Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого судді Добролюбової Т.В.,суддівГоголь Т.Г., Швеця В.О. розглянувши касаційну скаргу Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 на постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 15.10.12 у справі № 5004/612/12 господарського суду Волинської області за позовом Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 до 1) Луцької міської ради 2) Приватного акціонерного товариства "Волинське обласне підприємство автобусних станцій" 3) Управління Держкомзему у місті Луцьку Волинської області про припинення та розірвання договору оренди

Представники сторін в судове засідання не з'явилися, хоча належно повідомлені про час та місце розгляду касаційної скарги.

Фізична особа - підприємець ОСОБА_4 звернувся з позовом до Луцької міської ради, Приватного акціонерного товариства "Волинське обласне підприємство автобусних станцій" та Управління Держкомзему у місті Луцьку Волинської області про визнання припиненим та розірвання договору оренди земельної ділянки, укладеного між Луцькою міськрадою та ВАТ "Волинське обласне підприємство автобусних станцій 10799" та внесення відповідного запису до Книги державної реєстрації договорів оренди. Позов обґрунтований тим, що на спірній земельній ділянці загальною площею 26 225 кв.м. розташований павільйон для торгівлі загальною площею 27 кв.м., який належить позивачу на праві власності. Позивач вказував на неможливість оформлення права користування спірною земельною ділянкою, необхідною для обслуговування придбаного майна, оскільки відповідач-2 є орендарем цієї земельної ділянки. При цьому, позивач посилався на приписи статей 15, 377, 651 Цивільного кодексу України, статей 120, 141 Земельного кодексу України, статті 31 Закону України "Про оренду землі".

Рішенням Господарського суду Волинської області від 06.08.12, ухваленим суддею Дем'як В.М., позов задоволено частково, розірвано договір оренди земельної ділянки від 15.02.05, у решті позову відмовлено. Вмотивовуючи рішення, місцевий суд дійшов висновку про порушення оспорюваним договором права позивача на оформлення документів щодо користування земельною ділянкою на якій розташований об'єкт нерухомого майна, належний останньому на праві власності. У вимозі про визнання припиненим договору оренди земельної ділянки відмовлено через те, що такий спосіб захисту не передбачений нормами Цивільного кодексу України (435-15) . У вимозі про внесення відповідачем-3 змін в Поземельну книгу щодо розірвання договору відмовлено з огляду на те, що така вимога підлягає виконанню останнім в силу приписів Закону, який регулює його повноваження, а отже не потребує судового захисту. При цьому, суд керувався приписами статей 16, 377 Цивільного кодексу України, статті 141 Земельного кодексу України, статті 31 Закону України "Про оренду землі".

Рівненський апеляційний господарський суд, колегією суддів у складі: Юрчук М.І. -головуючого, Василишин А.Р., Олексюк Г.Є., постановою від 15.10.12 перевірене рішення місцевого господарського суду скасував в частині задоволення позову, у цій частині прийняв нове рішення, яким у позові відмовив. У решті рішення залишив без змін. Вмотивовуючи оскаржувану постанову, суд апеляційної інстанції виходив з того, що на час укладення спірного договору оренди у 2005 році у позивача ще не виникло права власності на об'єкт, розташований на земельній ділянці, яка вже перебувала у користуванні відповідача-2 на умовах оренди - для обслуговування автостанції (землі автомобільного транспорту). При цьому, апеляційний суд керувався приписами статей 16, 377 Цивільного кодексу України, статей 123, 124, 141 Земельного кодексу України, статті 35 Господарського процесуального кодексу України.

Не погоджуючись з винесеною постановою апеляційного суду, Фізична особа - підприємець ОСОБА_4 звернувся з касаційною скаргою до Вищого господарського суду України, в якій просить постанову скасувати, а рішення залишити в силі. В обґрунтування доводів касаційної скарги скаржник вказує на помилковий висновок апеляційного суду щодо права позивача вимагати від власника земельної ділянки оформлення права користування земельною ділянкою шляхом укладення договору суперфіцію. При цьому, скаржник посилається на неправильне застосування судом апеляційної інстанцій приписів статей 377, 413 Цивільного кодексу України, статей 102, 120 Земельного кодексу України.

Відзиву на касаційну скаргу до Вищого господарського суду України не надходило.

Вищий господарський суд України, заслухавши доповідь судді Швеця В.О., переглянувши матеріали справи і доводи касаційної скарги, перевіривши правильність застосування господарськими судами приписів чинного законодавства, відзначає наступне.

Судами попередніх інстанцій установлено та підтверджено матеріалами справи, що 15.02.05 між Луцькою міськрадою та Відкритим акціонерним товариством "Волинське обласне підприємство автобусних станцій 10799" був укладений договір оренди земельної ділянки загальною площею 2,6225 га, який зареєстрований в книзі записів держреєстрації договорів оренди за № 289. Цільове використання зазначеної земельної ділянки -для обслуговування автостанції (землі автомобільного транспорту). Підставою укладення договору оренди є рішення Луцької міськради від 28.12.04 № 21/15.3 "Про надання земельної ділянки на умовах оренди ВАТ "Волинське обласне підприємство автобусних станцій 10799 для обслуговування автостанції на АДРЕСА_1", яке на час розгляду справи є чинним, не скасованим і не оскарженим. Установлено судами і те, що на земельній ділянці, якою користується відповідач-2 розташований павільйон для торгівлі загальною площею 27 кв.м., який належить позивачу на праві власності. Підставою для виникнення права власності є договір купівлі-продажу від 08.01.99, укладений між підприємцем ОСОБА_4 та підприємцем ОСОБА_8 та рішення господарського суду Волинської області у справі № 01/21-93, яке набрало законної сили 31.05.07. Державна реєстрація права власності здійснена КП "Волинське обласне бюро технічної інвентаризації" 31.11.07, про що видано витяг № 16641006. Як убачається з матеріалів справи, предметом даного спору є вимога Фізичної особи -підприємця ОСОБА_4 до Луцької міськради, Приватного акціонерного товариства "Волинське обласне підприємство автобусних станцій" та Управління Держкомзему у місті Луцьку Волинської області про визнання припиненим та розірвання договору оренди земельної ділянки, укладеного між Луцькою міськрадою та ВАТ "Волинське обласне підприємство автобусних станцій 10799" та внесення відповідного запису до Книги державної реєстрації договорів оренди. Відповідно до статті 1 Закону України "Про оренду землі" оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності. Згідно зі статтею 651 Цивільного кодексу України договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Статтею 31 Закону України "Про оренду землі" передбачено такий спосіб припинення договору оренди землі як його розірвання за рішенням суду на вимогу однієї із сторін договору. Установивши те, що позивач не є стороною договору, апеляційний суд дійшов правомірного висновку, що в силу приписів статті 651 Цивільного кодексу України, статті 31 Закону України "Про оренду землі" останній не може звертатись з вимогою про розірвання даного договору. Згідно з приписами статті 377 Цивільного кодексу України, до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача). Відповідно до частини 2 статті 120 Земельного кодексу України якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об'єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача. З правового аналізу вказаних норм вбачається, що у зв'язку з переходом права власності на об'єкти нерухомості відбувається перехід прав до набувача тих прав на відповідну земельну ділянку, на яких вона належала відчужувачу. Проте, під час розгляду справи позивачем не доведено того, що під набутим об'єктом нерухомого майна попередньому власнику належала відповідна земельна ділянка на праві власності або ж на праві користування. Установлено апеляційним судом і те, що на момент державної реєстрації права власності на павільйон (31.11.07, номер запису 750 в книзі: 18, що засвідчується витягом № 16641006) земельна ділянка вже перебувала у користуванні Приватного акціонерного товариства "Волинське обласне підприємство автобусних станцій" із визначеним її цільовим використанням на підставі договору оренди. При цьому, судом апеляційної інстанції були враховані факти, які установлені Рівненським апеляційним господарським судом у постанові від 15.05.12 у справі № 5004/36/12, яка залишена без змін постановою Вищого господарського суду України від 11.07.12. Відтак, установивши відсутність підстав для розірвання договору оренди земельної ділянки, апеляційний суд правомірно відмовив у цій частині позову. Вирішуючи спір, суд повинен надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача. Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові. Залишаючи без змін рішення місцевого суду в частині відмови у припиненні спірного договору оренди, апеляційний суд підставно виходив з того, що такий спосіб захисту свого порушеного права, з яким звернувся позивач, не передбачено нормами статті 16 Цивільного кодексу України. Погоджується колегія суддів і з висновком попередніх судів щодо відмови у вимозі позивача про внесення Управлінням держкомзему у місті Луцьку Волинської області змін в Поземельну книгу про розірвання договору, оскільки така вимога підлягає до виконання останнім в силу приписів Закону, який регулює його повноваження. Доводи касаційної скарги не можуть бути підставою для скасування постанови у справі, оскільки спростовуються встановленими апеляційним судом обставинами. Колегія суддів також зазначає, що скаржник в касаційній скарзі вказує і на питання, які стосуються оцінки доказів. Згідно з частиною другою статті 111-7 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази. Отже, з урахуванням меж перегляду справи в касаційній інстанції, колегія суддів вважає, що під час розгляду справи фактичні її обставини були встановлені апеляційним господарським судом на підставі повного і об'єктивного дослідження поданих доказів, висновки апеляційного суду відповідають цим обставинам і при вирішені спору апеляційний суд правильно застосував норми матеріального та процесуального права, тому підстав для задоволення касаційної скарги і скасування постанови апеляційної інстанції колегія суддів не вбачає.

Враховуючи викладене та керуючись статтями 111-5, 111-7, 111-9, 111-11 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України, -

Касаційну скаргу Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 15.10.12 у справі Господарського суду Волинської області № 5004/612/12 залишити без змін.