головуючого суддів: Запорощенка М.Д., Акулової Н.В. (доповідач), Алєєвої І.В.розглянувши касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Інвестиційно-лізингова компанія "Рента", м. Одеса на постанову Одеського апеляційного господарського суду від 20.09.2012 року та на рішення господарського суду Одеської області від 16.07.2012 року у справі № 5017/426/2012 господарського суду Одеської областіза позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Херсонтрансторгсервіс", м. Херсон дотовариства з обмеженою відповідальністю "Інвестиційно-лізингова компанія "Рента", м. Одеса про стягнення 1 533 749,13 грн.,

за участю представників:

від позивача: не з'явився;

від відповідача: не з'явився;

Рішенням господарського суду Одеської області від 16.07.2012 року по справі №5017/426/2012 (судді: Погребна К.Ф., Меденцев П.А., Демешин О.А.) позов задоволено повністю; стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю «Інвестиційно - лізингова Компанія «Рента»на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Херсонтрансторгсервіс»грошову суму в розмірі 1 533 749,13 грн.

Постановою Одеського апеляційного господарського суду від 20.09.2012 року по справі №5017/426/2012 (судді: Михайлов М.В., Ярош А.І., Журавльов О.О.) апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Інвестиційно-лізингова компанія "Рента", м. Одеса залишено без задоволення, а рішення господарського суду Одеської області від 16.07.2012 року по справі №5017/426/2012 без змін.

Прийняті судові акти мотивовані обґрунтованістю позовних вимог та наявністю правових підстав для їх задоволення.

Не погоджуючись з прийнятими судовими актами, товариство з обмеженою відповідальністю "Інвестиційно-лізингова компанія "Рента" звернулася з касаційною скаргою до Вищого господарського суду України, в якій просить скасувати рішення господарського суду Одеської області від 16.07.2012 року, постанову Одеського апеляційного господарського суду від 20.09.2012 року у справі №5017/426/2012 та прийняти нове рішення, яким у задоволені позовних вимог відмовити.

В касаційній скарзі скаржник посилається на порушення та невірне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права.

Від Товариства з обмеженою відповідальністю "Херсонтрансторгсервіс" до суду касаційної інстанції надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому просять залишити касаційну скаргу без задоволення, а прийняті у справі судові акти без змін, посилаючись на їх обґрунтованість та відповідність вимогам закону.

Обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши повноту встановлення обставин справи та правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, 30.11.2006 року між товариством з обмеженою відповідальністю «Інвестиційно-лізингова Компанія «Рента»(лізингодавець) та товариством з обмеженою відповідальністю «Херсонтрансторгсервіс»(лізингоотримувач) укладено договір фінансового лізингу автотранспортних засобів №32/11/06-Л (далі Договір), предметом якого є зобов'язання лізингодавця передати в фінансовий лізинг Лізингоодержувачу майно, вказане в заявці Лізингоодержувача -Специфікації, з подальшою можливістю передачі права власності на це майно Лізингоодержувачу в порядку передбаченому цим договору й дійсним законодавством. Об'єктом лізингу є автобуси малого класу марки Еталон, модель А-079.14, 2006 року випуску, надані в лізинг згідно договору, і передані Лізингодавцем Лізингоодержувачем по акту приймання-передачі Об'єкта Лізингу. (п.1.1. договору).

Строк лізингу складає 60 місяців. Перебіг строку лізингу починається з дня передачі об'єкта лізингу Лізингоотримувачу. (п.1.2. договору).

Метою отримання об'єкту лізингу є його використання Лізингоотримувачем для здійснення своєї господарської діяльності. (п.1.3. договору).

Судами попередніх інстанцій також встановлено, що 07.12.2006 року відповідач передав, а позивач прийняв 24 автобуси марки Еталон, модель А-079.14, 2006 року випуску, що було оформлено актами приймання-передачі №1-24, а позивач сплатив відповідачу лізингові платежі в загальному розмірі 1 533 749,13 грн.

Разом із автобусами відповідач передав копію сертифікату відповідності № 493382 серія ВБ.

Обумовлені договором автобуси призначені для особливої господарської діяльності.

Згідно п. 3.2 Статуту ТОВ «Херсонтрансторгсервіс»вбачається, що одним із предметів діяльності Товариства є надання юридичним особам та громадянам послуг з транспортування вантажів, пасажирів автомобільним, морським і річковим транспортом.

На провадження діяльності з надання послуг з перевезення пасажирів і вантажів автомобільним транспортом загального користування позивач мав ліцензію серія АВ №198061, видану Головтрансінспекіцією 22.09.2006р.

В процесі експлуатації отриманих автобусів виявилось, що вони непридатні для пасажирських перевезень, оскільки їх фактична комплектація не відповідає тій, що вказана у наданому відповідачем сертифікаті відповідності.

Із порівняння актів із сертифікатом відповідності № 493382 серія ВБ, фактична комплектація отриманих від відповідача автобусів відрізняється маркою та типом двигуна (без турбонадуву), маркою паливного насосу високого тиску (ПНВТ), системою рульового управління, а гальмівна система транспортних засобів не обладнана антиблокувальною системою АБС.

Відповідно до ст.ст. 11, 629 Цивільного кодексу України договір є однією з підстав виникнення зобов'язань та є обов'язковим для виконання сторонами.

Згідно приписів статей 6, 627, 628 та 638 ЦК України сторони вільні в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що між сторонами виникли зобов'язальні відносини на підставі укладених договорів лізингу.

Відповідно до статті 806 Цивільного кодексу України за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі).

Згідно ч. 2 ст. 1 Закону України "Про фінансовий лізинг" за договором фінансового лізингу (далі - договір лізингу) лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).

Відносини, що виникають у зв'язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями Цивільного кодексу України (435-15) про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, поставку з урахуванням особливостей, що встановлюються цим Законом. (ст. 2 ЗУ "Про фінансовий лізинг")

Судами попередніх інстанцій встановлено, що між сторонами укладався договір фінансового лізингу для здійснення позивачем господарської діяльності з перевезення пасажирів. Належний предмет лізингу за договором не передавався.

Відповідно до статті ч.1 статті 7 Закону України "Про фінансовий лізинг" Лізингоодержувач має право відмовитися від договору лізингу в односторонньому порядку, письмово повідомивши про це лізингодавця, у разі якщо прострочення передачі предмета лізингу становить більше 30 днів, за умови, що договором лізингу не передбачено іншого строку. Лізингоодержувач має право вимагати відшкодування збитків, у тому числі повернення платежів, що були сплачені лізингодавцю до такої відмови. Відмова від договору лізингу є вчиненою з моменту, коли інша сторона довідалася або могла довідатися про таку відмову.

Судами встановлено, що 07.11.2011 р. позивач надіслав відповідачу заяву № 1 від 07.11.2011 р., якою відмовився від укладеного Договору та висунув відповідачу вимогу повернути протягом семи календарних днів сплачені позивачем лізингові платежі у сумі 1 533 749,13 грн. Заява була направлена цінним листом із описом вкладення на адресу відповідача, яка була вказана в договорі.

Суди попередніх інстанцій зазначили, що оскільки позивачем не отримано від відповідача того, що вимагалось за договором, позивач прийняв рішення про відмову від договору та вчинив всі залежні від нього дії необхідні для того, щоб відповідач міг довідатися про таку відмову, тому позовні вимоги підлягають задоволенню.

Колегія суддів Вищого господарського суду України вважає висновки судів попередніх інстанцій такими, що відповідають фактичним обставинам та наявним матеріалам справи, нормам матеріального і процесуального права, оскільки господарський суд першої інстанції та апеляційний господарський суд в порядку ст. ст. 43, 47, 33, 34, 43, 101 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) всебічно, повно і об'єктивно розглянули в судовому процесі всі обставини справи в їх сукупності; дослідили та належним чином оцінили подані сторонами в обґрунтування своїх вимог і заперечень докази; належним чином проаналізували відносини сторін. На підставі встановлених фактичних обставин господарські суди з'ясували дійсні права і обов'язки сторін, правильно застосували матеріальний закон, що регулює спірні правовідносини.

Згідно ст. 111-7 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція перевіряє на підставі вже встановлених судами першої та апеляційної інстанцій фактичних обставин справи лише застосування ними норм матеріального та процесуального права. Касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішення або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково їх перевіряти.

Твердження скаржника про порушення і неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм права при прийнятті оскаржуваних судових актів не знайшли свого підтвердження, в зв'язку з чим підстав для скасування прийнятих рішень суду першої інстанції та постанови апеляційного господарського суду колегією суддів Вищого господарського суду України не вбачається.

Відповідно до статті 49 Господарського процесуального кодексу України витрати по сплаті судового збору за подання касаційної скарги покладаються на скаржника - товариство з обмеженою відповідальністю "Інвестиційно-лізингова компанія "Рента", м.Одеса.

Керуючись ст.ст. 111-5, 111-7, 111-9, 111-11 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України, -

1. Касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Інвестиційно-лізингова компанія "Рента", м. Одеса залишити без задоволення.

2. Постанову Одеського апеляційного господарського суду від 20.09.2012 року та рішення господарського суду Одеської області від 16.07.2012 року у справі №5017/426/2012 залишити без змін.