У квітні 2012 року Військова прокуратура Київського гарнізону в інтересах держави в особі Міністерства оборони України звернулася до господарського суду міста Києва з позовом до Публічного акціонерного товариства "Брокбізнесбанк" про стягнення 1125934,50грн. Рішенням господарського суду міста Києва від 10 вересня 2012 року (суддя Івченко А.М.) у справі №5011-61/9263-2012 відмовлено у задоволенні позову повністю.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 14 листопада 2012 року (судді: Сулім В.В., Рєпіна Л.О., Тарасенко К.В.) рішення господарського суду міста Києва від 10.09.2012р.скасовано та прийнято нове рішення, яким позов Військової прокуратури в Київського гарнізону в інтересах Міністерства оборони України задоволено у повному обсязі. Стягнуто з публічного акціонерного товариства "Брокбізнесбанк" на користь Міністерства оборони України 1125934,50 грн. - суму банківської гаранті від 17.06.2011р. №12- В-G-/Ю, яка була надана у якості забезпечення виконання договору від 29.06.2011 р. №286/1/11/4.

Не погоджуючись з вищезазначеною постановою, публічне акціонерне товариство "Брокбізнесбанк" звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою в якій просить постанову Київського апеляційного господарського суду від 14.11.2012р. скасувати та залишити в силі рішення господарського суду міста Києва від 10.09.2012р.

В обґрунтування зазначених вимог заявник касаційної скарги посилається на неправильне застосування судом попередньої інстанції норм матеріального та процесуального права.

Колегія суддів, обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування господарськими судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на наступне.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що 29.06.2011р. між Міністерством оборони України (замовник) та приватним підприємством "Топаз ЛТД" (постачальник) було укладено договір №286/1/11/4 на постачання для державних потреб продуктів нафтоперероблення рідких, для техніки спеціального призначення і забезпечення підготовки миротворчих підрозділів, а саме бензин автомобільний А-76 у кількості 2739,500 тонн на суму 37531128,08 грн. (з урахуванням ПДВ). Згідно з рознарядками, що є невід'ємною частиною зазначеного договору, сторони обумовили термін постачання до 30.09.2011р.

Господарськими судами також встановлено, що у забезпечення виконання приватним підприємством "Топаз ЛТД" зобов'язань за вищезазначеним договором поставки, публічним акціонерним товариством "Брокбізнесбанк" надано банківську гарантію від 17.06.2011р. №12-В-G/Ю, відповідно до умов якої гарант (відповідач) зобов'язався виплатити бенефіціару (позивачу) суму 1125934,50 грн. у випадку невиконання принципалом (третьою особою) обов'язків, передбачених договором.

З матеріалів справи вбачається, що на виконання умов договору постачання №286/1/11/4 третя особа поставила позивачу «бензин автомобільний А-76» з порушення строків постачання продукції, що підтверджується актами прийому від 12.10.2011 № 18 та від 18.10.2011 № 500, за якими прострочення поставки становить 8 днів; актом прийому від 14.10.2011 № 139 - прострочення становить 8 днів; актом прийому від 21.10.2011 № 215 - прострочення становить 14 днів; актом прийому від 03.11.2011 № 787 - прострочення становить 27 днів та актом прийому від 04.11.2011 № 10 - прострочення становить 35 днів. Факт наявності прострочення поставки товару сторонами спору не оспорюється.

У п. 6.2.5. договору сторони погодили, що у разі порушення постачальником порядку постачання продукції, її номенклатури, кількості, якості (визначається діючими стандартами, технічними умовами, іншою нормативно-технічною документацією тощо), строків, які визначені у специфікації та/або у рознарядці, при достроковій відмові постачальника від подальшого виконання умов даного договору замовник, в односторонньому порядку, має право (а) на відшкодування збитків, понесених Міністерством оборони України в результаті таких дій постачальника; (б) відмовитися від прийняття подальшого виконання зобов'язань постачальником за цим договором; (в) відмовитися від встановлення на майбутнє господарських відносин з постачальником; (г) розірвати договір. Застосування зазначених оперативно-господарських санкцій не позбавляє замовника вимагати від постачальника сплати штрафних санкцій та відшкодування збитків за неналежне виконання цього договору.

Згідно ст. 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, у якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь іншої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші), чи утриматися від виконання певних дій, а інша сторона має право вимагати виконання такого обов'язку.

Відповідно до ст. 193 Господарського кодексу України та ст. 526 Цивільного кодексу України, яка містить аналогічні положення, зобов'язання повинні виконуватися належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Цими ж статтями також передбачено, що одностороння відмова від виконання зобов'язань, крім випадків, встановлених законом не допускається.

Положеннями ст. 599 Цивільного кодексу України визначено, що зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Зі змісту позовної заяви вбачається та матеріалами справи підтверджується, що у зв'язку з порушенням строків постачання продукції нафтоперероблення позивачем було направлено третій особі претензії від19.10.2011р. №286/7/3807 на суму 5800,14 грн. за прострочення поставки на 8 днів, від 20.10.2011р. №286/7/3821 на суму 11370,66 грн. за прострочення поставки на 8 днів, від 26.10.2011р. №286/7/3936 на суму 23100,95 грн. за прострочення поставки на 14 днів, від 10.11.2011р. №286/7/4229 на суму 1779329 грн. за простроченням поставки на 27 днів, від 16.11.2011р. №286/7/4280 на суму 38566,16 грн. за прострочення поставки на 35 днів. При цьому, позивач зазначив, що за час проведення претензійної роботи третя особа перерахувала на рахунки Міністерства оборони України зазначені суми штрафних санкцій.

Тобто позивач не заперечує, що приватне підприємство "Топаз ЛТД" у повному обсязі виконало взяті на себе зобов'язання за договором №286/1/11/4, а також сплатило штрафні санкції за прострочення їх виконання.

Водночас, 23.01.2012р. Міністерство оборони України звернулось до публічного акціонерного товариства "Брокбізнесбанк" з письмовою вимогою про сплату 1125934,50 грн. згідно банківської гарантії від 17.06.2011р. № 12-В-G/Ю, з огляду на те, що третя особа виконала зобов'язання за договором поставки з простроченням погоджених сторонами термінів.

Листом вих.№17 від 02.02.2012р. банк повідомив позивача, що згідно наданих останнім документів можливість визначити факт невиконання ПП "Топаз ЛТД", як принципалом, своїх зобов'язань за договором поставки №286/1/11/4 від 29.06.2011р. відсутня, а відтак, відмовив у задоволенні вимоги позивача. Зазначена відмова і стала підставою для виникнення спору у даній справі.

Відповідно до частини 1 статті 1 Цивільного кодексу України цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. Згідно з частиною 2 статті 9 Цивільного кодексу України законом можуть бути передбачені особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання.

Положеннями ч. 1ст. 14 Господарського кодексу України визначено, що не є предметом регулювання цього Кодексу, зокрема, майнові та особисті немайнові відносини, що регулюються Цивільним кодексом України (435-15) , при цьому відповідно до частини першої статті 4 Господарського кодексу України особливості регулювання майнових відносин суб'єктів господарювання визначаються цим Кодексом. Тобто спеціальні норми Господарського кодексу України (436-15) , які встановлюють особливості регулювання майнових відносин суб'єктів господарювання, підлягають переважному застосуванню перед тими нормами Цивільного кодексу України (435-15) , які містять відповідне загальне регулювання.

Згідно з ст. 200 Господарського кодексу України гарантія є специфічним засобом забезпечення виконання господарських зобов'язань шляхом письмового підтвердження (гарантійного листа) банком, іншою кредитною установою, страховою організацією (банківська гарантія) про задоволення вимог управненої сторони у розмірі повної грошової суми, зазначеної у письмовому підтвердженні, якщо третя особа (зобов'язана сторона) не виконає вказане у ньому певне зобов'язання, або настануть інші умови, передбачені у відповідному підтвердженні. Зобов'язання за банківською гарантією виконується лише на письмову вимогу управненої сторони. Гарант має право висунути управненій стороні лише ті претензії, висунення яких допускається гарантійним листом. Зобов'язана сторона не має права висунути гаранту заперечення, які вона могла б висунути управненій стороні, якщо її договір з гарантом не містить зобов'язання гаранта внести до гарантійного листа застереження щодо висунення таких заперечень. До відносин банківської гарантії в частині, не врегульованій цим Кодексом, застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України (435-15) .

Частинами 1, 2, 3 статті 563 Цивільного кодексу України встановлено, що у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого гарантією, гарант зобов'язаний сплатити кредиторові грошову суму відповідно до умов гарантії; вимога кредитора до гаранта про сплату грошової суми відповідно до виданої ним гарантії пред'являється у письмовій формі, до якої додаються документи, зазначені у гарантії, та вказується, у чому полягає порушення боржником основного зобов'язання, забезпеченого гарантією.

Зі змісту наявної у матеріалах справи банківської гарантії №12-В-G/Ю від 17.06.2011р. вбачається, що будь-яка сума, яку Бенефіціар буде вимагати від Гаранта за цією гарантією, в межах гарантованої суми буде виплачена Гарантом за першою письмовою вимогою Бенефіціара не пізніше, ніж через сім календарних днів після отримання Гарантом такої вимоги у випадку невиконання Принципалом своїх зобов'язань, що передбачені договором. Крім того, будь-яка вимога за цією гарантією має бути викладена у письмовій формі, підписана уповноваженими особами, містити посилання на невиконання Принципалом своїх зобов'язань за Договором.

Тобто, як вірно зазначив суд першої інстанції, відповідно до умов банківської гарантії № 12-В-G/Ю Міністерство оборони України має право вимагати від відповідача за гарантією в межах гарантованої суми виплати коштів в розмірі 1125934,50 грн., а відповідач зобов'язаний такі кошти сплатити у випадку невиконання третьою особою перед позивачем своїх зобов'язань, що передбачені договором. При цьому, як зазначено вище та встановлено судами, на момент пред'явлення позивачем вимоги відповідачу, приватне підприємство "Топаз ЛТД" у повному обсязі виконало свої зобов'язання за договором №286/1/11/4, а відтак, обґрунтованим є висновок місцевого господарського суду про відсутність правових підстав для стягнення з відповідача 1125934,50 грн. за банківською гарантією №12-В-G/Ю.

Натомість, протилежний висновок суду апеляційної інстанції є помилковим та таким, що не ґрунтується на нормах права та спростовується вищенаведеними положеннями.

Крім того, не знаходить свого підтвердження і висновок суду попередньої інстанції про те, що паливо (бензин автомобільний марки А-76) поставлене третьою особою на адресу в/ч А3482 за договором №286/1/11/4 від 29.06.2011р. не відповідає вимогам ДСТУ 4063-2001 "Бензини автомобільні. Технічні умови" та не може застосовуватись за призначенням, що як зазначає суд, підтверджується листом Державного підприємства Український науково-дослідний інститут нафтопереробної промисловості "МАСМА".

Проте, як вірно зазначає заявник касаційної скарги, матеріали справи не містять документів, які б свідчили про пред'явлення позивачем приватному підприємству "Топаз ЛТД" претензій стосовно якості товару. Натомість, зазначений судом лист Державного підприємства Український науково-дослідний інститут нафтопереробної промисловості "МАСМА" у матеріалах справи відсутній, що свідчить про те, що суд, приймаючи оскаржувану постанову, порушив приписи статей 33- 36, 43, 82 та 84 Господарського процесуального кодексу України, якими передбачено, що рішення приймається господарським судом за результатами оцінки доказів, поданих сторонами та іншими учасниками господарського процесу, при цьому у мотивувальній частині повинно бути вказано обставини справи, встановлені господарським судом та докази, на підставі яких прийнято рішення. Одним з основних принципів господарського судочинства є змагальність сторін, зміст якого згідно ст. 4-3 Господарського процесуального кодексу України полягає у тому, що сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обгрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами, а господарський суд створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства. Натомість суд попередньої інстанції прийняв постанову на підставі та з посиланням на доказ, який у матеріалах справи відсутній, тобто позивачем в обгрунтування вимог не надавався та не був витребуваний судом з власної ініціативи у порядку статті 38 Господарського процесуального кодексу України, що є порушенням вищезазначених норм чинного в Україні законодавства.

З урахуванням наведених вище обставин, колегія суддів касаційної інстанції дійшла висновку, що господарський суд міста Києва під час прийняття рішення у справі №5011-61/9263-2012 повно та всебічно з'ясував обставини, які мають значення для справи, правильно застосував норми матеріального права та не порушив норми процесуального права.

У відповідності зі статтею 4 Господарського процесуального кодексу України рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом. Проте постанова суду попередньої інстанції зазначеним вимогам не відповідає, тому підлягає скасуванню, а рішення господарського суду міста Києва від 10.09.2012 р. - залишенню без змін.