України судове рішення приймається за результатами обговорення усіх обставин справи, а частиною першою статті 43 названого Кодексу передбачено всебічний, повний і об'єктивний розгляд в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності. Недодержання судом першої або апеляційної інстанції цих норм процесуального права, якщо воно унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного розгляду справи, також є підставою для скасування судового рішення з передачею справи на новий розгляд до відповідного суду (пункт 3 частини першої статті 111-9 ГПК України), оскільки касаційна інстанція не має права сама встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові місцевого чи апеляційного господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Оскільки оскаржені судові акти прийняті з порушенням норм процесуального та матеріального права, як рішення місцевого господарського суду, так і постанова суду апеляційної інстанції підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до господарського суду Київської області.

При новому розгляді справи суду необхідно врахувати викладене, всебічно і повно перевірити доводи, на яких ґрунтуються вимоги та заперечення сторін, і, в залежності від установлених обставин, вирішити спір у відповідності з нормами матеріального і процесуального права, що підлягають застосуванню до наявних правовідносин.