головуючого Козир Т.П. суддів Губенко Н.М. Іванової Л.Б. розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства "Лізингова компанія "Сприяння" на постанову від Харківського апеляційного господарського суду 19.11.2013 у справі господарського суду № 922/2834/13 Харківської області за позовом Приватного акціонерного товариства "Лізингова компанія "Сприяння" до 1. Публічного акціонерного товариства "Земельний банк" 2. Національного банку України в особі Управління Національного банку України в Харківській області про визнання недійсним пункту договору у судовому засіданні взяли участь представники:- позивача повідомлений, але не з'явився;- відповідачів 1. повідомлений, але не з'явився; 2. Артюх А.Л.;

08.07.2013 Приватне акціонерне товариство "Лізингова компанія "Сприяння" звернулося до господарського суду Харківської області з позовом до Публічного акціонерного товариства "Земельний банк" та до Національного банку України в особі Управління Національного банку України в Харківській області про визнання недійсним пункту 4.1 розділу 4 договору застави майнових прав № 15/6 від 25.06.2010 щодо відступлення права вимоги до позивача за кредитним договором № 75-07/К від 24.09.2007 на суму 2 000 000 грн., за процентами та іншими видами платежів, що підлягають сплаті на підставі цього кредитного договору.

Рішенням господарського суду Харківської області від 23.09.2013 у справі № 922/2834/13 (суддя Хотенець П.В.) позов задоволено. За рішенням визнано недійсним пункт 4.1 розділу 4 договору застави майнових прав № 15/6 від 25.06.2010 щодо відступлення права вимоги до позивача за кредитним договором № 75-07/К від 24.09.2007 на суму 2 000 000 грн., за процентами та іншими видами платежів, що підлягають сплаті на підставі цього кредитного договору.

Постановою Харківського апеляційного господарського суду від 19.11.2013 у справі № 922/2834/13 (колегія суддів у складі: Білоусова Я.О. - головуючий суддя, судді Бородіна Л.І., Шевель О.В.), скасовано рішення господарського суду Харківської області від 23.09.2013 у справі № 922/2834/13, та прийнято нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись з постановою суду апеляційної інстанції, Приватне акціонерне товариство "Лізингова компанія "Сприяння" звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Харківського апеляційного господарського суду від 19.11.2013 у справі № 922/2834/13, та залишити в силі рішення місцевого господарського суду.

Обґрунтовуючи підстави звернення з касаційною скаргою, скаржник посилається на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права.

Усіх учасників судового процесу відповідно до статті 111-4 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України (1798-12) ) належним чином повідомлено про час і місце розгляду касаційної скарги.

Ознайомившись з матеріалами та обставинами справи на предмет надання їм судами попередніх інстанцій належної юридичної оцінки та повноти встановлення обставин справи, дотримання норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку, що касаційна скарга позивача не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Предметом даного позову є вимога позивача визнати недійсним пункт 4.1 розділу 4 договору застави майнових прав № 15/6 від 25.06.2010 щодо відступлення права вимоги до позивача за кредитним договором № 75-07/К від 24.09.2007 на суму 2 000 000 грн., за процентами та іншими видами платежів, що підлягають сплаті на підставі цього кредитного договору.

Обґрунтовуючи підстави звернення з позовом до суду, Приватне акціонерне товариство "Лізингова компанія "Сприяння" посилається на те, що п. 4.1 договору суперечить положенням ст. 514 ЦК України, оскільки, згідно з нормами чинного законодавства відступлення права вимоги може здійснюватися тільки відносно дійсної вимоги, що існувала на момент переходу цих прав, а тому відповідно до ст. 215, 203 ЦК України у цій частині договір є недійсним.

Визнання договору недійсним є одним із способів захисту, який застосовується судом у випадках та порядку, визначеному цивільним законодавством.

Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення його сторонами вимог, які встановлені ч. ч. 1-3, 5 та 6 ст. 203 ЦК України (ст. 215 ЦК України).

Статтею 203 ЦК України встановлені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину. Зокрема: 1) зміст правочину не може суперечити ЦК (435-15) , іншим актам законодавства, а також моральним засадам суспільства; 2) особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; 3) волевиявлення учасника правочину, має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 4) правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; 5) правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно з п. п. 1, 3 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу; якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до п. 1 ст. 207 ГК України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Згідно з ст. 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Частиною 1 ст. 589 ЦК України визначено, що у разі невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави.

Відповідно до ст. 23 Закону України "Про заставу" при заставі майнових прав реалізація предмета застави провадиться шляхом уступки заставодавцем заставодержателю вимоги, що випливає із заставленого права.

Відступлення права вимоги, тобто передання кредитором своїх прав іншій особі за правочином, є однією з передбачених статтею 512 Цивільного кодексу України підстав заміни кредитора у зобов'язанні.

Відповідно до статті 514 ЦК України при заміні кредитора у зобов'язанні до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно з ч.1 ст. 212 ЦК України особи, які вчиняють правочин, мають право обумовити настання або зміну прав та обов'язків обставиною, щодо якої невідомо, настане вона чи ні (відкладальна обставина).

Відповідно до ст. 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Відповідно до положень вказаної норми предметом доказування є обставини, які свідчать про дійсні права та обов'язки сторін у справі та складаються з фактів, якими позивач обґрунтовує підстави позову, та фактів, якими відповідач обґрунтовує заперечення проти позову.

При прийнятті постанови у справі господарський суд апеляційної інстанції, на відміну від суду першої інстанції, керуючись, зокрема, приписами наведених норм, на підставі оцінки поданих сторонами доказів, повно і всебічно дослідивши фактичні обставини, пов'язані з укладенням договору застави майнових прав № 15/6 від 25.06.2010, встановивши, що предметом договору застави є майнові права за кредитним договором № 75-07/К від 24.09.2007 зі всіма змінами до нього, укладеним між заставодавцем (відповідач 1) і боржником (позивач), відповідно до якого боржник повинен повернути заставодавцю кредит у сумі 2 000 000 грн., з кінцевим терміном повернення 19.09.2010 та сплачувати процента за користування ним за ставкою 24% річних; п. 4.1 договору передбачено, що відповідач 1 уступає відповідачу 2 право вимоги до позивача, що випливає з кредитного договору № 75-07/К від 24.09.2007 на суму 2 000 000 грн., за процентами та іншими видами платежів, що підлягають сплаті на підставі цього кредитного договору; беручи до уваги те, що відповідно до п. 4.2 договору у частині уступки права вимоги цей договір укладено з відкладальною умовою відповідно до ст. 212 ЦК України; права вимоги переходять до відповідача 2 наступного дня після настання строку виконання зобов'язань за кредитним договором, якщо вони не будуть виконані повністю або частково, або після настання випадку передбаченого підпунктом 3.1.4 цього договору (який передбачає право звертати стягнення на предмет застави); дійшов обґрунтованого висновку, що позивач не підтвердив відповідно до ст. ст. 33, 34 ГПК України наявність підстав для визнання в судовому порядку недійсним пункту 4.1 розділу 4 договору застави майнових прав № 15/6 від 25.06.2010 та правомірно відмовив у задоволенні позову.

Доводи позивача, викладені в касаційній скарзі, були предметом дослідження суду апеляційної інстанції, їм дана належна оцінка, тому відхиляються як необґрунтовані та такі, що не спростовують зроблених судом висновків. При цьому в частині встановлення фактичних обставин справи та переоцінки наявних доказів касаційна скарга не відповідає вимогам статті 111-7 ГПК України стосовно меж перегляду справи в касаційній інстанції.