розглянувши у порядку письмового провадження за винятковими обставинами за скаргою Тернопільської митниці справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Тернопіль Контракт" (далі - ТОВ "Тернопіль Контракт") до Тернопільської митниці про визнання недійсними податкових повідомлень-рішень,

в с т а н о в и л а:

У грудні 2004 року ТОВ "Тернопіль Контракт" звернулося з позовом до суду про визнання недійсними повідомлень-рішень від 14 вересня 2004 року № № 66-81 про додаткове нарахування йому податку на додану вартість (далі - ПДВ) у сумі 6 029 грн 09 коп. та ввізного мита у сумі 30 145 грн 16 коп. На обгрунтування позовних вимог ТОВ "Тернопіль Контракт" послалося на те, що органами митної служби було здійснено перевірку задекларованих відомостей під час проходження процедури митного оформлення товарів, які пропущені у вільне використання, тому митниця не мала права на перерахунок сум податкового зобов'язання з ПДВ та ввізного мита.

Господарський суд Тернопільської області рішенням від 11 січня 2005 року, яке залишив без змін Львівський апеляційний господарський суд постановою від 15 березня 2005 року, позовні вимоги задовольнив.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 8 листопада 2006 року ухвалені в справі судові рішення залишив без змін.

Судові рішення мотивовані тим, що відповідач не мав права нараховувати зобов'язання зі сплати ПДВ та ввізного мита, оскільки здійснив юридично значимі дії з митного оформлення товарів, підтвердивши відповідність проведеної класифікації зазначених у митній декларації товарів.

У скарзі Тернопільська митниця порушила питання про перегляд за винятковими обставинами та скасування ухвалених у справі судових рішень. На обгрунтування скарги зроблено посилання на неоднакове застосування судами касаційної інстанції одних і тих самих норм права та на постанови Судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 19 листопада 2004 року і Вищого господарського суду України від 29 червня 2005 року у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Фірма "Промпоставка" до Маріупольської митниці про визнання недійсним податкового повідомлення-рішення, в яких ці норми застосовано інакше, ніж в оскаржуваному рішенні.

Установивши розбіжності в застосуванні касаційним судом одних і тих самих норм права, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що скарга має бути задоволена з таких підстав.

Як вбачається з матеріалів справи, відповідачем було проведено митне оформлення калькуляторів, отриманих позивачем згідно вантажних митних декларацій від 20 листопада 2001 року № 40300/1/007757, від 4 грудня 2001 року № 40300/1/008004, від 10 грудня 2001 року № 40300/1/008094, від 19 грудня 2001 року № 40300/1/008261, від 28 грудня 2001 року № 40300/1/008442, від 8 травня 2002 року № 40300/2/005161, від 28 травня 2002 року № 40300/2/005513, від 15 липня 2002 року № 40300/2/006548.

За результатами розгляду матеріалів камеральної перевірки митного оформлення позивачем товарів за вищевказаними вантажними митними деклараціями, проведеної Центральним бюро аналізу ризиків та аудиту Державної митної служби України, встановлено факт невірного визначення коду калькуляторів згідно Української класифікації товарів зовнішньоекономічної діяльності (далі - УКТЗЕД). Зокрема було встановлено, що позивачем імпортовані товари класифікувалися за товарною підкатегорією 8470290000, до якої відносяться "інші електронні обчислювальні машини", тоді як для калькуляторів, які здатні працювати без зовнішнього джерела живлення визначено окрему під категорію 8470101000.

Зазначений висновок було зроблено відповідачем, виходячи з аналізу вантажної митної декларації та текстового опису товару, наведеного в графі 31, у результаті чого було встановлено факт недоборів митних платежів.

Задовольняючи позовні вимоги, суди виходили з того, що при митному оформленні належних позивачу товарів службовими особами Тернопільської митниці було засвідчено відповідність відомостей, зазначених у декларації, відсутність неправомірних дій позивача, спрямованих на неправомірне звільнення від сплати податків і неправомірне посилання відповідача в оскаржуваних повідомленнях на пункт 4.2. статті 4 Закону України від 21 грудня 2000 року № 2181-III "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними і цільовими фондами" (2181-14) (далі - Закон № 2181-III (2181-14) ).

З такими висновками погодитися не можна з таких підстав.

Відповідно до абз. в) підпункту 4.2.2 пункту 4.2 статті 4 Закону № 2181-III (2181-14) контролюючий орган зобов'язаний самостійно визначити суму податкового зобов'язання платника податків у разі якщо контролюючий орган внаслідок проведення камеральної перевірки виявляє арифметичні або методологічні помилки у поданій платником податків податковій декларації, які призвели до заниження або завищення суми податкового зобов'язання. При цьому, камеральною вважається перевірка, яка проводиться контролюючим органом виключно на підставі даних, зазначених у податкових деклараціях, без проведення будь-яких інших видів перевірок платника податків.

Оскільки оскаржувані податкові повідомлення-рішення були прийняті на підставі результатів камеральної перевірки, яка виявила методичну помилку у визначенні класифікації товарів, то суди не мали підстав вважати неправомірним посилання відповідача на зазначену норму при нарахуванні зобов'язань зі сплати ПДВ та ввізного мита.

Відповідно до частини 2 статті 86 Митного кодексу України (92-15) з моменту прийняття митної декларації вона є документом, що засвідчує факти, які мають юридичне значення.

З аналізу положень Митного кодексу України (92-15) випливає, що під фактами, які мають юридичне значення слід розуміти факти переміщення та пропуску товарів через митний кордон України. Разом з тим, відповідність товарів (їхніх текстових описів, що містяться в графі 31), які декларуються, встановленій класифікаційній категорії не може вважатись фактом у розумінні вказаної статті, оскільки це є питанням правової оцінки.

При цьому, виходячи зі змісту статті 40 Митного кодексу України (92-15) митний контроль передбачає проведення митними органами мінімуму митних процедур, необхідних для забезпечення додержання законодавства України з питань митної справи. Статтею 43 цього Кодексу встановлено, що у разі ввезення на митну територію України товарів і транспортних засобів митний контроль розпочинається з моменту перетинання ними митного кордону України і закінчується після здійснення у повному обсязі митного оформлення товарів і транспортних засобів, що переміщуються через митний кордон України.

Статтею 69 Митного кодексу України (92-15) передбачено, що незалежно від закінчення операцій митного контролю, оформлення та пропуску товарів і транспортних засобів митний контроль за ними може здійснюватися, якщо є достатні підстави вважати, що мають місце порушення законодавства України чи міжнародного договору України, укладеного в установленому законом порядку, контроль за виконанням яких покладено законом на митні органи.

Так, камеральною перевіркою встановлено порушення позивачем вимог Закону України від 5 квітня 2001 року № 2371-III "Про Митний тариф України" (2371-14) , оскільки ним невірно зазначено у вантажній митній декларації класифікацію товарів, що призвело до виникнення недоплати з ввізного мита та ПДВ.

Тому посилання судів на відсутність у діях позивача правопорушень, спрямованих на безпідставне звільнення від сплати податків є необгрунтованим.

За таких обставин колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України доходить висновку про незаконність ухвалених у справі судових рішень, їх скасування та направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 241 - 244 Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) , колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

Скаргу Тернопільської митниці задовольнити.

Ухвалу Вищого адміністративного суду України (rs377841) від 8 листопада 2006 року, постанову Львівського апеляційного господарського суду від 15 березня 2005 року та рішення Господарського суду Тернопільської області від 11 січня 2005 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова є остаточною і не може бути оскаржена, крім випадку, встановленого пунктом 2 частини 1 статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) .