головуючого Козир Т.П. суддів: Гольцової Л.А. (доповідач), Губенко Н.М. розглянувши касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "УніКредит Лізинг" на постанову Київського апеляційного господарського суду від 01.10.2013 у справі № 910/8454/13 господарського суду міста Києва за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "УніКредит Лізинг" до Товариства з обмеженою відповідальністю "ІТЦ-Центр" третя особа Товариство з обмеженою відповідальністю "Авто-Лайн" про визнання заяви про зарахування зустрічних вимог за договором фінансового лізингу недійсною за участю представників сторін:

позивача: повідомлений, але не з'явився;

відповідача: повідомлений, але не з'явився;

третьої особи: повідомлений, але не з'явився;

Рішенням Господарського суду міста Києва від 03.06.2013 у справі № 910/8454/13 (суддя Сташків Р.Б.) позов задоволено.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 01.10.2013 (колегія суддів у складі: головуючий суддя - Яковлєв М.Л., судді - Авдеєв П.В., Куксов В.В.) рішення Господарського суду міста Києва від 03.06.2013 у справі № 910/8454/13 скасовано, прийнято нове рішення, яким в позові відмовлено повністю.

Не погоджуючись з постановою апеляційного господарського суду, ТОВ "УніКредит Лізинг" звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить її скасувати, а рішення суду першої інстанції у даній справі залишити в силі.

Обґрунтовуючи підстави звернення з касаційною скаргою, скаржник послався на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права.

В засіданні суду 27.11.2013 в порядку ст. 77 ГПК України оголошувалась перерва до 04.12.2013.

Позивачем до Вищого господарського суду України подано пояснення до касаційної скарги, в яких підтримано її доводи.

Відзиви на касаційну скаргу не надходили, що не є перешкодою для суду касаційної інстанції переглянути в касаційному порядку оскаржуване судове рішення.

Усіх учасників судового процесу відповідно до статті 111-4 ГПК України належним чином повідомлено про час і місце розгляду касаційної скарги.

Ознайомившись з матеріалами та обставинами справи на предмет надання їм судами попередніх інстанцій належної юридичної оцінки та повноти встановлення обставин справи, дотримання норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, з огляду на наступне.

Місцевим та апеляційним господарськими судами під час розгляду справи встановлено наступні фактичні обставини.

Між ТОВ "УніКредит Лізинг" (Лізингодавець) та ТОВ "ІТЦ-Центр" (Лізингоодержувач) 29.07.2008 укладено договір фінансового лізинга № 737-LD, за умовами якого ТОВ "УніКредит Лізинг" взяло на себе зобов'язання придбати предмет лізинга у власність від Продавця (відповідно до встановлених Лізингоодержувачем специфікацій та умов, передбачених у цьому договорі, зокрема, у додатку № 1 цього договору) та передати предмет лізинга у користування Лізингоодержувачу на строк та умовах, визначених цим договором.

ТОВ "УніКредит Лізинг" свої зобов'язання щодо передачі відповідачу предмета лізинга за вказаним договором виконало належним чином, що підтверджується актом приймання-передачі від 31.07.2008, однак неналежне виконання ТОВ "ІТЦ-Центр" своїх зобов'язань по сплаті лізингових платежів за договором № 737-LD призвело до виникнення боргу.

Позивач на підставі ч. 2 ст. 7 Закону України "Про фінансовий лізинг" та п. 12.4 договору, шляхом односторонньої відмови розірвав договір № 737-LD шляхом надсилання Лізингоодержувачу відповідного письмового повідомлення. Предмет лізинга було повернуто Лізингодавцю 20.08.2009, що підтверджується відповідним актом приймання-передачі.

Посилаючись на п. 14.10 договору, відповідачем надіслано 23.04.2012 на адресу позивача вимогу № 1/737-LD про повернення всіх сплачених ним на користь ТОВ "УніКредит Лізинг" грошових коштів за договором № 737-LD за винятком комісії за організацію укладення договору лізинга.

З вищезазначеною вимогою позивач не погодився.

Враховуючи зазначене вище, відповідач надіслав на адресу позивача спірну заяву від 23.04.2012 № 2/737-LD про зарахування зустрічних вимог за договором лізинга № 737-LD, в якій ТОВ "ІТЦ-Центр" визнало факт наявності заборгованості за зазначеним договором перед ТОВ "УніКредит Лізинг" на суму 169819,35 грн.

Судами досліджено, що звертаючись до суду з позовом, позивач вважає заяву про зарахування зустрічних вимог за договором лізинга № 737-LD такою, що підлягає визнанню недійсною з підстав її невідповідності ст.ст. 203, 215, п. 5 ст. 602 ЦК України, оскільки заборона проведення спірного зарахування була передбачена сторонами в п. 9.6 вищевказаного договору.

Приймаючи рішення у справі, суд першої інстанції виходив з положень ст.ст. 203, 215, 601, п. 5 ст. 602 ЦК України, змісту п. 9.6 договору (усі платежі та інші зобов'язання за цим договором повинні виконуватись ТОВ "ІТЦ-Центр" без прав будь-якого заліку чи зустрічної вимоги, вільно та незалежно від будь-якого права утримання) та дійшов висновку, що оспорювана заява відповідача є одностороннім правочином, який вчинений останнім всупереч зазначених норм права та умов п. 9.6 договору.

Апеляційний господарський суд не погодився з такими висновками місцевого господарського суду, зазначивши, що за результатами розгляду справи № 5011-18/2832-2012 Господарського суду міста Києва вирішено питання правомірності спірної заяви про зарахування зустрічних вимог за договором № 737-LD.

Втім, колегія Вищого господарського суду України не погоджується з такими висновками судів попередніх інстанцій з огляду на наступне.

Згідно положень ч. 2 ст. 111-5 ГПК України, касаційна інстанція перевіряє юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення у рішенні місцевого господарського суду та постанові апеляційного господарського суду.

Відповідно абз. 2 п. 1 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.2012 № 6 "Про судове рішення" (v0006600-12) , рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з'ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі.

Рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору (п.2 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.2012 № 6 (v0006600-12) ).

Відповідно до ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недотримання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою ст. 203 цього Кодексу. Також, вказаною статтею встановлено, що якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Угода може бути визнана недійсною з підстав, передбачених законом.

Вирішуючи спір про визнання угоди недійсною, суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними та настання відповідних наслідків: відповідність змісту угоди вимогам закону, додержання встановленої форми угоди, правоздатність сторін за угодою, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору (ст. 32 ГПК України).

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень (ст. 33 ГПК України).

Господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування (ст. 34 ГПК України).

Згідно зі ст. ст. 4-2, 4-3 ГПК України, правосуддя у господарських судах здійснюється на засадах рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом. Судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами. Господарський суд створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.

Судове рішення приймається суддею за результатами обговорення усіх обставин справи, а якщо спір вирішується колегіально - більшістю голосів суддів. У такому ж порядку вирішуються питання, що виникають у процесі розгляду справи (ст. 47 ГПК України (1798-12) ).

У відповідності зі ст. 82 ГПК України, при вирішенні господарського спору по суті (задоволення позову, відмова в позові повністю або частково) господарський суд приймає рішення. Рішення приймається господарським судом за результатами оцінки доказів, поданих сторонами та іншими учасниками господарського процесу, а також доказів, які були витребувані господарським судом, у нарадчій кімнаті.

Господарським судам слід виходити з того, що рішення може ґрунтуватись лише на тих доказах, які були предметом дослідження і оцінки судом. При цьому, необхідно мати на увазі, що, згідно зі ст. 43 ГПК України, наявні докази підлягають оцінці у їх сукупності і жодний доказ не має для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

Згідно зі ст. 601 ЦК України, зобов'язання припиняється зарахуванням зустрічних однорідних вимог, строк виконання яких настав, а також вимог, строк виконання яких не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги. Зарахування зустрічних вимог може здійснюватися за заявою однієї із сторін.

Статтею 602 ЦК України обумовлено, що не допускається зарахування зустрічних вимог: про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю; про стягнення аліментів; щодо довічного утримання (догляду); у разі спливу позовної давності; в інших випадках, встановлених договором або законом.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (ст. 204 ЦК України).

Суд апеляційної інстанції, пославшись на неправильне застосування господарським судом першої інстанції положень умов договору, як на спростування вимог відповідача, виходив зі змісту судового рішення у справі № 5011-18/2832-2012 за позовом ТОВ "УніКредит Лізинг" до ТОВ "ІТЦ-Центр", ТОВ "Авто-Лайн" про стягнення 220549,71 грн. за договором фінансового лізинга № 737-LD та договором поруки № 737/SUR (постановою Вищого господарського суду України від 03.09.2012 залишено в силі ухвалу Господарського суду міста Києва від 10.05.2012 у вказаній справі, якою припинено провадження у справі на підставі п. 11 ч. 1 ст. 80 ГПК України).

На думку суду апеляційної інстанції, в вищезазначеному судовому акті дана оцінка оспорюваній заяві.

Згідно з п. 2.6 постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" від 26.12.2011 № 18 (v0018600-11) , не потребують доказування преюдиціальні факти, тобто встановлені рішенням господарського суду (іншого органу, який вирішує господарські спори) у процесі розгляду іншої справи, в якій беруть участь ті самі сторони, в тому числі і в тих випадках, коли в іншому спорі сторони мали інший процесуальний статус.

При цьому, преюдиціальне значення процесуальним законом надається саме фактам, встановленим судовими рішеннями (в тому числі в їх мотивувальних частинах), але не правовій оцінці таких фактів.

Однак, апеляційний господарський суд не врахував, що оспорювана заява не оцінювалась на предмет її дійсності під час розгляду господарськими судами справи № 5011-18/2832-2012.

Натомість, місцевий господарський суд, вирішуючи спір по суті, не звернув уваги, що договір фінансового лізинга № 737-LD на момент здійснення зарахування відповідачем вже був припинений шляхом його розірвання. Про дану обставину, судом було зазначено лише як про факт, однак не дано належної оцінки такій дії з урахуванням обставин даної справи.

За наведених підстав, враховуючи порушення місцевим та апеляційним господарськими судами приписів ст. 43 ГПК України щодо оцінки доказів, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом та ч. 1 ст. 47 ГПК України (1798-12) , якою визначено, що судове рішення приймається суддею за результатами обговорення усіх обставин справи, колегія суддів касаційної інстанції вважає, що господарські суди попередніх інстанцій повинні були з'ясувати усі обставини справи, що входять до предмету доказування у цій справі та мають значення для її розгляду, хоча б сторони та інші учасники судового процесу й не посилалися на відповідні обставини.

Оскільки, в силу приписів ст. 111-7 ГПК України, касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази, а лише на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права, колегія суддів касаційної інстанції дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення місцевого господарського суду та постанова господарського суду апеляційної інстанції - скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Під час нового розгляду справи господарському суду слід взяти до уваги наведене в цій постанові, вжити всі передбачені законом засоби для всебічного, повного і об'єктивного встановлення обставин справи, прав і обов'язків сторін і, в залежності від встановленого та у відповідності з чинним законодавством, вирішити спір.