головуючого Гольцової Л.А. (доповідач) суддів Губенко Н.М., Іванової Л.Б. розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Заступника прокурора Одеської області на рішення та на постанову Господарського суду Одеської області від 08.01.2013 Одеського апеляційного господарського суду від 14.02.2013 у справі № 5017/3309/2012 господарського суду Одеської області за позовом Біляївського міжрайонного прокурора Одеської області в інтересах держави в особі Державної інспекції сільського господарства в Одеській області до 1. Біляївської районної державної адміністрації Одеської області; 2. Фізичної особи - підприємця ОСОБА_4 про визнання недійсним розпорядження та визнання недійсним договору за участю представників сторін:

позивача: повідомлений, але не з'явився;

відповідача 1: повідомлений, але не з'явився;

відповідача 2: повідомлений, але не з'явився;

прокурора: Гудименко Ю.В., прокурор відділу Генеральної прокуратури України, посв. №014715 від 21.01.2013;

Рішенням Господарського суду Одеської області від 08.01.2013 у справі №5017/3309/2012 (суддя Рога Н.В.) у задоволенні позову відмовлено повністю.

Постановою Одеського апеляційного господарського суду від 14.02.2013 (колегія суддів у складі: головуючий суддя - Поліщук Л.В., судді - Бандура Л.І., Туренко В.Б.) рішення Господарського суду Одеської області від 08.01.2012 у справі №5017/3309/2012 залишено без змін.

Не погоджуючись з рішеннями попередніх судових інстанцій, Заступник прокурора Одеської області звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.

Обґрунтовуючи підстави звернення з касаційною скаргою, скаржник послався на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права.

Відзиви на касаційну скаргу не надходили, що не є перешкодою для суду касаційної інстанції переглянути в касаційному порядку оскаржувані судові рішення.

Усіх учасників судового процесу відповідно до ст. 111-4 ГПК України належним чином повідомлено про час і місце розгляду касаційної скарги.

Ознайомившись з матеріалами та обставинами справи на предмет надання їм судами попередніх інстанцій належної юридичної оцінки та повноти встановлення обставин справи, дотримання норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, з огляду на наступне.

Місцевим та апеляційним господарськими судами під час розгляду справи встановлено наступні фактичні обставини.

24.10.2006 Біляївською районною державною адміністрацією Одеської області прийнято розпорядження №1612/2006 про затвердження проекту відведення та передачу ФОП ОСОБА_4 в довгострокову оренду терміном на 49 років для риборозведення, організації відпочинку населення та рибальства земельної ділянки загальною площею 34,37 га (в тому числі: під водою - 21,97 га, під гідротехнічними спорудами - 0,66 га, заболочених земель - 1,72 га, пасовищ - 7,16 га, лісосмуг - 2,86 га) із земель водного фонду Великодальницької сільської ради. Крім того, зобов'язано підприємця ОСОБА_4 в місячний термін укласти договір оренди землі з Біляївською райдержадміністрацією.

На виконання зазначеного розпорядження, між Біляївською райдержадміністрацією (Орендодавець) та ФОП ОСОБА_4 (Орендар) 25.04.2007 укладено договір оренди землі, за умовами якого Орендодавець надав, а Орендар прийняв в довгострокове платне користування земельну ділянку водного фонду, яка знаходиться на території Великодальницької сільської ради (за межами населеного пункту) Біляївського району Одеської області.

Відповідно до п. 2 договору в оренду передано земельну ділянку загальною площею 34,37 га, у т.ч. під водою - 21,97 га, під гідротехнічними спорудами - 0,66 га, заболочених земель - 1,72 га, пасовищ - 7,16 га, лісосмуг - 2,86 га.

Пунктом 14 договору визначено, що цільове призначення земельної ділянки - землі водного фонду Великодальницької сільської ради.

Предметом позовних вимог, як вірно визначено судами попередніх інстанцій, є визнання недійсним розпорядження від 24.10.2006 Біляївської районної державної адміністрації Одеської області №1612/2006, оскільки, на думку прокурора та позивача, прийняте з порушенням ст.ст. 122, 123 ЗК України та визнання недійсним договору оренди землі від 25.04.2007 з підстав його невідповідності ст.ст. 203, 215 ЦК України. За переконанням прокурора, розпорядження спірною земельною ділянкою віднесено до виключної компетенції обласної державної адміністрації.

Здійснюючи розгляд справи, місцевий господарський суд, з доводами якого погодився суд апеляційної інстанцій, дійшов висновку про необґрунтованість позовних вимог. Суди виходили з положень ст.ст. 19, 17, 124, п. 12 Перехідних положень ЗК України,ст.ст. 4, 8, 51 Водного кодексу України та зазначили, що спірне розпорядження прийнято відповідно до чинного на той час земельного законодавства та в межах компетенції відповідного органу, а договір оренди не суперечить вимогам ст.ст. 205, 213 ЦК України.

Згідно положень ч. 2 ст. 111-5 ГПК України касаційна інстанція перевіряє юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення у рішенні місцевого господарського суду та постанові апеляційного господарського суду.

Відповідно до абз. 2 п. 1 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.2012 № 6 "Про судове рішення" (v0006600-12) рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з'ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі.

Рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору (п. 2 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.2012 № 6 (v0006600-12) ).

Згідно зі ст. 19 ЗК України (в редакції, чинній на момент прийняття спірного розпорядження), Землі України за основним цільовим призначенням поділяються на такі категорії: а) землі сільськогосподарського призначення; б) землі житлової та громадської забудови; в) землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; г) землі оздоровчого призначення; ґ) землі рекреаційного призначення; д) землі історико-культурного призначення; е) землі лісогосподарського призначення; є) землі водного фонду; ж) землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення. Земельні ділянки кожної категорії земель, які не надані у власність або користування громадян чи юридичних осіб, можуть перебувати у запасі.

Статтею 4 Водного кодексу України (в редакції, чинній на момент прийняття спірного розпорядження) визначено, що до земель водного фонду належать землі, зайняті: морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водоймами, болотами, а також островами; прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів.

У відповідності до ст. 5 Водного кодексу України, до водних об'єктів загальнодержавного значення належать: 1) внутрішні морські води та територіальне море; 2) підземні води, які є джерелом централізованого водопостачання; 3) поверхневі води (озера, водосховища, річки, канали), що знаходяться і використовуються на території більш як однієї області, а також їх притоки всіх порядків; 4) водні об'єкти в межах територій природно-заповідного фонду загальнодержавного значення, а також віднесені до категорії лікувальних. До водних об'єктів місцевого значення належать: 1) поверхневі води, що знаходяться і використовуються в межах однієї області і які не віднесені до водних об'єктів загальнодержавного значення; 2) підземні води, які не можуть бути джерелом централізованого водопостачання.

Статтями 8, 51 Водного кодексу України врегульовано, що розпорядження водними об'єктами місцевого значення, у тому числі надання їх в оренду, належить до компетенції обласних рад.

Таким чином, суди попередніх інстанцій мотивовано визначили, що враховуючи вищенаведені норми законодавства, відносини щодо оренди земельної ділянки водного фонду та щодо оренди водного об'єкта є різними і такими, що регулюються окремими положеннями чинного законодавства.

Згідно з ч. 1 ст. 124 ЗК України (в редакції, чинній на момент прийняття спірного розпорядження), передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування шляхом укладення договору оренди земельної ділянки.

Пунктом 12 розділу Х "Перехідних положень" ЗК України (2768-14) у вищезазначеній редакції передбачено, що до розмежування земель державної та комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями (крім земель, переданих у приватну власність, та земель, зазначених в абзаці третьому цього пункту) в межах населених пунктів здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади.

До повноважень місцевих державних адміністрацій у галузі земельних відносин належить, зокрема, розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом (ч. 1 ст. 17 ЗК України).

Відповідно до п.2 роз'яснень Президії Вищого арбітражного суду України "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням недійсними актів державних чи інших органів" від 26.01.2000 №02-5/35 (v5_35800-00) підставами для визнання акта недійсним є невідповідність його вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт. Обов'язковою умовою визнання акта недійсним є також порушення у зв'язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів підприємства чи організації - позивача у справі. Якщо за результатами розгляду справи факту такого порушення не встановлено, у господарського суду немає правових підстав для задоволення позову.

Доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору (ст. 32 ГПК України).

Згідно зі ст. 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Статтею 34 ГПК України господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

За наведених обставин, суди дійшли мотивованого висновку про відповідність спірного розпорядження нормам законодавства, дійсного на час його прийняття.

При цьому, як суд першої, так і суд апеляційної інстанцій обґрунтовано відхилили посилання прокурора на ст. 122, 123 ЗК України, оскільки ці статті регулюють особливості надання земельних ділянок у постійне, а не орендне користування.

Відповідно до приписів статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину сторонами вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу; а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Зміст правочину складають як права та обов'язки, про набуття, зміну, припинення яких домовилися учасники правочину.

Господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом (ч. 1 ст. 43 ГПК України).

Зважаючи на те, що спірне розпорядження від 24.10.2006 з підстав, наведених у позовній заяві не підлягає визнанню недійсним, тому договір оренди від 25.04.2007, укладений на виконання цього розпорядження визнанню недійсним також не підлягає, про що вірно встановлено господарськими судами попередніх інстанцій.

До того ж, судами не встановлено, що вказаний вище договір оренди суперечить ЦК України (435-15) , іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства.

Матеріали справи свідчать про те, що як місцевим, так і апеляційним господарськими судами в порядку ст. 43 ГПК України всебічно, повно і об'єктивно досліджено матеріали справи в їх сукупності і вірно застосовано норми процесуального та матеріального права.

Відповідно до ст. 111-7 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Колегія суддів Вищого господарського суду України зазначає, що доводи касаційної скарги фактично зводяться до оцінки доказів та переоцінки обставин справи, що не є компетенцією касаційної інстанції, з огляду на приписи ст.ст. 111-5, 111-7 ГПК України.

Відповідно до п. 1 ст. 111-9 ГПК України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Твердження прокурора про порушення і неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм законодавства при прийнятті судових рішень у даній справі не знайшли свого підтвердження, в зв'язку з чим підстав для їх зміни чи скасування колегія суддів касаційної інстанції не вбачає.

Керуючись ст.ст. 111-7, 111-9, 111-11 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України,-

Касаційну скаргу Заступника прокурора Одеської області залишити без задоволення, а рішення Господарського суду Одеської області від 08.01.2013 та постанову Одеського апеляційного господарського суду від 14.02.2013 у справі №5017/3309/2012 - без змін.