розглянувши матеріали касаційної скарги товариства з обмеженою відповідальністю "Компанія ВП" на постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 29.07.2013 р. у справі господарського суду № 924/37/13-г Хмельницької областіза позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Компанія ВП" до фізичної особи-підпиємця ОСОБА_4 про стягнення 26 770,97 грн., набутих без достатньої правової підстави за участю представників сторін:

позивача - не з'явились, відповідача - не з'явились,

Рішенням Господарського суду Хмельницької області від 28.03.2013 р. (суддя - Субботіна Л.О.) позов задоволено. Стягнуто з фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 на користь товариства з обмеженою відповідальністю "Компанія "ВП" 26 770,97 грн. коштів, набутих без достатньої правової підстави, та 1720,50 грн. судового збору.

Постановою від 29.07.2013 р. Рівненського апеляційного господарського суду (судді - Василишин А.Р., Юрчук М.І., Крейбух О.Г.) рішення Господарського суду Хмельницької області від 28.03.2013 р. скасовано та прийнято нове рішення про відмову у позові.

Не погоджуючись з постановою апеляційної інстанції, товариство з обмеженою відповідальністю "Компанія ВП" звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить її скасувати, мотивуючи скаргу порушенням і неправильним застосуванням апеляційним господарським судом норм матеріального та процесуального права та залишити в силі рішення місцевого господарського суду.

Розглянувши матеріали справи, оцінивши доводи касаційної скарги, перевіривши правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України прийшла до висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню в повному обсязі, виходячи із наступного.

Згідно положень ч. 2 ст. 111-5 ГПК України касаційна інстанція перевіряє юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення у рішенні або постанові господарських судів.

Як вбачається матеріалів справи, товариство з обмеженою відповідальністю "Компанія ВП" звернулось до суду з позовом до відповідача про стягнення 26 770,97 грн., набутих без достатньої правової підстави.

Обґрунтовуючи свої вимоги, позивач посилався на те, що на підставі усної домовленості відповідач зобов'язався надати позивачу товари на суму 134 112,17 грн., а позивач, відповідно, оплатити їх вартість.

Для виконання усної домовленості ТОВ "Компанія "ВП" починаючи з 15 вересня 2009 року по 10 листопада 2010 року включно сплатило на рахунок відповідача кошти в сумі 134 112,17 грн.

Однак, відповідач передав товар частково на суму 107 341,20 грн.

Позивачем на адресу відповідача було направлено лист з вимогою про повернення коштів у сумі 26 771 грн.

Оскільки відповідач коштів не повернув, а товар на вказану суму не передав позивач звернувся до суду з відповідним позовом про стягнення коштів в сумі 26 770,97 грн., перерахованих відповідачу без відповідної правової підстави.

Позивач вимагав з відповідача стягнення частини боргу по платіжному дорученню № 28 від 08.04.2010 р. на суму 5 027,50 грн., по платіжному дорученню № 19 від 16.03.2010 р. на суму 12 671 грн., по платіжному дорученню № 26 від 22.03.2010 р. на суму 5 010 грн., частково по платіжному дорученню № 18 від 12.03.2010 р. на суму 4 062,47 грн., а всього - 26 770, 97 грн.

В якості доказів позивачем було подано платіжні доручення № 5 від 15.09.2009 р., № 12 від 08.10.2009 р., № 18 від 12.11.2009 р., № 19 від 16.03.2010 р., № 26 від 22.03.2010 р., № 28 від 08.04.2010 р., № 49 від 20.08.2010 р., № 50 від 30.08.2010 р., № 65 від 02.09.2010 р., № 96 від 10.11.2010 р. про перерахування ТОВ "Компанія "ВП" на користь відповідача коштів на загальну суму 80 168,17 грн., квитанція до прибуткового касового ордера № 2 від 29.01.2010 р. про отримання відповідачем від ТОВ "Компанія "ВП" 5 005,00 грн., а також видаткові накладні № 18 від 28.10.2009 р., № 21 від 21.09.2009 р., № 20 від 30.10.2009 р., № 19 від 30.10.2009 р., № 4 від 29.01.2010 р., № РН-00005 від 30.08.2010 р., № 28 від 01.10.2010 р., № 39 від 10.11.2010 р. про передачу відповідачем позивачу товарно-матеріальних цінностей на загальну суму 85 173,17 грн. в рахунок оплати по вказаних платіжних документах.

Відповідно до ст. 1212 ЦК України, особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.

Згідно платіжних доручень № 28 від 08.04.2010 р., № 19 від 16.03.2010 р., № 26 від 22.03.2010 р., № 18 від 12.03.2010 р. позивач перерахував на рахунок відповідача кошти на загальну суму 37 708,50 грн., що не заперечується відповідачем. В платіжних дорученнях в графі призначення платежу зазначено, що дані кошти перераховані як оплата за матеріали згідно рахунків № 1-000006 від 09.03.2010 р., № 1-000007 від 10.03.2010 р., № 1-000008 від 01.04.2010 р.

Згідно ч. 1 ст. 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.

Статтею 208 ЦК України визначено, що у письмовій формі належить вчиняти правочини між юридичними особами, а також між фізичною та юридичною особою, крім правочинів, що виконуються сторонами у момент їх вчинення.

Відповідно до ч. 1 ст. 181 ГК України, господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печатками. Допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів.

З матеріалів справи вбачається, що між сторонами не укладались в письмовому вигляді господарські договори.

Приймаючи рішення про відмову у задоволенні позову, апеляційний господарський суд виходив з того, що спірні кошти позивач сплатив саме за поставку відповідачем товару, котрий був прийнятий позивачем, що підтверджується копіями накладних, наявних в матеріалах справи.

Відповідно до приписів ст. ст. 45, 47, 43 ГПК України (1798-12) судові рішення приймаються судом за результатами обговорення усіх обставин справи та за умови здійснення за своїм внутрішнім переконанням оцінки доказів, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Згідно ст. ст. 33, 34 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.

Господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи.

Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" від 16.07.1999 р. № 996-XIV в редакції, чинній на момент взаємовідносин між сторонами, підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені на паперових або машинних носіях і повинні мати такі обов'язкові реквізити: назву документа (форми); дату і місце складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

Пунктом 2 Інструкції про порядок реєстрації виданих, повернутих і використаних довіреностей на одержання цінностей, затвердженої наказом Міністерства фінансів України від 16.05.1996 р. № 99 (z0293-96) передбачено, що сировина, матеріали, паливо, запчастини, інвентар, худоба, насіння, добрива, інструмент, товари, основні засоби та інші товарно-матеріальні цінності, а також нематеріальні активи, грошові документи і цінні папери (надалі - цінності) відпускаються покупцям або передаються безплатно тільки за довіреністю одержувачів.

Місцевим господарським судом вірно визначено, що належним доказом фактичного передання товару є накладна, видаткова накладна, тощо, яка містить підпис уповноваженої особи про отримання товару, та довіреність уповноваженої особи на отримання товару.

Обґрунтовуючи свої заперечення проти позовних вимог відповідач надав до матеріалів справи копії накладних та видаткових накладних в якості доказів передачі позивачу товарно-матеріальних цінностей на суму отриманих від нього коштів.

Однак, подані відповідачем накладні, видаткові накладні № 12 від 12.03.2010 р., № 14 від 17.03.2010 р., № 17 від 31.03.2010 р. за якими відповідачем, передано товар в рахунок коштів згідно платіжних доручень № 28 від 08.04.2010 р., № 19 від 16.03.2010 р., № 26 від 22.03.2010 р., № 18 від 12.03.2010 р. не містять підпису уповноваженої особи про отримання визначених в них цінностей, номеру та дати довіреності.

Також, матеріали справи не містять довіреності уповноваженої особи позивача на отримання товару від відповідача.

За таких обставин, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що відповідачем не доведено факту отримання позивачем товарно-матеріальних цінностей на суму 26 770,97 грн.

Натомість, апеляційний господарський суд дійшов помилкового висновку про недоведеність факту отримання коштів без достатньої правової підстави.

Враховуючи викладені обставини та межі перегляду справи в касаційній інстанції (ст. 111-7 ГПК України) та положення п. 6 ст. 111-9, ч. 1 ст. 111-10 ГПК України, колегія суддів дійшла висновку, що постанова апеляційного господарського суду підлягає скасуванню, а законне та обґрунтоване рішення місцевого господарського суду залишенню в силі.

Керуючись ст. ст. 111-5, 111-7, 111-9, 111-10, 111-11 ГПК України, суд

Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Компанія ВП" задовольнити.

Постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 29.07.2013 року у справі № 924/37/13-г скасувати, а рішення Господарського суду Хмельницької області від 28.03.2013 року у справі № 924/37/13-г залишити в силі.