головуючого Кравчука Г.А.,суддів Мачульського Г.М., Уліцького А.М.,розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Державного підприємства "Львіввугілля" на постанову Львівського апеляційного господарського суду від 09.07.2012р.у справі №5015/819/12 Господарського суду Львівської області за позовом Міністерства юстиції України до Державного підприємства "Львіввугілля" треті особи 1. Державна казначейська служба Україна 2. Відділ державної виконавчої служби Сокальського районного управління юстиції Львівської області 3. Підрозділ примусового виконання рішень відділу державної виконавчої служби Головного управління юстиції у Львівській області про стягнення сумиза участю представників

- позивача:Гаврищук Є.В. (довіреність від 12.04.2012р.), -

Звернувшись у суд з даним позовом, Міністерство юстиції України (далі -позивач) просило стягнути з Державного підприємства "Львіввугілля" (далі -відповідач) 5422,93 грн. збитків, завданих Державному бюджету України. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що за рішенням Європейського суду у зв'язку з визнанням Урядом України факту порушення норм Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод в частині тривалого виконання рішень національного суду у справі, з Державного бюджету України було виплачено на особисті рахунки заявниць Магаляс М.В. і Саїв Н.В. 510,00 евро (еквівалент в гривнях - 5422,93) компенсації, які становлять збитки бюджету і відповідно до приписів Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" (3477-15) повинні бути відшкодовані відповідачем як заподіювачем шкоди, при цьому в позові вказується, що бездіяльність державної виконавчої служби не встановлена ні Європейським судом, ні національними судами, тому вина державних виконавців виключається.

Рішенням Господарського суду Львівської області від 15.05.2012р. (суддя Мазовіта А.Б.), залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 09.07.2012р. (колегія суддів у складі: головуючий суддя: Марко Р.І., судді Бойко С.М., Бонк Т.Б.), позов задоволено.

У касаційній скарзі відповідач просить скасувати вказані судові рішення та прийняти нове, про відмову у позові, посилаючись на неправильне застосування і порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального права.

Відповідач та треті особи не використали наданого законом права на участь своїх представників у судовому засіданні.

Переглянувши у касаційному порядку судові рішення, колегія суддів Вищого господарського суду України, приймаючи до уваги межі перегляду справи в касаційній інстанції, приходить до висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, рішенням Сокальського районного суду Львівської області від 05.03.2007р. позов Магаляс М.В. і Саїв Н.В. задоволено, з відповідача на користь позивачів постановлено до стягнення 60371 грн. матеріального відшкодування та 603,71 грн. державного мита. Після набрання рішенням законної сили видано виконавчий документ від 24.09.2007р.

05 жовтня 2007р. державним виконавцем ВДВС Червоноградського МУЮ Львівської області відкрито виконавче провадження щодо виконання цього рішення Сокальського районного суду Львівської області.

12.10.2007р. державним виконавцем ВДВС Червоноградського МУЮ Львівської області прийнято постанову про приєднання виконавчого провадження з виконання зазначеного рішення Сокальського районного суду Львівської області від 05.03.2007р. до зведеного виконавчого провадження, яке 30.12.2005р. було зупинене на підставі Закону України "Про заходи, спрямовані на забезпечення сталого функціонування підприємств паливно-енергетичного комплексу" (2711-15) .

Оскільки рішення Сокальського районного суду Львівської області від 05.03.2007р. тривалий час не виконувалось, заявники Магаляс М.В. і Саїв Н.В. звернулись з позовом до Європейського суду з прав людини з приводу його тривалого невиконання.

При цьому вказане рішення районного суду виконано лише 03.08.2010р.

Між тим, за результатами розгляду Європейським судом з прав людини 05.07.2011р. заяв Магаляс М.В. і Саїв Н.В., тобто вже після виконання зазначеного рішення Сокальського районного суду Львівської області, за наслідками досягнення дружнього врегулювання між Урядом України та заявниками, з Державного бюджету України на користь заявників було сплачено кошти у розмірі 5422,93 грн., що підтверджується платіжними дорученнями №551 від 06.12.2011р. та №552 від 06.12.2011р.

Задовольняючи позов місцевий господарський суд, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, своє рішення мотивував тим, що оскільки вказані наслідки у вигляді відшкодування коштів за рахунок Державного бюджету України виникли з вини відповідача, останній як винна особа має відшкодувати їх у розмірі виплаченого відшкодування на підставі статті 1194 Цивільного кодексу України.

Між тим, з такими висновками судів погодитись не можна з наступних підстав.

Так, судом першої інстанції також встановлено, що ухвалою Сокальського районного суду Львівської області від 09.06.2009р., яка залишена без змін ухвалою апеляційного суду Львівської області від 22.12.2009р., визнано протиправною бездіяльність державних виконавців по невиконанню вищевказаного рішення Сокальського районного суду Львівської області від 05.03.2007р. з тих підстав, що приєднання виконавчого провадження щодо стягнення із відповідача на користь Магаляс М.В. і Саїв Н.В. 60371 грн. матеріальної шкоди, завданої пошкодженням будинку внаслідок підробки шахтою ґрунту, до зупиненого зведеного виконавчого провадження №14/В-4 щодо стягнення із відповідача на користь фізичних, юридичних осіб, Пенсійного Фонду України, Державного бюджету України, є неправомірним, і рішення Сокальського районного суду Львівської області від 05.03.2007р. було виконано лише 03.08.2010р.

Ці обставини, встановлені місцевим господарським судом, не спростовані судом апеляційної інстанції, та спростовують доводи позивача, викладені у позові, про те, що бездіяльність державних виконавців при виконанні рішення Сокальського районного суду не встановлена.

Статтею 2 Закону України "Про виконавче провадження" у редакції, що діяла на час визначення судами правомірності дій посадових осіб органу державної виконавчої служби при виконанні рішення Сокальського районного суду Львівської області від 05.03.2007р., примусове виконання рішень судів в Україні покладено на Державну виконавчу службу, яка входить до системи органів Міністерства юстиції України.

Відповідно ж до приписів статті 1191 Цивільного кодексу України особа, яка відшкодувала шкоду, завдану іншою особою, має право зворотної вимоги (регресу) до винної особи у розмірі виплаченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлений законом (ч.1).

Таким чином право зворотної вимоги (регресу) на підставі цієї норми виникає саме до винної особи.

Проте, враховуючи, що у разі дотримання державними виконавцями встановлених Законом України "Про виконавче провадження" (606-14) правил виконання судового рішення Сокальського районного суду Львівської області від 05.03.2007р., як у Магаляс М.В. і Саїв Н.В., що звернулись до Європейського суду з прав людини, так і у останнього та Уряду України, не було б правових підстав вважати, що мало місце тривале невиконання вказаного рішення національного суду.

Оскільки стягнення з відповідача зазначеної у позові суми пов'язується лише із його статусом як боржника у зазначеному вище виконавчому провадженні, що само по собі не дає правових підстав для покладення на нього регресу, а судами не встановлено таких винних дій відповідача, про які зазначено у статті 1191 Цивільного кодексу України, та з якими пов'язуються у позові правові підстави у вигляді тривалого невиконання вказаного рішення національного суду, та враховуючи що позивачем не доведено, а судами не встановлено, що стягувана за позовом сума є тією, яка повинна була бути відшкодована Магаляс М.В. і Саїв Н.В. на підставі рішення Сокальського районного суду Львівської області від 05.03.2007р., та те, що судом першої інстанції встановлено неправомірність дій саме посадових осіб органу державної виконавчої служби при виконанні судового рішення, безпосереднім наслідком яких і була сплата зазначених у позові сум у зв'язку зі зверненням вказаних фізичних осіб до Європейського суду з прав людини, що судом апеляційної інстанції спростовано не було, у судів не було правових підстав вважати, що спірна сума коштів підлягає стягненню саме з відповідача.

Подібна правова позиція викладена у судових рішеннях зі справи Господарського суду Донецької області №20/21, з висновками якої погодився Верховний Суд України своєю постановою від 20.12.2010р., яка відповідно до приписів статті 111-28 Господарського процесуального кодексу України є обов'язковою як для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, так і для всіх судів України.

Оскільки судові рішення прийнято з порушенням вказаних норм матеріального права, та не вбачається, що суди припустились таких порушень норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, суд касаційної інстанції не вбачає правових підстав для направлення справи на новий розгляд, а вважає за можливе скасувавши судові рішення, прийняти нове.

Відповідно до приписів статті 49 Господарського процесуального кодексу України стороні, на користь якої відбулося рішення, господарський суд відшкодовує судові витрати за рахунок другої сторони і в тому разі, коли друга сторона звільнена від сплати судового збору (ч.4), тому з позивача на користь відповідача належить стягнути витрати, понесені із сплати судового збору за подання апеляційної та касаційної скарг.