розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю (далі - ТОВ) "КРОНОС" (далі - Товариство) до Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю у м. Києві (далі - Інспекція) про скасування постанови,

У серпні 2013 року Товариство звернулося до суду із вказаним позовом, у якому просило скасувати постанову Інспекції про накладення штрафу за правопорушення у сфері містобудівної діяльності від 25 липня 2013 року № 304/13 у розмірі 424 390 грн (далі - Постанова).

Позовні вимоги обґрунтувало тим, що перевірку дотримання вимог містобудівного законодавства відповідач провів формально, з порушенням вимог чинного законодавства, тому складена за її результатами Постанова є незаконною та підлягає скасуванню.

Суди встановили, що відповідно до статті 41 Закону України від 17 лютого 2011 року № 3038-VI "Про регулювання містобудівної діяльності" (далі - Закон № 3038-VI (3038-17) ) та Порядку здійснення державного архітектурно-будівельного контролю, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23 травня 2011 року № 553 (553-2011-п) (далі - постанова № 553), на підставі доручення Державної архітектурно-будівельної інспекції України від 3 червня 2013 року Інспекція провела позапланову перевірку дотримання Товариством вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил на об'єкті будівництва: "Будівництво та експлуатація торгового комплексу на вул. Братиславській, 3 у Деснянському районі м. Києва".

За результатами перевірки Інспекція склала акт від 21 червня 2013 року (далі - Акт), у якому вказала, що відповідно до договору оренди від 1 вересня 1999 року № 351 (зі змінами від 1 вересня 2003 року), укладеного між Київською міською клінічною лікарнею швидкої допомоги та Товариством, останньому в тимчасове користування передано земельну ділянку площею 1 га по вул. Братиславській, 3 у Деснянському районі м. Києва для встановлення торгових столів, навісів та тимчасових споруд для торгівлі. Згідно з рішенням Київської міської ради від 10 липня 2003 року Товариству погоджено місце розташування ринку по реалізації продовольчої та промислової групи товарів за вказаною адресою.

Під час перевірки Інспекція встановила, що на вказаній території Товариство самовільно збудувало торговельний комплекс, у складі якого є нежитлова двоповерхова будівля літера "Г" загальною площею 1717,19 кв. м, нежитлова будівля літера "Д" загальною площею 917,6 кв. м, нежитлова будівля літера "Е" загальною площею 615,1 кв. м (далі - Торговельний комплекс), чим порушило вимоги частини першої статті 34 Закону № 3038-VI. Відповідно до технічного паспорта об'єкт будівництва побудовано у 2001-2005 роках. На час перевірки Торговельний комплекс експлуатується Товариством без прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об'єкта в установленому законодавством порядку, чим порушено вимоги частини восьмої статті 39 Закону № 3038-VI. Крім того, на вказаній земельній ділянці розташовані торгові ряди та тимчасові споруди торгового призначення, технічна та дозвільна документація на влаштування яких не надана.

21 червня 2013 року на підставі Акта Інспекція склала протокол про правопорушення у сфері містобудівної діяльності та припис, у якому вимагала від Товариства у термін до 25 серпня 2013 року усунути виявлені порушення.

25 липня 2013 року Інспекція склала Постанову, у якій визнала позивача винним у вчиненні правопорушення, передбаченого абзацом п'ятим пункту 6 частини другої статті 2 Закону України від 14 жовтня 1994 року № 208/94-ВР "Про відповідальність за правопорушення у сфері містобудівної діяльності" (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин; далі - Закон № 208/94-ВР (208/94-ВР) ), та наклала на Товариство штраф у розмірі 424 390 грн. Також у Постанові Інспекція зазначила, що відповідно до листа ТОВ "Українська будівельна експертиза" від 8 липня 2013 року № 3/0807/139 об'єкт будівництва відноситься до ІV категорії складності.

Крім того, у ході розгляду справи суди встановили, що рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 29 квітня 2009 року та ухвалою цього ж суду від 15 травня 2009 року за Товариством визнано право власності на нежитлову будівлю літера "Г" загальною площею 1717,19 кв. м, нежитлову будівлю літера "Д" загальною площею 917,6 кв. м, нежитлову будівлю літера "Е" загальною площею 615,1 кв. м по вул. Братиславській, 3 у Деснянському районі м. Києва.

Вищевказане нерухоме майно зареєстровано Київським міським бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна на праві приватної власності за Товариством, про що 26 травня 2009 року видано реєстраційне посвідчення № 028913.

Окружний адміністративний суд міста Києва постановою від 22 листопада 2013 року позов задовольнив: Постанову скасував.

Київський апеляційний адміністративний суд постановою від 5 травня 2014 року рішення суду першої інстанції скасував і ухвалив нове, яким у задоволенні позову відмовив.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 8 червня 2016 року рішення апеляційного суду залишив без змін.

Не погодившись із зазначеною ухвалою суду касаційної інстанції, Товариство подало заяву про її перегляд Верховним Судом України, посилаючись на наявність підстави, встановленої пунктом 1 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС (2747-15) ), у якій просить рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій скасувати, а рішення суду першої інстанції залишити в силі.

На обґрунтування заяви додає копії рішень Вищого адміністративного суду України від 23 червня та 13 серпня 2015 року, 10 лютого та 24 березня 2016 року (справи №№ К/800/18227/15, К/800/59422/14, К/800/36876/14, К/800/7947/15 відповідно), які, на думку заявника, підтверджують неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, а саме статті 39 Закону № 3038-VI та пункту 6 частини другої статті 2 Закону № 208/94-ВР.

До заяви також додано постанову Верховного Суду України від 4 березня 2014 року (справа № 21-433а13).

Перевіривши наведені у заяві доводи, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що підстав для задоволення заяви немає.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 237 КАС (2747-15) судові рішення в адміністративних справах можуть бути переглянуті Верховним Судом України з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Так, у справі, що розглядається, суд касаційної інстанції погодився з висновком апеляційного суду про правомірність спірної Постанови з огляду на відсутність доказів на підтвердження прийняття в експлуатацію Товариством нежитлових приміщень, які були предметом перевірки відповідача.

Натомість у наданих для порівняння ухвалах від 23 червня та 13 серпня 2015 року, 10 лютого 2016 року Вищий адміністративний суд України на підставі встановлених у цих справах фактичних обставин дійшов висновку про протиправність оскаржуваних рішень органу архітектурно-будівельного контролю. При цьому суд касаційної інстанції у своїх рішеннях зазначив, що обов'язок введення об'єктів будівництва в експлуатацію, відповідальність за експлуатацію об'єктів, не введених в експлуатацію, можуть стосуватися лише тих суб'єктів, які після закінчення будівництва та початку використання, маючи відповідний обов'язок, не ввели об'єкти містобудування в експлуатацію, за що встановлена певна відповідальність.

Ухвалу Вищого адміністративного суду України від 24 березня 2016 року колегія суддів не може взяти до уваги, оскільки цим рішенням суд касаційної інстанції рішення судів попередніх інстанцій скасував, а справу направив на новий розгляд до суду першої інстанції, тобто судовий розгляд справи по суті не закінчив.

Аналіз наведених судових рішень дає підстави вважати, що Вищий адміністративний суд України ухвалив їх за різних фактичних обставин справ, установлених судами, у зв'язку з чим не можна дійти висновку про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах.

Зміст правовідносин з метою з'ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи, перевірка правильності встановлення яких не належить до компетенції Верховного Суду України.

Що стосується посилання Товариства на постанову Верховного Суду України від 4 березня 2014 року (справа № 21-433а13), слід зазначити, що аналіз оскаржуваного судового рішення та вказаної постанови Верховного Суду України не дає підстав для висновку про невідповідність рішення суду касаційної інстанції викладеному у вказаній постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.

Відповідно до частини першої статті 244 КАС (2747-15) Верховий Суд України відмовляє в задоволенні заяви, якщо обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися.

Ураховуючи наведене та керуючись пунктом 6 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" (1402-19) , статтями 241, 242, 244 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України