суддів:Грейц К.В. - головуючого, Бакуліної С.В., Полянський А.Г., розглянувши касаційну скаргу Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 на постанову від 11.07.2012 Львівського апеляційного господарського судуу справі господарського суду Львівської області № 5015/225/11 за позовом Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_5 третя особа без самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача ОСОБА_6 про стягнення 162230, 92 грн.,

Рішенням господарського суду Львівської області від 02.09.2011 (суддя Чорній Л.З.) задоволено позовні вимоги ФОП ОСОБА_4 (далі-позивач) до ФОП ОСОБА_5 (далі-відповідач) про стягнення 157230,92 грн. завданих збитків, 4000 грн. упущеної вигоди, 1000 грн. орендної плати.

Львівський апеляційний господарський суд, здійснюючи апеляційний перегляд справи за скаргою відповідача, постановою від 15.11.2011 (колегія суддів у складі: головуючий суддя Зварич О.В., судді Якімець Г.Г., Хабіб М.І.) рішення у справі скасував та прийняв нове рішення, яким у задоволенні позову відмовив.

Постановою Вищого господарського суду України від 26.04.2012 постанову суду апеляційної інстанції від 15.11.2011 у справі скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 11.07.2012 (колегія суддів у складі головуючого судді Галушко Н.А., суддів Краєвської М.В., Орищин Г.В.) рішення господарського суду Львівської області від 02.09.2011 скасоване, визнано недійсним договір оренди транспортного засобу від 15.05.2010, укладений між ФОП ОСОБА_4 та ФОП ОСОБА_5, в позові про стягнення 162230,92 грн. відмовлено.

Позивач з постановою апеляційного господарського суду у справі не згоден, в поданій касаційній скарзі просить її скасувати, натомість, рішення господарського суду першої інстанції у справі залишити в силі, посилаючись на порушенням та неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, а саме ст. ст. 20, 83, 101 ГПК України, ст. ст. 203, 216, 1166 ЦК України.

Зокрема, скаржник зазначає, що суд апеляційної інстанції не врахував тієї обставини, що норма ст. 178 КПК України та постанова слідчого не містить заборони та не обмежує власника майна у реалізації його права власності в частині використання транспортного засобу у господарській діяльності, отже, висновок суду апеляційної інстанції про недійсність договору оренди є хибним.

Відзиву на касаційну скаргу не надходило.

Представники сторін своїм процесуальним правом на участь в судовому засіданні касаційної інстанції не скористалися, про дату і час судового засідання були належним чином повідомлені ухвалою Вищого господарського суду України від 27.11.2012.

За розпорядженням Секретаря другої судової палати Вищого господарського суду України від 07.12.2012 № 03.08-05/1109 для розгляду касаційної скарги у справі сформована колегія суддів у складі: головуючий суддя Грейц К.В., судді Бакуліна С.В., Полянський А.Г.

Перевіривши повноту встановлення обставин справи та правильність їх юридичної оцінки в постанові апеляційного господарського суду, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного.

Судами попередніх інстанцій під час розгляду справи встановлено, що 15.05.2010 між Фізичною особою -підприємцем ОСОБА_4 та Фізичною особою -підприємцем ОСОБА_5 укладено договір найму (оренди) транспортного засобу, за умовами якого наймодавець (позивач) передає, а наймач (відповідач) приймає в тимчасове платне користування (в найм/оренду) автомобіль марки "RENAULT MAGNUM", 1999 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1, номер шасі НОМЕР_3, тип ТЗ - сідловий тягач, зареєстрований за наймодавцем у МРЕВ ДАІ Жовківського району Львівської області 2007 року (п. 1.1 договору); за домовленістю сторін автомобіль може використовуватись наймачем при здійсненні виробничої діяльності (п. 1.2 договору); цей договір укладається сторонами строком на 5 років з дня передачі автомобіля наймачеві (п. 2.1 договору); плата за користування наймачем об'єктом найму встановлена у розмірі 1000 гривень, які наймач зобов'язався виплачувати готівкою щомісячно не пізніше 10 числа місяця, наступного за розрахунковим (п. 3.1 договору); підписання цього договору сторонами розцінюється як передання автомобіля (п. 4.1 договору); наймач гарантував, зокрема, що здійснюватиме оплату за договором у передбачені у п. 3.1 договору строки, відшкодує збитки, завдані у зв'язку з втратою або пошкодженням транспортного засобу, якщо він не доведе, що це сталося не з його вини (п. 5.2 договору).

Наймодавець та наймач взаємно підтвердили один одному, що невиконання взятих на себе за договором зобов'язань тягне за собою правові наслідки, передбачені чинним законодавством. Питання, не урегульовані в договорі (в тому числі і межі відповідальності при невиконанні чи неналежному виконанні умов договору, розірвання договору тощо) вирішуються відповідно до чинного законодавства (пункти 6.1, 6.2 договору).

Договір найму (оренди) транспортного засобу від 15.05.2010 підписаний сторонами та скріплений їх печатками.

Господарським судом першої інстанції встановлено, що на виконання умов вказаного договору найму (оренди) позивачем передано відповідачеві транспортний засіб в користування, проте, відповідач, всупереч умовам договору, заборгував за оренду транспортного засобу, а в подальшому внаслідок ДТП орендований транспортний засіб був пошкоджений і фактично знищений.

Станом на час подання позовної заяви до суду відповідач транспортний засіб позивачеві не повернув, орендну плату за нього не сплатив та збитки за пошкодження транспортного засобу не відшкодував.

Враховуючи викладене, господарський суд першої інстанції, керуючись ст. ст. 22, 1166, 1192 ЦК України, а також умовами договору найму (оренди) транспортного засобу від 15.05.2010, дійшов висновку про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог та стягнення з відповідача на користь позивача 157230,92 грн. завданих збитків, 4000 грн. упущеної вигоди, 1000 грн. орендної плати.

Не погоджуючись з висновками господарського суду першої інстанції, відповідач звернувся до апеляційного господарського суду з відповідною скаргою, в якій просив скасувати рішення місцевого суду та прийняти нове рішення, яким у задоволення позовних вимог відмовити у зв'язку з тим, що місцевий господарський суд при винесенні рішення керувався неналежними доказами.

Господарський суд апеляційної інстанції, повторно розглядаючи справу, дійшов висновку, що вимоги про відшкодування шкоди носять договірний характер, а договір оренди безпосередньо пов'язаний з предметом позовних вимог, втім, зважаючи на те, що спірний транспортний засіб на момент передачі в оренду був речовим доказом у кримінальній справі та перебував на відповідальному зберіганні у позивача, даний договір оренди був укладений неправомірно та всупереч законодавству, в зв'язку з чим договір оренди транспортного засобу від 15.05.2010 на підставі п. 1 ч. 1 ст. 83 ГПК України має бути визнаний недійсним, що зумовлює відмову в позові.

Втім, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає висновки постанови суду апеляційної інстанції помилковими, а застосування положень КК України (2341-14) до спірних правовідносин -безпідставним.

Встановивши, що спірний транспортний засіб на момент передачі відповідачеві в користування був речовим доказом у кримінальній справі та перебував на відповідальному зберіганні у позивача, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що позивач, в розумінні суті ст. 178 КПК України та ст. 388 КК України, не мав права укладати договір оренди цього транспортного засобу, отже, реалізовуючи право, встановлене п. 1 ч. 1 ст. 83 ГПК України, визнав цей договір недійсним.

Як вбачається з матеріалів справи, дійсно, постановою від 23.03.2010 старшого слідчого відділу УСБУ у Тернопільській області від 23.03.2010 автомобіль марки "RENAULT MAGNUM", 1999 року випуску, номерний знак НОМЕР_1, зареєстрований у ВРЕР УДАІ ГУМВС України у Львівської області за ОСОБА_4, був переданий останньому на відповідальне зберігання та попереджено про кримінальну відповідальність, передбачену ст. 388 КК України, за неналежне зберігання вилученого майна.

Нормою ст. 388 КК України встановлено кримінальну відповідальність за розтрату, відчуження, приховування, підміну, пошкодження, знищення майна або інші незаконні дії з майном, на яке накладено арешт, із заставленим майном або майном, яке описане, чи порушення обмеження (обтяження) права користування таким майном, здійснене особою, якій це майно ввірено.

Однак, посилання суду апеляційної інстанції на цю норму як на підставу вважати недійсним укладений між сторонами за справою договір оренди транспортного засобу є хибним, адже, цією нормою Кримінального кодексу України (2341-14) встановлюється кримінальна відповідальність, втім, не регулюються цивільно-правові відносини за договором оренди і не встановлюються правові наслідки укладення такого договору у вигляді його недійсності.

Крім того, слід зазначити, що сам лише факт порушення кримінальної справи і виїмки транспортного засобу в якості речового доказу не змінює та не припиняє права власності позивача на це майно, а лише обмежує його в тій частині, яка стосується розпорядження майном, а не користування ним, отже, не обмежує власника у його праві користуватися своїм майном у обраний ним спосіб, в тому числі і шляхом здачі цього майна в найм.

Таким чином, колегія суддів констатує, що висновок суду апеляційної інстанції про неправомірність використання позивачем належного йому автомобілю марки "RENAULT MAGNUM", 1999 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1, у власного господарській діяльності є помилковим, отже, підстави для визнання договору недійсним відсутні.

З огляду на викладене, касаційна скарга підлягає задоволенню в частині скасування постанови суду апеляційної інстанції з подальшим направленням справи до апеляційного господарського суду для здійснення належного апеляційного розгляду по суті апеляційної скарги, оскільки, суд апеляційної інстанції припустився порушень норм процесуального права, зокрема, ст. ст. 101, 105 ГПК України, в частині повторного розгляду справи по суті заявлених вимог в повному обсязі та зазначення в постанові висновків за результатами розгляду апеляційної скарги по суті викладених в ній доводів, адже, скасовуючи рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції обмежився власним висновком про недійсність договору, на якому ґрунтуються позовні вимоги, втім, як зазначено вище, цей висновок є помилковим.