розглянувши касаційні скарги Міністерства оборони України на рішення господарського суду міста Києва від 04.07.2013 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 01.10.2013 року та товариства з обмеженою відповідальністю "Науково-виробниче підприємство "ТВІ" на постанову Київського апеляційного господарського суду від 01.10.2013 року

у справі № 910/7772/13 господарського суду міста Києва

за позовом Міністерства оборони України

до товариства з обмеженою відповідальністю "Науково-виробниче підприємство "ТВІ"

про визнання правочину недійсним

У квітні 2013 року Міністерство оборони України звернулось до господарського суду міста Києва з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю "Науково-виробниче підприємство "ТВІ", просило (з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог від 17.06.2013 року) (т. 1, а.с. 234) визнати недійсним договір про спільну діяльність у будівництві житла (без об'єднання вкладів учасників № б/н від 06.03.2006 року, укладений між сторонами (т. 1, а.с. 3-7).

Позовні вимоги обгрунтовано посиланням на ст. ст. 203, 215, 216, 228, 317 Цивільного кодексу України, 207 Господарського кодексу України (436-15) , ст. ст. 77, 141, 142 Земельного кодексу України, ст. 4 Закону України "Про використання земель оборони", ст. 6 Закону України "Про правовий режим майна у Збройних Силах України".

Рішенням господарського суду міста Києва від 04.07.2013 року (суддя Гулевець О.В.), залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 01.10.2013 року (головуючий Андрієнко В.В., судді Буравльов С.І., Шапран В.В.) (т. 2, а.с. 70-80) у задоволенні позову відмовлено (т. 2, а.с. 9-19).

Оскаржені судові акти мотивовано безпідставністю вимог та відсутністю порушеного права.

Не погодившись з прийнятими судовими рішеннями, Міністерство оборони України звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, просило оскаржені судові акти скасувати та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити (т. 2, а.с. 90-93).

Товариство з обмеженою відповідальністю "Науково-виробниче підприємство "ТВІ" також звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, просило постанову Київського апеляційного господарського суду від 01.10.2013 року змінити шляхом доповнення резолютивної частини постанови висновком про розподіл судових витрат (т. 2, а.с. 112-113).

Ухвалами Вищого господарського суду України від 29.11.2013 року касаційні скарги Міністерства оборони України та товариства з обмеженою відповідальністю "Науково-виробниче підприємство "ТВІ" прийнято до провадження та призначено до розгляду на 09.12.2013 року (т. 2, а.с. 86-87, 88-89).

У судовому засіданні 09.12.2013 року оголошено перерву до 23.12.2013 року.

Розпорядженням Голови Вищого господарського суду України № 02-05/972 від 17.12.2013 року сформовано колегію суддів у складі: головуючий суддя Прокопанич Г.К., судді Алєєва І.В., Владимиренко С.В.

У судовому засіданні 23.12.2013 року оголошено перерву до 13.01.2014 року.

Ухвалою Вищого господарського суду України від 23.12.2013 року продовжено строк розгляду касаційних скарг, розгляд справи відкладено на 27.01.2014 року (т. 2, а.с. 167-168, 169-170).

Розпорядженням секретаря першої судової палати № 02-05/30 від 24.01.2014 року сформовано колегію суддів у складі: головуючий суддя Прокопанич Г.К., судді Алєєва І.В., Євсіков О.О.

27.01.2014 року представником товариства з обмеженою відповідальністю "Науково-виробниче підприємство "ТВІ" подано заяву про відвід судді Прокопанич Г.К. у справі № 910/7772/13.

Ухвалою Вищого господарського суду України від 27.01.2014 року заявлений представником товариства з обмеженою відповідальністю "Науково-виробниче підприємство "ТВІ" відвід судді Прокопанич Г.К. у справі № 910/7772/13 відхилено.

Представником позивача 27.01.2014 року подані додаткові пояснення до касаційної скарги, у зв'язку з чим представник відповідача заявила клопотання про відкладення розгляду справи.

Статтею 77 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що господарський суд відкладає в межах строків, встановлених статтею 69 цього Кодексу розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні.

Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Враховуючи, що додаткові письмові пояснення подавались позивачем також 16.12.2013 року, 13.01.2014 року, а надані 27.01.2014 року не міняють суті касаційної скарги та не містять нового її обгрунтування, судова колегія визнала за можливе відмовити у задоволенні клопотання про відкладення розгляду справи.

Колегія суддів, вивчивши матеріали справи, вислухавши представників сторін, обговоривши доводи касаційних скарг, дослідивши правильність застосування господарськими судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права вважає, що касаційна скарга Міністерства оборони України підлягає частковому задоволенню, тоді як касаційна скарга товариства з обмеженою відповідальністю "Науково-виробниче підприємство "ТВІ" не підлягає задоволенню з огляду на наступне.

Згідно ч. 1 ст. 111-7 Господарського процесуального кодексу України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що 06.03.2006 року між Міністерством оборони України та товариством з обмеженою відповідальністю "Науково-виробниче підприємство "ТВІ" було укладено договір про спільну діяльність у будівництві житла (без об'єднання вкладів учасників), предметом якого є проведення спільної діяльності сторін щодо будівництва комплексу житлових будинків з об'єктами соціальної інфраструктури та вбудовано-прибудованими приміщеннями соціально-побутового, торговельного та адміністративного призначення орієнтовно загальною площею квартир 28 440 кв. м. згідно з проектно-кошторисною документацією, що підлягають будівництву на земельній ділянці загальною площею 4,57 га в м. Києві по вул. Академіка Туполєва, 8 (військове містечко № 118) (т. 1, а.с. 8-17).

Відповідно до розділу 1 договору об'єктами спільної діяльності є конкретні будівлі та споруди, що підлягають будівництву в рамках спільної діяльності за затвердженою у встановленому порядку проектно-кошторисною документацією.

Згідно п. 3.1 договору з метою реалізації завдань сторони закріплюють частки у спільній діяльності у вигляді грошових коштів, нерухомого майна, інших матеріальних і нематеріальних активів. Спільна діяльність здійснюється без об'єднання вкладів.

Пунктом 3.2.1 договору передбачено, що сторони спільної діяльності забезпечують внесення (виконання) своїх часток у наступний спосіб: Міністерство оборони України забезпечує свою частку шляхом здійснення оцінки права забудови зазначеної земельної ділянки. До складу частки Міністерства оборони України до спільної діяльності також включається здійснення технічного нагляду та прийняття будівель в експлуатацію. Частка Міністерства оборони України у спільній діяльності в грошовому еквіваленті орієнтовно становить 21 863 250,00 грн. Міністерство оборони України здійснює зазначений свій вклад виключно в будівництво квартир.

Відповідно до п. 3.2.2 договору товариство з обмеженою відповідальністю "Науково-виробниче підприємство "ТВІ" забезпечує свою частку виконанням покладених на неї цим договором функцій шляхом фінансування будівництва, передачі рухомого та нерухомого майна та інших товарно-матеріальних цінностей та за допомогою ведення загальних справ сторін договору, в порядку і на умовах, передбачених ним; здійснює зазначений свій вклад у будівництво квартир, будинків з об'єктами соціальної інфраструктури та вбудовано-прибудованими приміщеннями соціально-побутового, торговельного та адміністративного призначення. Частка товариства з обмеженою відповідальністю "Науково-виробниче підприємство "ТВІ" у спільній діяльності в грошовому еквіваленті орієнтовно визначена в сумі 65 589 750,00 грн.

Згідно п. 4.5 договору сторони погодили, що за Міністерством оборони України залишаються функції замовника будівництва об'єкту, зокрема, оформлення спільно з товариством з обмеженою відповідальністю "Науково-виробниче підприємство "ТВІ" у встановленому законодавством України порядку землевпорядної документації, оформлення користування земельною ділянкою, цільовим призначенням якої є будівництво об'єкту.

Пунктом 5.1 договору передбачено, що після введення об'єкту в експлуатацію Міністерство оборони України отримує квартири, а товариство з обмеженою відповідальністю "Науково-виробниче підприємство "ТВІ" отримує квартири та нежитлові приміщення, загальна площа яких дорівнює вкладам сторін.

Відповідно до п. 5.3 договору після закінчення будівництва та введення об'єкту в експлуатацію товариство з обмеженою відповідальністю "Науково-виробниче підприємство "ТВІ" самостійно, за рахунок належної йому частки житла в об'єкті передає частку житла місцевим органам влади та самоуправління, а також експлуатаційним організаціям в розмірах, що визначені чинними нормативними актами.

Згідно абз. "в" п. 6.1 договору Міністерство оборони України взяло на себе зобов'язання, зокрема, щодо оформлення відповідних дозвільних документів (дозволів, технічних умов, тощо), необхідних для виконання зобов'язань товариства з обмеженою відповідальністю "Науково-виробниче підприємство "ТВІ"; забезпечення оформлення, за рахунок товариства з обмеженою відповідальністю "Науково-виробниче підприємство "ТВІ" землевпорядної документації, оформлення користування земельною ділянкою, цільовим призначенням якої є будівництво та обслуговування об'єкту, а також оформлення (отримання) необхідних дозволів, технічних умов (ТУ) та іншої документації, необхідної, у зв'язку з винесення інженерних мереж з території забудови, приведенням земельної ділянки у стан, придатний до початку будівництва.

Пунктом 7.1 договору передбачено, що він діє до 30.03.2011 року.

Також 06.03.2009 року між Міністерством оборони України та товариством з обмеженою відповідальністю "Науково-виробниче підприємство "ТВІ" було укладено договір про врегулювання відносин сторін за договором про спільну діяльність у будівництві житла (без об`єднання вкладів учасників) від 06.03.2006 року, відповідно до умов якого сторони встановили порядок виконання своїх зобов'язань за вказаним договором (т. 1, а.с. 18-20).

Відповідно до п. 4 договору про врегулювання відносин сторін за договором про спільну діяльність у будівництві житла (без об`єднання вкладів учасників) від 06.03.2006 року у разі виконання товариством з обмеженою відповідальністю "Науково-виробниче підприємство "ТВІ" зобов'язань згідно п. 3 даного договору, Міністерство оборони України зобов'язується надати в 10-денний термін згоду на припинення права користування земельною ділянкою орієнтовано загальною площею 4,57 га по вул. Академіка Туполєва, 8 у м. Києві (військове містечко № 118).

Судами попередніх інстанцій встановлено, що сторони, укладаючи оспорюваний договір визначили, що обов'язок забезпечення оформлення землевпорядної документації, оформлення користування земельною ділянкою приведенням земельної ділянки у стан, придатний до початку будівництва, покладено на Міністерство оборони України.

Відповідно до ч. 7 ст. 179 Господарського кодексу України господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України (435-15) з урахуванням особливостей, передбачених цим кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

Згідно ст. 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Відповідно до ч. 1 ст. 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Згідно ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Пунктом 1 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" (v0009700-09) визначено, що при розгляді справ про визнання правочинів недійсними суди залежно від предмета і підстав позову повинні застосовувати норми матеріального права, якими регулюються відповідні відносини, та на підставі цих норм вирішувати справи.

Відповідно до п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" (v0009700-09) судам необхідно враховувати, що згідно із статтями 4, 10 та 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити ЦК України (435-15) , іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України (254к/96-ВР) та ЦК України (435-15) , міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України (254к/96-ВР) та законом, а також моральним засадам суспільства.

Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (254к/96-ВР) (статті 1, 8 Конституції України).

Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Суди попередніх інстанцій зазначили, що діючим законодавством на момент укладення оспорюваного договору не було заборонено укладати договір на забудову земельної ділянки до оформлення зміни її цільового призначення, оскільки відповідно до ст. 125 Земельного кодексу України приступати до використання земельної ділянки до встановлення її меж в натурі, одержання документів, що підтверджує право на неї, забороняється, однак, з умов договору вбачається, що вчинення дій з будівництва та початку будівельних робіт можливе тільки після оформлення документації.

Враховуючи зазначене, суди дійшли висновку, що зміна цільового призначення земельної ділянки є процедурою, яка врегульована нормами чинного законодавства, тому передача земельної ділянки після оформлення відповідної землевпорядної документації не суперечить законодавству, а доводи позивача про те, що укладаючи оспорюваний договір, сторони фактично змінили цільове призначення земельної ділянки без рішення уповноваженого органу є безпідставними.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що згідно рішення Міністерства оборони України про забудову земельної ділянки від 06.03.2006 року, план-схеми забудови земельної ділянки, погодженої 05.02.2010 року, Міністерство оборони України зазначало себе користувачем земельної ділянки загальною площею 4,57 га в м. Києві по вул. Академіка Туполева, 8, військове містечко № 118 на підставі рішення виконавчого комітету Київської міської Ради депутатів трудящих № 18-с від 30.06.1976 року.

Відповідно до п. 5 розпорядження Київської міської державної адміністрації № 1221 від 11.08.1997 року вищезазначене рішення виконавчого комітету Київської міської Ради депутатів трудящих є таким, що втратило чинність.

Суди дійшли висновку, що рішення виконавчого комітету Київської міської Ради депутатів трудящих № 18-с від 30.06.1976 року не є підставою для визнання оспорюваного договору недійсним, оскільки зазначеним правочином сторони не змінювали цільове призначення земельної ділянки.

Також суди попередніх інстанцій, надавши оцінку змісту оспорюваного договору, дійшли висновку, що його умовами не передбачено внесення земельної ділянки площею 4,57 га в м. Києві по вул. Академіка Туполєва, 8 у спільну діяльність та відчуження майна, що знаходиться на вказаній земельній ділянці.

Згідно ст. 1130 Цивільного кодексу України за договором про спільну діяльність сторони (учасники) зобов'язуються спільно діяти без створення юридичної особи для досягнення певної мети, що не суперечить законові. Спільна діяльність може здійснюватися на основі об'єднання вкладів учасників (просте товариство) або без об'єднання вкладів учасників.

Відповідно до п. 2 ст. 1131 Цивільного кодексу України умови договору про спільну діяльність, у тому числі координація спільних дій учасників або ведення їхніх спільних справ, правовий статус виділеного для спільної діяльності майна, покриття витрат та збитків учасників, їх участь у результатах спільних дій та інші умови визначаються за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом про окремі види спільної діяльності.

Враховуючи вищевикладене, суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що оспорюваний договір відповідає вимогам ст.ст. 1130, 1131 Цивільного кодексу України, у зв'язку з чим відсутні підстави для визнання його недійсним.

Як було зазначено вище, предметом оспорюваного договору за умовами п. 2.1 є будівництво комплексу житлових будинків з об'єктами соціальної інфраструктури та вбудовано-прибудованими приміщеннями соціально-побутового, торговельного та адміністративного призначення шляхом пайової участі сторін у будівництві.

Вкладом учасника, за приписами ст. ст. 1133, 1134 Цивільного кодексу України, вважається все майно, що вноситься учасником у спільну діяльність.

Господарські суди не звернули увагу, що за умовами договору від 06.03.2006 року пайовим внеском Міністерства Оборони України є земельна ділянка загальною площею 4,57 га у м. Києві по вул. Академіка Туполєва, 8 (військове містечко № 18).

Відповідно до ст. 1 Закону України від 27.11.2003 року № 1345-IV "Про використання земель оборони" землями оборони визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України (далі - військові частини).

Згідно п. 1, 2, 4 ст. 77 Земельного кодексу України (в редакції, чинній станом на 06.03.2006 року) Землями оборони визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України.

Землі оборони можуть перебувати у державній та комунальній власності.

Порядок використання земель оборони встановлюється законом.

Статтею 4 Закону України від 27.11.2003 року № 1345-IV "Про використання земель оборони" (в редакції, чинній станом на 06.03.2006 року) передбачено, що військові частини за погодженням з органами місцевого самоврядування або місцевими органами виконавчої влади і в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, можуть дозволяти фізичним і юридичним особам вирощувати сільськогосподарські культури, випасати худобу та заготовляти сіно на землях, наданих їм у постійне користування.

Передача земель оборони в якості внеску спільну діяльність щодо будівництва житла військовослужбовцям і членам їх сімей законом не передбачалась.

Згідно ч. 2 ст. 20 Земельного кодексу України (в редакції, чинній станом на 06.03.2006 року) зміна цільового призначення земель провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об'єктів природоохоронного та історико-культурного призначення.

Відповідно до абз. 4 п. 4.2 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 17.05.2011 року № 6 "Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин" (v0006600-11) у разі відсутності доказів зміни цільового призначення земельної ділянки, яка належить до земель оборони, в порядку, визначеному статтею 20 ЗК України, така ділянка не може використовуватися у господарських цілях, в тому числі для житлової забудови, у зв'язку з чим укладені договори, об'єктами яких є землі оборони, підлягають визнанню недійсними.

У матеріалах справи відсутні докази зміни цільового призначення вищезазначеної земельної ділянки під будівництво житла для військовослужбовців і членів їх сімей.

Місцевим та апеляційним господарськими судами не дана правова оцінка наведеним обставинам, хоча вони мають суттєва значення для вирішення справи і їх наявністю обгрунтовувались підстави позову (зазначена правова позиція викладена у постановах Верховного Суду України від 10.02.2009 року, від 07.10.2008 року, від 26.06.2007 року у справі № 336/10-05, від 13.03.2007 року у справі № 8/61, від 20.02.2007 року, від 23.12.2008 року у справі 3 38/360, постанові Вищого господарського суду України від 20.06.2013 року у справі № 5023/4614/12 (відмовлено у допуску справи до провадження Верховного Суду України)).

Крім того, слід зазначити, що відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 83 Господарського процесуального кодексу України господарський суд, приймаючи рішення, має право визнати недійсним повністю чи у певній частині пов'язаний з предметом спору договір, який суперечить законодавству.

Пунктом 2.3 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 року № 11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" (v0011600-13) передбачено, що якщо, вирішуючи господарський спір, суд встановить, що зміст договору, пов'язаного з предметом спору, суперечить законодавству, чинному на момент укладення договору, він, керуючись пунктом 1 частини першої статті 83 ГПК України, вправі за власною ініціативою визнати цей договір недійсним повністю або у певній частині із застосуванням за необхідності й наслідків визнання недійсним нікчемного правочину (абзац другий частини п'ятої статті 216 ЦК України).

Реалізація господарським судом цього права здійснюється незалежно від наявності відповідного клопотання сторони (на відміну від припису пункту 2 частини першої тієї ж статті ГПК України (1798-12) ).

Як встановлено судами попередніх інстанцій, п. 5 розпорядження Київської міської державної адміністрації № 1221 від 11.08.1997 року рішення виконавчого комітету Київської міської Ради депутатів трудящих від 30.06.1976 року є таким, що втратило чинність.

Проте, суди не звернули уваги на п. 2 зазначеного розпорядження Київської міської державної адміністрації, відповідно до якого державному науково-виробничому зовнішньоторговельному об'єднанню "Укрінмаш" було надано право постійного користування земельною ділянкою площею 3,88 га по вул. Академіка Туполєва, 8.

Тобто, судами попередніх інстанцій не з'ясовано чи мав право позивач необхідний обсяг цивільної дієздатності щодо спірної земельної ділянки та, відповідно, судами не використано право, надане їм п. 1 ч. 1 ст. 83 Господарського процесуального кодексу України.

Крім того, судами попередніх інстанцій зазначено, що правомірність укладення оспорюваного договору та зобов'язання сторін щодо його належного виконання встановлено у рішенні господарського суду міста Києва № 6/683 від 09.12.2009 року за первісним позовом заступника Генерального прокурора України в інтересах держави в особі Міністерства оборони України до товариства з обмеженою відповідальністю "Науково-виробниче підприємство "ТВІ" про спонукання до виконання обов'язку в натурі та за зустрічним позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Науково-виробниче підприємство "ТВІ" до Міністерства оборони України про спонукання до вчинення дій, яким зобов'язано сторін належним чином виконувати умови договору про спільну діяльність у будівництві житла (без об'єднання вкладів учасників) від 06.03.2006 року.

Судами встановлено, що на час вирішення спору у даній справі органами державної виконавчої служби здійснюється примусове виконання рішення господарського суду міста Києва від 09.12.2009 року у справі № 6/683.

Разом з тим, підлягають додатковій перевірці висновки судів попередніх інстанцій про преюдиційність фактів у розумінні ст. 35 ГПК України, встановлених у рішенні господарського суду міста Києва № 6/683 від 09.12.2009 року з огляду на предмет спору у зазначеній справі та справі, рішення в якій оскаржені в касаційному порядку.

Отже, порушивши та неправильно застосувавши норми процесуального та матеріального права, не з'ясувавши повно і всебічно обставин та не дослідивши докази, наявні в матеріалах справи, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли помилкових висновків та прийняли необгрунтовані рішення, які підлягають скасуванню.

Згідно ч. 2 ст. 111-7 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 111-9 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право, зокрема, скасувати рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції і передати справу на новий розгляд, якщо суд припустився порушень норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Пунктом 11 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 24.10.2011 року № 11 (v0011600-11) "Про деякі питання практики застосування розділу XII1 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) " передбачено, що, відповідно до частини першої статті 47 ГПК України судове рішення приймається за результатами обговорення усіх обставин справи, а частиною першою статті 43 названого Кодексу передбачено всебічний, повний і об'єктивний розгляд в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності. Недодержання судом першої або апеляційної інстанції цих норм процесуального права, якщо воно унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного розгляду справи, також є підставою для скасування судового рішення з передачею справи на новий розгляд до відповідного суду (пункт 3 частини першої статті 111-9 ГПК України), оскільки касаційна інстанція не має права сама встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові місцевого чи апеляційного господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

За таких обставин справа підлягає передачі на новий розгляд, під час якого суду необхідно врахувати викладене, всебічно і повно перевірити доводи, на яких ґрунтуються вимоги та заперечення сторін, і, в залежності від установлених обставин, вирішити спір у відповідності з нормами матеріального і процесуального права, що підлягають застосуванню до наявних правовідносин.