Головуючий суддя Ходаківська І.П., судді Фролова Г.М., Яценко О.В. розглянувши матеріали касаційної скарги Публічного акціонерного товариства комерційний банк "Приватбанк" на постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 16.08.2013 року у справі № 906/403/13 господарського суду Житомирської області за позовом Публічного акціонерного товариства комерційний банк "Приватбанк" до Публічного акціонерного товариства "Радомишльський машинобудівний завод" за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача Малинського об'єднана податкова інспекція Житомирської області Державної податкової служби про звернення стягнення на предмет іпотеки, застави та передачу предмета застави в заклад

В засіданні взяли участь представники:

- позивача: Ляхов О.В. дов. № 1267-О від 26.04.2013 року- відповідачів: не з'явився,- ТОВ "АУЗ Факторинг": не з'явився,

Публічне акціонерне товариство комерційний банк "Приватбанк" (далі за текстом - ПАТ КБ "Приватбанк") звернулось до господарського суду Житомирської області з позовом до публічного акціонерного товариства "Радомишльський машинобудівний завод" (далі за текстом - ПАТ "Радомишльський машинобудівний завод") про звернення стягнення на предмет іпотеки, застави та передачу предмета застави в заклад.

Ухвалою господарського суду Житомирської області від 27.05.2013 у справі № 906/403/13 залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача Державну податкову інспекцію у Радомишльському районі, яку в подальшому ухвалою місцевого господарського суду від 03.06.2013 року замінено правонаступником - Малинською об'єднаною податковою інспекцією Житомирської області Державної податкової служби.

Рішенням господарського суду Житомирської області від 06.06.2013 року у справі № 906/403/13 в задоволенні позовних вимог ПАТ КБ "Приватбанк" - відмовлено.

Не погодившись з рішенням місцевого господарського суду, ПАТ КБ "Приватбанк" звернулось до Рівненського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просило скасувати рішення господарського суду Житомирської області від 06.06.2013 року та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.

Постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 16.08.2013 року у справі № 906/403/13 апеляційну скаргу ПАТ КБ "Приватбанк" залишено без задоволення, а рішення господарського суду Житомирської області від 06.06.2013 року - без змін.

Не погоджуючись з вказаними судовими актами, ПАТ КБ "Приватбанк" звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення господарського суду Житомирської області від 06.06.2013 року та постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 06.08.2013 року у справі № 906/403/13, а матеріали справи направити на новий розгляд до місцевого господарського суду, аргументуючи порушення норм права, зокрема, ст. 61 Конституції України, ст. ст. 264, 593, 598 Цивільного кодексу України, ст. ст. 3, 17 Закону України "Про іпотеку", ст. 28 Закону України "Про заставу".

Розпорядженням секретаря другої судової палати Вищого господарського суду України від 20.01.2014 року № 03-05/57 для перегляду в касаційному порядку справи № 906/403/13 у зв'язку із завантаженістю судді Дроботової Т.Б., сформовано колегію суддів у складі: головуючий - Ходаківська І.П., судді Фролова Г.М., Яценко О.В. (доповідач).

Учасників судового процесу відповідно до статті 111-4 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України (1798-12) ) належним чином повідомлено про час і місце розгляду касаційної скарги.

Колегія суддів Вищого господарського суду України, переглянувши у касаційному порядку рішення суду першої інстанції та постанову апеляційної інстанції, на підставі встановлених фактичних обставин справи, перевіривши застосування судом першої та апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Місцевим та апеляційним господарськими судами встановлено, що 16.06.2007 року закрите акціонерне товариство комерційний банк "Приватбанк" та акціонерне товариство закритого типу "Радомишльський машинобудівний завод", уклали Кредитний договір №45-07.

16.06.2007 року акціонерне товариство закритого типу "Радомишльський машинобудівний завод" та закрите акціонерне товариство комерційний банк "Приватбанк" уклали Договір іпотеки, який зареєстровано у Державному реєстрі правочинів, а заборона на відчуження предмету іпотеки - в Єдиному реєстрі заборон відчуження об'єктів нерухомого майна та Державному реєстрі іпотек.

Крім того, 16.06.2007 року акціонерне товариство закритого типу "Радомишльський машинобудівний завод" та закрите акціонерне товариство комерційний банк "Приватбанк" уклали Договір застави № 45-07, який зареєстровано в Державному реєстрі обтяжень рухомого майна.

Господарським судами попередніх інстанцій встановлено, що позивач свої зобов'язання з надання кредиту в сумі 800 000, 00 грн. виконав у період з 22.06.2007 року по 31.07.2007 року включно.

В свою чергу, відповідач, як досліджено судами, станом на 22.07.2008 року повернув позивачу кредит в загальній сумі 205 000, 00 грн. замість обумовлених 225 000, 00грн., у зв'язку з чим, 20 000, 00 грн. було віднесено банком на прострочений кредит.

Місцевим та апеляційним господарськими судами встановлено, що позивач звернувся до відповідача з вимогою від 07.10.2008 року за № 2864 про сплату заборгованості перед банком, розмір якої станом на 06.10.2008 року становив 32 400, 26 грн., з яких: 20 000, 00 грн. - прострочений кредит, 9 603, 33 грн. - прострочені відсотки, 1 615, 00 грн. - несплачена комісія, 1 181, 93 грн. - пеня, повідомив, що станом на цю дату залишок строкового кредиту становить 575 000, 00 грн., нарахованих відсотків - 4 778, 89грн., строкової комісії - 884, 00 грн. та зазначив, що в разі непогашення боргу в термін до 20.10.2008 року, ним будуть вжиті заходи з метою примусового погашення заборгованості за рахунок майна позичальника шляхом вчинення виконавчого напису нотаріуса та/або шляхом звернення до суду з метою стягнення боргу за рахунок майна поручителя.

Проте, оскільки відповідач вимогу позивача від 07.10.2008 року за № 2864 залишив без належного реагування, останній звернувся до приватного нотаріуса за вчиненням виконавчого напису.

02.12.2008 року було вчинено виконавчий напис нотаріуса за реєстровим № 21416 відповідно до розрахунку суми боргу за кредитним договором станом на 18.11.2008 року, яким запропоновано за рахунок коштів, отриманих від реалізації майна та обладнання було запропоновано задовольнити вимоги позивача на загальну суму 628 672, 98 грн., з яких: 575 000, 00 грн. - основного кредиту, 20 000, 00 грн. - простроченого кредиту, 8 152, 23 грн. - відсотків по основному кредиту, 18 969, 99 грн. - відсотків по простроченому кредиту, 4 365, 06 грн. - винагороди, 2 185, 70 грн. - пені по простроченому кредиту та відсотках.

Судами попередніх інстанцій досліджено, що на підставі вказаного виконавчого напису нотаріуса від 02.12.2008 року № 214416 ВДВС Радомишльського районного управління було відкрито 12.12.2008 року виконавче провадження № 10519920, 12.05.2009 року зупинено на підставі ухвали Радомишльського районного суду про зупинення стягнення боргу за виконавчим написом до розгляду справи по суті та 19.04.2012 року було приєднано до зведеного виконавчого провадження, відкритого 18.04.2012 року та 25.09.2012 року і повторно зупинено на підставі п. 4 ч. 1 ст. 37 Закону України "Про виконавче провадження", на підставі ухвали господарського суду від 10.09.2012 року у справі № 17/5007/890/12.

Рішенням господарського суду Житомирської області від 19.11.2012 року у справі №17/5007/890/12 позовні вимоги ПАТ "Радомишльський машинобудівний завод" задоволено: визнано таким, що не підлягає виконанню виконавчий напис, вчинений приватним нотаріусом Житомирського міського нотаріального округу Сєтаком В.Я. 02.12.2008 року за реєстровим № 21416.

З матеріалів справи вбачається та досліджувалось судами, що 18.05.2009 року позивач звернувся до Богунського районного суду міста Житомира з позовом до акціонерного товариства закритого типу "Радомишльський машинобудівний завод" та поручителя Романюка М.Ф. про стягнення в солідарному порядку заборгованості за кредитним договором станом на 06.04.2009 року на загальну суму 697 037, 01 грн., з яких: 375 000, 00 грн. - строковий кредит, 218 800, 00 грн. - прострочений кредит, 3 153, 34 грн. - відсотки за користування кредитом; 73 846, 00 грн. - відсотки за користування простроченим кредитом, 9 528, 72 грн. - винагорода; 16 708, 95 грн. - пені по простроченому кредиту та відсотках.

Місцевим та апеляційним господарськими судами встановлено, що станом на 06.04.2009 року відповідачем було повернуто кредит на загальну суму 206 200, 00 грн., а станом на 07.09.2011 року на загальну суму 216 200, 00 грн.

Так, в травні 2012 року позивач в межах провадження у цивільній справі № 2-56/12 подав заяву про збільшення розміру позовних вимог до суми 1 891 038, 36 грн., розраховану станом на 07.09.2011 року, і зокрема просив стягнути: 583 800, 00 грн. - простроченого кредиту, 768 944, 21 грн. - відсотків за користування кредитом, 26 513, 85 грн. - комісії за кредитне обслуговування, 516 780, 30 грн. - пені за несвоєчасне погашення кредиту та відсотків.

07.08.2012 року заочним рішенням Богунського районного суду міста Житомира у цивільній справі № 2-56/12 стягнуто солідарно з акціонерне товариство закритого типу "Радомишльський машинобудівний завод" та поручителя Романюка М.Ф борг за кредитним договором на загальну суму 1 891 038, 36 грн., яке залишено без змін ухвалою апеляційного суду Житомирської області від 29.11.2012 року.

Судами встановлено, що на час прийняття вказаної вище ухвали судом апеляційної інстанції акціонерне товариство закритого типу припинило своє існування внаслідок перетворення в ПАТ "Радомишльський машинобудівний завод".

Так, за виконавчим листом № 2-56/12, виданим 25.12.2012 року Богунським районним судом міста Житомира, 04.01.2013 року постановою державного виконавця ВДВС Радомишльського РУЮ Оснача Д.В. відкрито виконавче провадження № 35874669 та постановою від 17.01.2013 року зупинено відповідно до ухвали Вищого спеціалізованого суду України від 24.12.2012 року про зупинення виконання заочного рішення районного суду від 07.08.2012 року.

Господарськими судами попередніх інстанцій встановлено та підтверджено органом виконавчої служби, що постановами від 22.02.2011 року та 09.08.2012 року кошти відповідача арештовані, які надіслано до виконання наступним банківським установам: ПАТ "ВТБ Банк", АТ "Райффайзен банк Аваль", ПАТ "Банк національний кредит", ПАТ "Приватбанк", арешт коштів на розрахункових рахунках триває.

Так, судами досліджено, що позивач повторно звернувся до відповідача з вимогою від 14.09.2012 року усунути порушення зобов'язань за кредитним договором протягом 30-ти календарних днів з моменту її отримання на загальну суму 2 038 256, 45 грн., з яких: 583 800, 00 грн. - прострочений кредит, 861 211, 92 грн. - прострочені відсотки, 6 437, 48 грн. - комісія, 586 807, 05 грн. - пеня та попередив про право звернення стягнення на заставне майно в судовому порядку, яка залишена відповідачем без належного реагування.

Також, судами встановлено, що акціонерне товариство закритого типу "Радомишльський машинобудівний завод" (код 00240081) створене як правонаступник орендного підприємства "Радомишльський машинобудівний завод" (код 00240081) та 11.07.2012 року реорганізоване шляхом перетворення, в організаційно-правову форму публічного акціонерного товариства "Радомишльський машинобудівний завод" (код 00240081), проте, в кредитний договір, договори забезпечення та державні реєстри обтяжень нерухомого, рухомого майна та іпотек зміни щодо найменування та організаційно-правової форми відповідача не внесені.

Місцевим та апеляційним господарськими судами встановлено, що право власності на майно цілісного майнового комплексу по вул. Руднянській, 29 у м. Радомишль, розташованого на земельній ділянці площею 7, 56 га перейшло до організації орендарів орендного підприємства "Радомишльський машинобудівний завод"на підставі договору від 21.06.1993 року укладеного з Фондом державного майна України, про що видано свідоцтво про право власності від 14.12.1993 року № П-127.

10.12.2002 року рішенням виконавчого комітету Радомишльської міської ради № 319 вул. Руднянську було перейменовано на вул. Самоплавського І.І.

Проте, як встановлено судами попередніх інстанцій, згідно довідки Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, відомості про зареєстровані права суб'єкта - акціонерного товариства закритого типу "Радомишльський машинобудівний завод" або ПАТ "Радомишльський машинобудівний завод" на будь-яке нерухоме майно - відсутні, в тому числі, розташоване по вул. Самоплавського І.І. (колишня вул. Руднянська), 29 у м. Радомишль.

Як вбачається з матеріалів справи та досліджувалось судами попередніх інстанцій, за даними Державного реєстру іпотек та Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна станом на 16.06.2007 року та на 28.05.2013 року вбачається, що об'єкт обтяження ідентифіковано в наступний спосіб "адміністративна будівля та будівля механічного цеху, "А-!" та "В-2", Житомирська область, Радомишльський р., м. Радомишль, вулиця Самоплавського Івана Івановича ім.(вулиця Руднянська), будинок 29, номер за РПВН: 18222585.".

Право власності ж на предмет застави, як досліджено судами, станом на 16.07.2007 року підтверджується протоколом спільного засідання правління та наглядової ради акціонерного товариства закритого типу "Радомишльський машинобудівний завод" № 17 від 17.04.2007 року, додатками до нього, розшифровками основних засобів станом на 01.04.2007 року.

Згідно положень ст. ст. 589, 590 Цивільного кодексу України, ч. 1 ст. 20 Закону України "Про заставу", ч. 1 ст. 12 та ч. 1 ст. 33 Закону України "Про іпотеку" іпотекодержатель (заставодержатель) має право звернути стягнення на предмет застави (іпотеки), якщо зобов'язання не буде виконано у встановлений строк (термін) на підставі: рішення суду; виконавчого напису нотаріуса або; згідно з договором про задоволення його вимог шляхом переходу права власності на предмет застави та іпотеки (тобто шляхом позасудового врегулювання).

Звернення стягнення на предмет застави (іпотеки) є способом захисту порушеного права кредитора, однак, завжди похідним від основного - про стягнення боргу за основним зобов'язанням, виконання якого, власне, і забезпечує. Навіть за умови договору про те, що кредитор має право звернення стягнення на предмет застави (іпотеки) у випадках, не пов'язаних із порушенням строків виконання боржником основного зобов'язання (порушення справи про банкрутство позичальника, прийняття рішення про його реорганізацію, виявлення погіршення стану предмету іпотеки, інше ), здійснити таке право кредитор не зможе самостійно без права вимагати дострокового виконання боржником основного зобов'язання. В такому разі, строк виконання основного зобов'язання позичальника вважатиметься таким, що настав, про що зазначено в ч.2 ст. 33 Закону України "Про іпотеку".

З положень ч. 2 ст. 589 Цивільного кодексу України випливає, що звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) кредитор вправі обрати як спосіб захисту порушеного права і в тому разі, коли позичальник порушує зобов'язання зі сплати неустойки, яка сама є видом забезпечення основного зобов'язання (ст. ст. 546 та 549 ЦК України).

З огляду на те, що іпотека (застава) забезпечує виконання зобов'язання, зміст якого визначається не за правилами ст. 509 Цивільного кодексу України, а ч. 2 ст. 589 цього Кодексу, то право звернення стягнення на предмет іпотеки (застави), в який би спосіб та формі воно не здійснювалось, виникає у кредитора в момент порушення боржником строку (терміну) виконання забезпеченого іпотекою (заставою) зобов'язання (ст. 530 Цивільного кодексу України).

Судами встановлено, що позивач, станом на 22.07.2008 року вважав своє право порушеним на суму 20 000, 00 грн. неповернутого відповідачем чергового траншу кредиту у строк до 20.07.2008 року включно, у зв'язку з чим відніс суму боргу на рахунок простроченого кредиту.

Так, господарськими судами досліджено, що враховуючи положення п. 4.7. кредитного договору, транш в сумі 25 000, 00 грн. відповідач мав повернути позивачу у строк до 18.07.2008 року включно, оскільки 20.07.2008 року припадало на вихідний день неділю, а тому право позивача за цим платежем кредиту вважається порушеним відповідачем з 19.07.2008 року, а з 22.07.2008 року на суму 20 000, 00 грн. у зв'язку з частковою сплатою кредиту в сумі 5 000, 00 грн.

Станом на 06.10.2008 року позивач вважав своє право порушеним вже на суму 32 400, 26 грн., з яких: 20 000, 00 грн. - простроченого кредиту, 9 603, 33 грн. - прострочених відсотків, 1 615, 00 грн. - несплаченої комісії, 1 181, 93 грн. - пені.

Отже, враховуючи положення п. А.8 кредитного договору та встановлених судами обставин надання позивачем кредиту в період з 22.06.2007 року по 31.07.2007 року включно, обґрунтованим є висновок судів про те, що порушення його права на отримання відсотків за користування кредитом у встановлені договором строки виконання виникло значно раніше за 06.10.2008 року, оскільки вже станом на цю дату відсотки на суму 9 603, 33 грн. вважались простроченими.

Судами встановлено, що виконавчий напис нотаріуса про звернення стягнення на майно відповідача а від 02.12.2008 року № 21416 таким визнано таким, що не підлягає виконанню за рішенням суду, а тому обґрунтованим є висновок судів попередніх інстанцій щодо неправомірності вжитих позивачем заходів, спрямованих на виконання відповідачем кредитних зобов'язань за рахунок заставного майна. У вказаному рішенні, зокрема, зазначено, що звернення стягнення на предмет застави за виконавчим документом відбулось також з порушенням вимог ст. 26 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" в редакції, що була чинною до 22.09.2011 року, якою не передбачалось звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження на підставі виконавчого напису нотаріуса.

З матеріалів справи вбачається, що позивач звернувся до місцевого господарського суду з даним позовом 18.03.2013 року.

Як вбачається з матеріалів справи відповідачем було заявлено клопотання про застосування строку позовної давності до вимог про звернення стягнення на предмет іпотеки та застави.

Згідно ч. ч. 3 - 5 ст. 267 Цивільного кодексу України заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Колегія суддів касаційної інстанції зазначає, що правові наслідки спливу позовної давності можуть застосовуватися лише у тих випадках, коли буде доведено існування самого суб'єктивного цивільного права і факт його порушення або оспорювання. Якщо ж під час розгляду справи буде встановлено, що у позивача немає суб'єктивного права, про захист якого він просить, або ж воно не порушувалось чи не оспорювалось, суд відмовляє в позові не через пропущення позовної давності, а за безпідставністю матеріально-правової вимоги.

Факт існування порушеного права позивача встановлено рішенням суду у цивільній справі №2-56/12.

Відповідно до п. 5.7 Кредитного договору строки позовної давності за вимогами про стягнення кредиту, відсотків за користування кредитом, винагороди, неустойки (пені, штрафів) за цим договором встановлюються сторонами тривалістю 5 років.

Отже, обґрунтованим є висновок судів стосовно то, що вказаним пунктом кредитного договору сторони домовились збільшити загальний строк позовної давності до вимог про стягнення кредиту, відсотків за користування кредитом та винагороди (за відкриття позичкового рахунку, за кредитне обслуговування (інакше - комісія), за управління фінансовим інструментом тощо) та скорочений строк спеціальної позовної давності до вимог про стягнення пені та штрафів, що не суперечить ст. 259 Цивільного кодексу України.

Однак, пеня (штраф) та іпотека (застава) є видами забезпечення зобов'язання з повернення кредиту та сплати відсотків за користування ним, тому зазначені вимоги завжди є додатковими по відношенню до основних вимог.

За приписами ст. 266 Цивільного кодексу України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо).

До відповідних додаткових вимог належать, крім зазначених у цій нормі, порука і притримання, а також інші види забезпечення виконання зобов'язань, які можуть бути встановлені договором або законом (частина друга статті 546 ЦК України).

Колегія суддів касаційної інстанції погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про те, що позовна давність обчислюється окремо щодо основної і щодо кожної додаткової вимоги, а тому можливий сплив позовної давності щодо додаткової вимоги, тоді як за основною вимогою позовна давність триватиме.

За таких обставин, обґрунтованим є висновок судів про те, що оскільки на вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки (застави), які є додатковими, у Цивільному кодексі України (435-15) не встановлені спеціальні строки позовної давності, тому застосуванню підлягають норми ст. 257 Цивільного кодексу України про загальну позовну давність у три роки.

Господарськими судами досліджено, що укладаючи договори забезпечення основного зобов'язання, сторони спору не збільшили загальний строк позовної давності за вимогами про звернення стягнення на предмет іпотеки та застави, тому останній вважається таким, що встановлений законом - три роки.

Згідно ст. 260 Цивільного кодексу України позовна давність обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановлених статтями 253 - 255 цього Кодексу, а порядок її обчислення не може бути змінений за домовленістю сторін.

Крім того, судами вірно зазначено про те, що вчинення виконавчого напису нотаріуса про звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) не віднесено ст. ст. 263, 264 Цивільного кодексу України до обставин, які зупиняють або переривають перебіг строку позовної давності за такими вимогами. Пред'явлення позивачем позову до відповідача та поручителя про стягнення в солідарному порядку боргу за Кредитним договором за рахунок його коштів також не вплинуло на перебіг строку позовної давності за вимогами про звернення стягнення на предмет іпотеки (застави). Позивачем не доведено, що відповідач під час перебігу строку позовної давності за цими вимогами вчинив дії про визнання обов'язку виконання зобов'язання за рахунок предмета іпотеки (застави).

Так, судами досліджено, що кредитним договором визначено різні строки виконання окремих зобов'язань, що з нього виникають (повернення траншів кредиту, сплати відсотків, комісійної винагороди інше) та вірно зазначено, що позовна давність обчислюється окремо стосовно кожного з таких строків, які були порушені відповідачем.

Пунктом А.3 кредитного договору сторони погодили, що строк повернення кредиту, згідно Графіка зменшення поточного ліміту, вказано у таблиці.

Платіж згідно Графіка зменшення поточного ліміту вважається здійсненим у встановлений строк, якщо сума платежу в повному об'ємі зарахована на рахунок в банку не пізніше дати, вказаної в Графіку (п.А.3). Строк повернення кредиту зазначений в А.3.

Місцевим та апеляційним господарськими судами встановлено, що станом на першу дату графіку 20.06.2007 року встановлено ліміт кредиту у розмірі 800 000, 00 грн.; в такому розмірі ліміт залишався незмінним до 20.09.2007 року включно, отже відповідачу було надано відстрочку у його поверненні строком на три місяці. Перебіг строку сплати відсотків за користування кредитом розпочався значно раніше, у зв'язку з їх нарахуванням з 22.06.2007 року.

За таких обставин, суди, при визначенні дати останнього дня строку повернення кожного траншу, дійшли обґрунтованого висновку стосовно того, що за умовами п. 4.7. кредитного договору окремі транші підлягали поверненню раніше, якщо субота та неділя не вважались банківськими днями для банківських установ України, а саме: 19.10.2007 року, 18.01.2008 року та 18.01.2008 року підлягали сплаті платежі в сумі 20 000, 00 грн.; 18.07.2008 року, 19.09.2008 року, 19.09.2008 року, 19.06.2009 року, 18.09.2009 року та 18.12.2009 року - в сумі 25 000, 00 грн., 19.02.2010 року та 19.03.2010 року - в сумі 30 000, 00 грн., у зв'язку з чим правомірно зазначено про те, що перебіг строку позовної давності за вимогами про звернення стягнення на предмет іпотеки та застави вираховується відносно кожної частини вимоги окремо.

Отже, судами вірно зазначено, що 15.06.2010 року не може вважатися одночасно днем початку перебігу позовної давності за вимогами про звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) для всіх сум траншів, що підлягали щомісячному поверненню протягом 2007 - 2010 років, а тому 15.06.2013 року не може вважатися останнім днем строку позовної давності для всіх сум неповернутих траншів за ці періоди.

За таких обставин, колегія суддів касаційної інстанції погоджується з висновками судів попередніх інстанцій стосовно того, що позивач з вимогами про звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) звернувся з пропуском строку позовної давності, зокрема в частині можливості задоволення за рахунок майна відповідача простроченого кредиту в загальній сумі 523 000, 00 грн. за період з 22.07.2008 року по 17.03.2010 року, а тому суди правомірно застосували приписи ч. 5 ст. 261 Цивільного кодексу України, згідно якої за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.

Як вірно досліджено судами, позивач звернувся з вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) в межах строку позовної давності лише в частині двох неповернутих траншів, за період з 20.03.2010 року по 15.06.2010 року на загальну суму 60 000, 00 грн., однак господарський суд не має права виходити за межі позовних вимог без клопотання позивача, а тому відсутні правові підстави звертати стягнення на предмет іпотеки та застави в цілому з переведенням на позивача прав покупця для задоволення боргу за простроченим кредитом в сумі 60 000, 00 грн.

Вимога щодо звернення стягнення на майно боржника з метою задоволення інших вимог позивача (відсотків, пені, комісії), які, з врахуванням строків їх виконання не можуть бути задоволені з огляду на недоведеність позивачем їх розміру.

Крім того, відповідно до ст. 5 Закону України "Про іпотеку" (в редакції, чинній на 16.06.2007 року) предметом іпотеки можуть бути один або декілька об'єктів нерухомого майна за таких умов: нерухоме майно належить іпотекодавцю, зокрема, на праві власності; нерухоме майно може бути відчужене іпотекодавцем і на нього відповідно до законодавства може бути звернене стягнення; нерухоме майно зареєстроване у встановленому законом порядку як окремий виділений у натурі об'єкт права власності, якщо інше не встановлено цим Законом.

Згідно ст. 186 Цивільного кодексу України річ, призначена для обслуговування іншої (головної) речі і пов'язана з нею спільним призначенням, є її приналежністю. Приналежність слідує за головною річчю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Частиною 7 ст. 5 Закону України "Про іпотеку" закріплено, що нерухоме майно передається в іпотеку разом з усіма його приналежностями, якщо інше не встановлено іпотечним договором.

Як вбачається з матеріалів справи та досліджувалось судами, позивач у позові зазначає, що в іпотеку було надано нерухоме майно (адміністративну будівлю (літера № А), загальною площею 2 457, 9 м. кв. та будівлю механічного цеху (літера № В), загальною площею 4 095, 1 м. кв.) з усіма його приналежностями, що випливає з укладеного Договору іпотеки.

Місцевим та апеляційним господарськими судами встановлено, що будь-яких доказів на підтвердження доводів про те, що вище зазначені два об'єкти нерухомого майна мали "приналежності" і такі були зареєстровані у Державному реєстрів речових прав на нерухоме майно спільно з ними як один об'єкт права власності - не подано, при цьому суди вірно вказали, що п. 9 договору іпотеки не підлягає застосуванню, оскільки регулює питання поширення іпотеки на ту невід'ємну частину предмету іпотеки, яка буде приєднана до нього після укладення договору забезпечення.

Приписи ст. 4 Закону України "Про іпотеку" (на дату укладення іпотечного договору) містили вимогу про необхідність повідомлення іпотекодержателя зокрема щодо інформації, на підставі якої вносяться відомості про опис іпотеки, достатній для його ідентифікації, та/або його реєстраційні дані.

Статтею 25 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень" (в редакції чинній на 16.07.2006 року) було передбачено, що індивідуальний номер, позначений цифрами, присвоюється кожному окремо визначеному об'єкту нерухомого майна, який не повторюється на всій території України і залишається незмінним протягом усього часу існування цього об'єкта. У разі переходу права власності на об'єкт нерухомого майна до іншої особи (осіб) або зміни даних технічної інвентаризації об'єкта нерухомого майна (будівлі, споруди тощо) його кадастровий номер залишається без змін.

Господарськими судами досліджено, що у Державному реєстрі іпотек та Єдиному реєстрі заборон відчуження об'єктів нерухомого майна станом на 16.06.2007 року об'єкт обтяження ідентифіковано в наступний спосіб "адміністративна будівля та будівля механічного цеху, "А-!" та "В-2", Житомирська область, Радомишльський р., м. Радомишль, вулиця Самоплавського Івана Івановича ім. (вулиця Руднянська), будинок 29, номер за РПВН:18222585." Станом на 28.05.2013 року об'єкт обтяження ідентифіковано аналогічно, за винятком вказівки на вул. Руднянська, яку, як встановлено судом ще 10.12.2002 року рішенням виконавчого комітету Радомишльської міської ради № 319 було перейменовано на вул. Самоплавського І.І.

Таким чином, суди обґрунтовано вказали про те, що номер предмету іпотеки за РПВН: 18222585 вказує на те, що об'єкти нерухомості зареєстровані в Реєстрі прав власності на нерухоме майно під одним номером, що виходячи зі змісту ст. 25 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень", не допускається.

Крім того, в договорі іпотеки адміністративна будівля ідентифікована додатково "літера № А" та загальною площею 2 457, 9 м. кв., а в державних реєстрах літерою "А-!" та без вказівки на загальну площу. Будівля механічного цеху в Договорі іпотеки ідентифікована "літерою В" та загальною площею 4 095, 1 м. кв., а в державних реєстрах літерою "В-2" та без вказівки на загальну площу.

Положеннями ст. 184 Цивільного кодексу України закріплено, що річ є визначеною індивідуальними ознаками, якщо вона наділена тільки їй властивими ознаками, що вирізняють її з-поміж інших однорідних речей, індивідуалізуючи її. Речі, визначені індивідуальними ознаками, є незамінними.

З матеріалів справи вбачається, що місцевим господарським судом двічі витребовувались в БТІ паперова реєстрова книга та інвентарна справа, для того, щоб встановити дату останньої технічної інвентаризації предмета іпотеки; здійснення реконструкції (добудови, надбудови тощо), перепланування, в тому числі самовільного, предмета іпотеки; поділу, виділення, об'єднання, в ході яких могли б утворитися нові об'єкти нерухомого майна; власника новоствореного об'єкта або об'єктів, якщо відбулося розділення, виділення, об'єднання, власника та підстави реєстрації права власності на будь-яке інше нерухоме майно, розташоване за адресою місцезнаходження предмета іпотеки, проте вказані вимоги виконано не було.

Отже, судами правомірно зазначено про те, що в ході вирішення спору сторонами не доведено та в процесі судового розгляду не встановлено повну та достовірну інформацію про предмет іпотеки станом на 06.06.2013 року. Наявність предмету застави у кількості 61 одиниць на дату прийняття рішення у справі встановлено.

Відповідно до ч. 1 ст. 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

Судами встановлено, що до 01.01.2004 року право власності на нерухоме майно набувалось на підставах та в порядку, передбаченими чинним на той час законодавством. За загальним правилом ст. 128 ЦК УРСР 1963 року момент переходу права власності на майно, в тому числі, нерухоме, пов'язувався з актом приймання-передачі.

Правовий режим власності, порядок і умови набуття та припинення права власності, а також права володіння, користування та розпорядження майном визначаються законами. Одним із способів зміни форми власності є приватизація, в процесі якої відбувається відчуження на користь фізичних або юридичних осіб майна, що є державною чи комунальною власністю.

Господарськими судами попередніх інстанцій встановлено, що власником цілісного майнового комплексу орендного підприємства "Радомишльський машинобудівний завод", розміщеного на земельній ділянці площею 7, 56 га станом на 21.06.1993 року вважалась організація орендарів. Склад об'єктів нерухомого майна, що увійшли в ЦМК судом не встановлений, так само як склад об'єктів рухомого майна, в тому числі, обладнання.

Так, судами, в процесі судового розгляду, не встановлено підстави набуття відповідачем права власності на предмет іпотеки, як окремо виділеного в натурі об'єкта права власності, розташованого на земельній ділянці загальною площею 9, 5252 га, а також проведення його державної реєстрації за одним № 18222585 та не встановлено підстав набуття відповідачем права власності на предмет застави (виробниче обладнання в кількості 61 одиниць).

Таким чином, обґрунтованим є висновок судів про те, що наявні докази перебування заставного майна на балансі підприємства станом на 01.04.2007 року не є безспірною ознакою його права власності на них, оскільки не визначає підстав знаходження майна у власності (володінні) підприємства.

Необґрунтованими є доводи скаржника стосовно сплати відповідачем 26.04.2013 року та 13.05.2013 року 100 000, 00 грн. в рахунок погашення простроченого кредиту, доводив, що останній вчинив дії з переривання строку позовної давності за вимогами про звернення стягнення на предмет іпотеки та застави, оскільки судами встановлено, що розрахункові рахунки відповідача були арештовані ВДВС Радомишльського РУЮ, зокрема ті, що відкриті в ПАТ "ВТБ Банк", АТ "Райффайзен банк Аваль", ПАТ "Банк національний кредит", ПАТ "Приватбанк", арешт коштів на розрахункових рахунках триває.

Крім того, судами обґрунтовано відмовлено в задоволенні позовної вимоги про передачу предмету застави в заклад шляхом його вилучення у відповідача з огляду на відмовою у позові в частині звернення стягнення на предмет іпотеки та застави.

Згідно ч. 2 ст. 111-7 ГПК України касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Всі інші доводи скаржника не спростовують висновків місцевого та апеляційного господарських судів та зводяться до переоцінки доказів, яким вже було надано оцінку судами попередніх інстанцій.

Таким чином, колегія суддів касаційної інстанції приходить до висновку, що під час розгляду справи місцевим та апеляційним господарськими судами фактичні обставини справи встановлено на основі повного, всебічного і об'єктивного дослідження поданих доказів, господарськими судами вірно застосовані норми права, а доводи скаржника не спростовують законності прийнятих у справі судових актів.

Відповідно до п. 1 ст. 111-9 ГПК України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції без змін, а скаргу - без задоволення.

Касаційна скарга залишається без задоволення, коли суд визнає, що рішення місцевого та постанова апеляційного господарських судів прийняті з дотриманням вимог матеріального та процесуального права, з'ясуванням всіх обставин, які мають значення для правильного вирішення спору.

Таким чином, колегія суддів Вищого господарського суду України погоджується з висновками місцевого та апеляційного господарських судів, які відповідають матеріалам справи та чинному законодавству, у зв'язку з чим підстав для скасування чи зміни оскаржуваних судових актів не вбачається.

Керуючись ст. ст. 111-5, 111-7, 111-9 - 111-11 Господарського процесуального кодексу України, суд

1. Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства комерційний банк "Приватбанк" на постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 16.08.2013 року у справі № 906/403/13 залишити без задоволення.