Головуючого судді: Мирошниченка С.В., суддів: Барицької Т.Л., Картере В.І., розглянувши касаційну скаргу Приватного підприємства "Лемн - Інтернаціонал" на постанову Львівського апеляційного господарського суду від 19.11.2013 у справі №909/855/13 господарського суду Івано-Франківської області за позовом Приватного підприємства "Лемн - Інтернаціонал" до Публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Хрещатик" в особі Коломийського відділення Публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Хрещатик" про визнання недійсними пунктів 5.3.5, 6.2.2 кредитного договору №01/107-ЮФ-08 від 12.06.2008 із змінами та доповненнями, внесеними додатковими угодами від 28.11.2008, 24.02.2009 в судовому засіданні взяли участь представники: - позивача Сохон В.Є., - відповідача Вознюк М.В., Розпорядженням заступника секретаря першої судової палати від 13.01.2014 №02-05/12 змінено склад колегії суддів, в провадженні якої знаходилась дана справа та сформовано наступний склад суддів для розгляду даної справи: головуючий суддя - Мирошниченко С.В., судді: Барицька Т.Л (доповідач), Картере В.І.

Рішенням господарського суду Івано-Франківської області від 01.10.2013 у справі №909/855/13 (суддя Калашник В.О.), залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 19.11.2013 (судді: Костів Т.С., Малех І.Б., Марко Р.І.), відмовлено Приватному підприємству "Лемн - Інтернаціонал" (надалі - позивач/скаржник) у задоволенні позову до Публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Хрещатик" в особі Коломийського відділення Публічного акціонерного товариства "Комерційний банк "Хрещатик" (надалі - відповідач/ банк) про визнання недійсними пунктів 5.3.5, 6.2.2 кредитного договору №01/107-ЮФ-08 від 12.06.2008 із змінами та доповненнями, внесеними додатковими угодами від 28.11.2008, 24.02.2009.

Позивач, не погоджуючись із постановою суду апеляційної інстанції, звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, просить постанову скасувати і справу передати на новий розгляд до апеляційного господарського суду.

Колегія суддів, приймаючи до уваги межі перегляду справи в касаційній інстанції, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування норм процесуального та матеріального права при прийнятті оскаржуваного судового акту, вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, враховуючи наступне.

Предметом даного спору є вимога позивача про визнання недійсними пунктів 5.3.5, 6.2.2 кредитного договору №01/107-ЮФ-08 від 12.06.2008 із змінами та доповненнями, внесеними додатковими угодами від 28.11.2008, 24.02.2009 (надалі - спірний договір), укладеного між позивачем та відповідачем.

Обґрунтовуючи підстави позову, позивач посилається на те, що при укладенні спірного договору, сторонами не було досягнуто згоди щодо ряду його істотних умов, завуальоване формулювання яких фактично ввело позивача в оману під час підписання договору щодо реального обсягу зобов'язань та відповідальності позивача, внаслідок чого вчинене позивачем волевиявлення не відповідало його внутрішній волі.

Відповідно до ст. 11 ЦК України підставами виникнення прав та обов'язків є, зокрема, договори та інші правочини.

Відповідно до ч. 1 ст. 175 ГК України майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов'язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов'язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Відповідно до статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Підставою виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини (п. 1 ч. 2 ст. 11 ЦК України).

Відповідно до ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Згідно з ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагентів та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ст. 627 ЦК України).

Як встановлено судами попередніх інстанцій та вбачається з матеріалів справи, 12.06.2008 між позивачем та відповідачем був укладений кредитний договір №01/107-ЮО-08, підписаний сторонами без зауважень. Відповідно до умов вказаного договору відповідач зобов'язався відкрити позивачу відкличну відновлювальну лінію з лімітом у сумі 150 000 євро та терміном повернення - до 11.06.2010.

Відповідно до п. 5.3.5. спірного договору (з урахуванням змін, внесених додатковою угодою №1 від 24.02.2009) і який (пункт), як встановлено судами попередніх інстанцій, відноситься до розділу "Права і обов'язки сторін", у випадку прострочення повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитом позичальник (позивач) зобов'язується повернути банку основу суму кредиту з урахуванням індексу інфляції, який мав місце у період прострочення, зі сплатою 13,5 процентів річних, сплатити прострочені відсотки та пеню за прострочення повернення кредиту та сплати відсотків у розмірах і порядку, передбачених цим договором.

Пунктом 6.2.2. спірного кредитного договору (який відноситься до розділу "Відповідальність сторін") визначено, що у разі прострочення погашення основної суми кредиту позичальник (позивач) повертає банку прострочену суму з урахуванням індексу інфляції, що мав місце у період прострочення та з урахуванням 16% річних та пеню за несвоєчасне погашення кредиту.

Як вказувалося вище, підставами для визнання вказаних пунктів спірного кредитного договору недійсним позивач назвав вчинення правочину, і зокрема, пунктів 5.3.5. та 6.2.2., під впливом помилки, що призвело, як стверджує позивач до покладення на нього подвійної відповідальності за одне й те саме порушення.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Статтею 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Статтею 229 ЦК України, яка встановлює правові наслідки правочину, вчиненого під впливом помилки, унормовано, що якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

Пунктом 19 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" від 06.11.2009 №9 (v0009700-09) визначено, що відповідно до статей 229 - 233 ЦК правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

Отже, таким чином, звертаючись із таким позовом, сторона зобов'язана довести, в чому полягає помилка, чи дійсно мала місце помилка, тощо, і в даному випадку не має значення неправильне тлумачення такою стороною умов правочину на момент його вчинення чи незнання закону.

Як вірно встановили суди, позивачем не доведено вчинення спірного правочину в частині оспорюваних ним пунктів, під впливом помилки, а як вказувалося вище, неправильне тлумачення (розуміння) стороною правочину чи його окремих умов, або ж незнання закону, не є підставою вважати правочин вчиненим під впливом помилки та мати наслідком його недійсність.

Крім того, згідно з ст. 1050 ЦК України, яка відповідно до ч. 2 ст. 1054 ЦК України застосовується до кредитних договорів, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.

Відповідно до ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Отже, встановлення у п. 6.2.2 ("Відповідальність сторін") спірного кредитного договору відповідальності у вигляді сплати 16% річних у разі прострочення погашення основної суми кредиту позичальник (позивач), є мірою відповідальності за порушення виконання конкретного грошового зобов'язання (прострочення погашення основної суми кредиту), визначеною в порядку ст. 625 ЦК України, в той час, як у п. 5.3.3. ("Права і обов'язки сторін") встановлений інший обов'язок позичальника при вчиненні відповідного та визначеного у вказаному пункті порушення, що правомірно розцінено судами попередніх інстанцій як різність правової природи процентів визначених у вказаних та оспорюваних позивачем пунктах кредитного договору.

Стосовно доданої скаржником до касаційної скарги довідки поштового відділення №1018 від 05.12.2013, яка нібито, на думку скаржника, підтверджує несвоєчасність повідомлення судом апеляційної інстанції про розгляд даної справи, колегія суддів зазначає.

Відповідно до п. 5.23. Уніфікованої системи організаційно-розпорядчої документації, затвердженої наказом Держспоживстандарту України від 07.04.2003 №55 (v0055609-03) , підпис складається з назви особи, яка підписує документ (повної, якщо документ надруковано не на бланку, скороченої - на документі, надрукованому на бланку), особистого підпису, ініціалів і прізвища. У разі відсутності особи, підпис якої зазначено в документі, документ підписує особа, яка виконує її обов'язки, або її заступник. У цьому випадку обов'язково зазначають посаду і прізвище особи, яка підписала документ (виправлення вносять рукописним або машинописним способом), наприклад: "Виконувач обов'язків", "Заступник". Підписувати документ із прийменником "за" або ставити правобіжну похилу риску перед назвою посади не дозволено.

Як вбачається із довідки поштового відділення №1018, перед посадою особи (Начальник поштамту), яка її підписала міститься правобіжна похила риска, що свідчить про її підписання не начальником поштамту, а невідомою особою, та суперечить вищенаведеним вимогам до оформлення документів і розцінюється судовою колегією як неналежний та такий, що нічого не доводить доказ. Крім того, як вбачається із процесуальних документів суду апеляційної інстанції (ухвала про призначення апеляційної скарги до розгляду від 28.10.2013, ухвала про відкладення розгляду справи за клопотанням відповідача від 12.12.2013), явка сторін у судове засідання не визнавалась обов'язковою, і сторони попереджалися про відсутність перешкод розглянути дану справу за відсутності представників сторін.