головуючого судді Кота О.В. суддів Попікової О.В. Саранюка В.І. - доповідача у справі розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Солстрой" на рішення від господарського суду міста Києва 30.09.2013 та на постанову від Київського апеляційного господарського суду 19.12.2013 у справі господарського суду № 910/16290/13 міста Києва за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Солстрой" до 1. Виробничо-комерційної приватної фірми "ОСС ПЛЮС" 2. Товариства з обмеженою відповідальністю "Буревісник майбутнього" третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача 1 Костенко Олександр Денисович про визнання договору недійсним за участю представників:

від позивача - Шипов К.Ю.

від відповідача 1 - не з'явились

від відповідача 2 - Сичов О.О.

від третьої особи - не з'явились

Товариство з обмеженою відповідальністю "Солстрой" звернулось до господарського суду міста Києва з позовом до Виробничо-комерційної приватної фірми "ОСС ПЛЮС" та Товариства з обмеженою відповідальністю "Буревісник майбутнього" про визнання недійсним договору № 3 відступлення права вимоги (цесії) від 25.03.2010, укладеного між відповідачами з моменту його укладення.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 27.08.2013 у справі № 910/16290/13 залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Костенка Олександра Денисовича.

Рішенням господарського суду міста Києва від 30.09.2013 у справі № 910/16290/13 (суддя Лиськов М.О.) у позові відмовлено.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 19.12.2013 у справі № 910/16290/13 (колегія суддів у складі: головуючий суддя Шапран В.В., судді Андрієнко В.В., Буравльов С.І.) за наслідками розгляду апеляційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "Солстрой" рішення господарського суду міста Києва від 30.09.2013 залишено без змін, апеляційну скаргу - без задоволення.

У касаційній скарзі Товариство з обмеженою відповідальністю "Солстрой", посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального права, просить скасувати рішення господарського суду міста Києва від 30.09.2013 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 19.12.2013 у справі № 910/16290/13 та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

Заслухавши пояснення представників позивача та відповідача 2, обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши юридичну оцінку встановлених обставин справи, а також правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з такого.

Відповідно до ст. 111-7 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція перевіряє застосування господарськими судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права на підставі встановлених фактичних обставин справи.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що 14.07.2005 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Солстрой" (замовник) та Виробничо-комерційною приватною фірмою "ОСС ПЛЮС" (виконавець) був укладений контракт № 14-07/02-6-Л, за умовами якого виконавець приймає на себе зобов'язання організувати та виконати повний комплекс робіт з використанням власних матеріалів та обладнання і передати генпідрядник шляхом підписання акту про прийняття виконаних робіт у стані "під ключ" відповідно до вимог цього контракту, а саме: поставка, монтаж електрообладнання, необхідного для введення об'єкту в експлуатацію, електромонтажні та пусконалагоджувальні роботи задно із додатками до цього контракту, ДБН України та вимогами замовника будівництва на "будівництві торговельного центру "МЕТРО Кеш енд Кері" за адресою: м. Львів, вул. Городецького та Кільцева" у терміни, передбачені цим контрактом.

Згідно з п. 3.1. вказаного контракту договірна ціна робіт передбачених до виконання за контрактом згідно з погодженим сторонами розрахунком, що є невід'ємною частиною цього контракту становить 8 244 000,00 грн.

Умовами контракту № 14-07/02-6-Л від 14.07.2005 не передбачено отримання згоди боржника на відступлення кредитором права вимоги.

25.03.2010 між Виробничо-комерційною приватною фірмою "ОСС ПЛЮС" (цедент) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Буревісник майбутнього" (цесіонарій) був укладений договір № 3 відступлення права вимоги (цесії), відповідно до умов якого цедент відступає цесіонарієві, а останній набуває право вимоги, належне цедентові і стає кредитором за контрактом № 14-07/02-6-Л від 14.07.2005.

Пунктом 2 договору відступлення права вимоги (цесії) передбачено, що цесіонарій набуває право вимагати від боржника належного виконання таких обов'язків: сплати основної суми боргу за виконані будівельні роботи в розмірі 163 365,72 грн.; сплати неустойки (пені) за неоплату та несвоєчасну оплату вартості виконаних будівельних робіт у сумі, що розраховується цесіонарієм станом на день подання позову до боржника чи на день виконання боржником зобов'язання в добровільному порядку; сплати суми боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми згідно зі ст. 625 ЦК України в сумі, що розраховується цесіонарієм станом на день подання позову до боржника чи на день виконання боржником зобов'язання в добровільному порядку.

На виконання умов договору відповідачем 1 передано відповідачу 2 документи, що посвідчували право вимоги, а саме: контракт № 14-07/02-6-Л від 14.07.2005, довідки про вартість виконаних будівельних робіт і витрат (форми КБ-3) та акти приймання виконаних підрядних робіт (форми КБ-2).

Відповідно до п. 8 договору відступлення права вимоги (цесії) цедент зобов'язаний письмово повідомити боржника про відступлення права вимоги протягом 15 календарних днів з дня набрання чинності цим договором.

20.04.2010 відповідач 1 відправив позивачу повідомлення про відступлення права вимоги, згідно з яким відповідач 1 повідомив позивача, що право вимоги боргу за договором підряду № 14-07/02-6-Л від 14.07.2004 перейшло від відповідача 1 до відповідача 2 на підставі договору № 3 відступлення права вимоги (цесії) від 25.03.2010.

Додатковою угодою від 24.03.2011 № 1 до договору № 2 відступлення права вимоги (цесії) від 25.03.2010, укладеною між відповідачами пункт 5 договору викладено у новій редакції, відповідно до якої за відчуження права вимоги згідно із цим договором цесіонарій виплачує цеденту винагороду в наступному розмірі та порядку: а) 163 365,72 грн. за вирахуванням судових витрат, а також інших погоджених між сторонами витрат на стягнення боргу - не більш ніж через тридцять календарних днів з моменту фактичного отримання від боржника боргу за контрактом № 14-07/02-6-Л від 14.07.2005 в сумі 122 620,11 грн.; б) суму неустойки (пені), суму інфляційних втрат та три проценти річних, що будуть стягнені цесіонарієм з боржника - протягом ста календарних днів з моменту надходження цих коштів на рахунок цесіонарія.

Посилаючись на те, що директор відповідача 1 не підписував договір № 3 відступлення права вимоги (цесії) від 25.03.2010, Товариство з обмеженою відповідальністю "Солстрой" звернулось до суду з позовом про визнання вказаного правочину недійсним.

Рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного господарського суду мотивовані посиланням на ст.ст. 207, 512, 513, 516 Цивільного кодексу України, ст.ст. 1, 35 Господарського процесуального кодексу України. При цьому суди попередніх інстанцій виходили з наступного схвалення договору № 3 відступлення права вимоги (цесії) від 25.03.2010 відповідачем 1 шляхом укладення до вказаного правочину додаткової угоди № 1 від 24.03.2011. Також суди зазначили, що рішенням господарського суду міста Києва від 01.11.2010 у справі № 33/349 за первісним позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Буревісник майбутнього" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Солстрой" про стягнення та за зустрічним позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Солстрой" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Буревісник майбутнього" про визнання договору цесії недійсним встановлено, що спірні договори відповідають вимогам ст.ст. 203, 205, 208 Цивільного кодексу України. Крім того, апеляційний господарський вказав на те, що укладення оспорюваного договору не порушує законних прав та інтересів позивача.

В обґрунтування касаційної скарги Товариство з обмеженою відповідальністю "Солстрой" ст.ст. 92, 203, 207, 215, 237, 241 Цивільного кодексу України. При цьому скаржник зазначає, що суди невірно застосували ст. 241 Цивільного кодексу України, оскільки вказані положення застосовуються лише при вчиненні правочину з перевищенням повноважень, тоді як оспорюваний договір підписано від відповідача 1 невідомою особою за відсутності будь-яких повноважень. Також заявник касаційної скарги вважає помилковим посилання судів на те, що у справі № 33/349 судом встановлено відповідність спірних договорів вимогам ст.ст. 203, 205, 208 Цивільного кодексу України, оскільки під час розгляду даної справи не досліджувалось питання недійсності правочину з підстав підробки підпису директора відповідача 1.

Колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги з огляду на таке.

Реалізуючи передбачене ст. 1 Господарського процесуального кодексу України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб'єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.

Вирішуючи спір, суд повинен надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові.

Частиною 1 ст. 15 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з ч. 3 ст. 215 Цивільного кодексу України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Колегія суддів також зазначає, що відповідно до ст.ст. 215 та 216 Цивільного кодексу України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Отже, виходячи з наведених приписів, позивач, звертаючись до суду з даним позовом та вимагаючи визнати недійсним договір № 3 відступлення права вимоги (цесії) від 25.03.2010, не будучи стороною за цим договором, зобов'язаний довести, яким чином оспорюваний ним договір порушує його права та законні інтереси, а суд, в свою чергу, перевірити доводи та докази, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, і в залежності від встановленого вирішити питання про наявність чи відсутність підстав для захисту прав позивача.

Відповідно до ст. 1 Господарського процесуального кодексу України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.

Тобто, порушення або оспорювання прав та інтересів особи, яка звертається до суду за їх захистом, є обов'язковими; обов'язком позивача, відповідно до ст. 33 Господарського процесуального кодексу України є доведення (підтвердження) в установленому законом порядку наявності факту порушення або оспорювання його прав та інтересів.

Уявлення позивача про невідповідність оспорюваних договорів нормам чинного законодавства за відсутності при цьому порушень прав та інтересів позивача, не є підставою для визнання таких договорів недійсними в судовому порядку, оскільки відповідно до приписів ст. 1 Господарського процесуального кодексу України особа звертається до суду саме за захистом своїх порушених або оспорюваних прав та охоронюваних законом інтересів.

Указаної правової позиції також дотримується Верховний Суд України при здійсненні перегляду судових рішень господарських судів у справах, пов'язаних з недоведеністю порушення прав позивача (постанова ВГСУ від 23.03.2011 та постанова ВСУ від 12.09.2011 у справі № 33/341).

Як вказувалося вище, предметом даного спору є вимога позивача визнати недійсним договір № 3 відступлення права вимоги (цесії) від 25.03.2010, укладений між відповідачами. Тобто, позивач оскаржує договір, за якими він не є стороною. При цьому позивач стверджує про те, що оспорюваний ним договір не відповідає вимогам чинного законодавства.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 512 Цивільного кодексу України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Згідно з ч. 1 ст. 516 Цивільного кодексу України заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом.

Таким чином, відповідно до цивільного законодавства на виключення із загального правила щодо необов'язковості згоди боржника на заміну кредитора в зобов'язанні, сторони договору можуть домовитись про можливість відступлення кредитором права вимоги виключно за згодою боржника. Указаної правової позиції дотримується Верховний Суд України у своїй постанові від 05.06.2007 у справі № 15/33.

Проте, як встановлено судами, умовами контракту № 14-07/02-6-Л від 14.07.2005 не передбачено отримання згоди боржника на відступлення кредитором права вимоги.

Враховуючи, що правовою підставою для звернення до господарського суду є захист порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів (ст. 1 Господарського процесуального кодексу України), то право на позов у особи виникає після порушення відповідачем (відповідачами) її права, тобто захисту підлягає вже порушене право, а не те, яке може бути порушено у майбутньому і щодо якого невідомо, буде воно порушено чи ні

З огляду на наведене та враховуючи, що контрактом № 14-07/02-6-Л від 14.07.2005 не передбачено отримання згоди боржника на відступлення кредитором права вимоги, колегія суддів погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про непорушення оспорюваним правочином прав позивача.

Відповідно до ч. 1 ст. 241 Цивільного кодексу України правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання.

Наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов'язки з моменту вчинення цього правочину (ч. 2 ст. 241 Цивільного кодексу України).

Відповідно до висновку Верховного Суду України, викладеному у постанові від 10.04.2012 у справі № 2/261, настання наслідків укладання угоди особою, не уповноваженою на це, або з перевищенням повноважень закон ставить у залежність від того, чи було схвалено у подальшому угоду особою, від імені якої її укладено.

Колегія суддів також зазначає, що доказами такого схвалення можуть бути відповідне письмове звернення уповноваженого органу (посадової особи) такої юридичної особи до другої сторони правочину чи до її представника (лист, телефонограма, телеграма, телетайпограма тощо) або вчинення зазначеним органом (посадовою особою) дій, які свідчать про схвалення правочину (прийняття його виконання, здійснення платежу другій стороні, підписання товаророзпорядчих документів і т. ін.). Наведене стосується й тих випадків, коли правочин вчинений не представником юридичної особи з перевищенням повноважень, а особою, яка взагалі не мала повноважень щодо вчинення даного правочину.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судами, 24.03.2011 відповідачами укладено додаткову угоду від № 1 до договору № 3 відступлення права вимоги (цесії) від 25.03.2010, що свідчить про наступне схвалення оспорюваного правочину відповідачем 1.

Отже, висновок суду першої інстанції, з яким погодився апеляційний господарський суд, про відмову в задоволенні позову про визнання оспорюваного договору недійсним ґрунтується на матеріалах справи та вимогах закону.

Доводи скаржника про неможливість застосування ст. 241 Цивільного кодексу України щодо наступного схвалення договору № 3 відступлення права вимоги (цесії) від 25.03.2010 у зв'язку з його підписанням невстановленою особою слід визнати безпідставними, оскільки наступне схвалення правочину може мати місце при укладанні угоди особою, не уповноваженою на це, так і з перевищенням її повноважень.

Інші доводи касаційної скарги також не спростовують висновків господарських судів про відмову у позові, а тому підстав для скасування рішення господарського суду міста Києва від 30.09.2013 та постанови Київського апеляційного господарського суду від 19.12.2013 судова колегія не вбачає.