Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого судді:Добролюбової Т.В.суддівГоголь Т.Г., Швеця В.О.розглянувши матеріали касаційної скарги Державного агентства резерву Українина постанову Харківського апеляційного господарського суду від 15.03.12у справі№5023/9180/11за позовомДержавного агентства резерву Українидо Акціонерного товариства закритого типу "ТОМА"про повернення матеріальних цінностей та стягнення штрафу, пеніВ судовому засіданні взяв участь представника: від позивча: ОСОБА_4- за дов. від 11.05.12; від відповідача: ОСОБА_5- за дов. від 28.02.11.

Державним агентством резерву України у листопаді 2011 року заявлений позов до Акціонерного товариства закритого типу "ТОМА" про зобов'язання відповідача повернути до державного резерву самовільно використані матеріальні цінності, а саме: дріт сталевий у кількості 0,050 тонн та стрічку сталеву холоднокатану у кількості 1,6 тонн. Водночас, позивач просив стягнути з відповідача 6119,00 грн -штрафу за незабезпечення збереження матеріальних цінностей та 6688,91 грн - пені. В обґрунтування своїх вимог позивач вказував на те, що за результатами проведення 17.01.06 та 24.01.09 перевірок якісного стану, умов зберігання, обліку та звітності матеріальних цінностей мобілізаційного резерву, виявлено незбереження відповідачем спірного майна, яке повинно знаходитись у нього на відповідальному зберіганні згідно з номенклатурою накопичення та щорічними звітами за формою - 12мр. При цьому, позивач посилався на приписи статей 4, 151, 154 Цивільного кодексу УРСР, статей 11, 552, 548, 936, 937, 938, 949 Цивільного кодексу України, статей 230, 231 Господарського кодексу України, статей 12, 14 Закону України "Про державний матеріальний резерв". Рішенням господарського суду Харківської області від 16.01.12, ухваленим суддею Тихим П.В., у задоволенні позовних вимог відмовлено. Вмотивовуючи рішення суд визнав недоведеним факт

Доповідач: Добролюбова Т.В.

закладки матеріальних цінностей державного матеріального резерву, а відтак і самовільного використання їх відповідачем. Судове рішення обґрунтоване приписами 208, 937 Цивільного кодексу України (435-15) , статей 2, 11, Закону України "Про державний матеріальний резерв" (51/97-ВР) , Положення про особливості формування, розміщення та проведення операцій з матеріальними цінностями державного резерву. Харківський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів: Істоміна О.А. -головуючого, Бабакова Л.М., Барбашова С.В., постановою від 15.03.12, перевірене рішення суду першої інстанції залишив без змін, а апеляційну скаргу позивача залишив без задоволення. Державне агентство резерву України звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить судові рішення у справі скасувати та прийняти нове рішення про задоволення позову. Обґрунтовуючи свої вимоги скаржник, посилаючись на приписи статей 4, 42, 154 Цивільного кодексу УРСР, статей 11, 937 Цивільного кодексу України, статей 2, 4 Закону України "Про державний матеріальний резерв", статей 13, 174 Господарського кодексу України, положення Указу Президента України від 14.11.95 №1039/95 (1039/95) "Про заходи щодо поліпшення роботи з мобілізаційної підготовки народного господарства України", пункту 19 постанови Кабінету Міністрів України від 29.01.98 №100-03 "Про затвердження Положення про особливості формування, розміщення та проведення операцій з матеріальними цінностями мобрезерву", статей 43, 43 Господарського процесуального кодексу України, вказує на хибність висновків судів про недоведеність факту закладки матеріальних цінностей та вважає, що такими доказами є звіти по формі-12мр, а акт про закладення до мобілізаційного резерву матеріальних цінностей по формі №1 знищений через закінчення строку його зберігання. Від Акціонерного товариства закритого типу "ТОМА" відзиву на касаційну скаргу судом не отримано. Вищий господарський суд України, заслухавши доповідь судді Добролюбової Т.В., пояснення присутніх у судовому засіданні представників сторін, переглянувши матеріали справи та доводи касаційної скарги, перевіривши правильність застосування судами приписів чинного законодавства, відзначає наступне. Судами попередніх інстанцій установлено та підтверджується матеріалами справи, що предметом судового розгляду є вимога Державного агентства резерву України до Акціонерного товариства закритого типу "ТОМА" про зобов'язання відповідача повернути до державного резерву самовільно використані матеріальні цінності, а саме: дріт сталевий у кількості 0,050 тонн та стрічку сталеву холоднокатану у кількості 1,6 тонн. Водночас, позивач просив стягнути з відповідача 6119,00 грн -штрафу за незабезпечення збереження матеріальних цінностей та 6688,91 грн - пені. Отже, предметом доказування при розгляді даного спору є встановлення, зокрема, факту закладки матеріальних цінностей, номенклатура та фактична кількість закладених цінностей, факту їх самовільного використання. Відносини сторін, що виникають зі зберігання матеріальних цінностей державного резерву регулюються Законом України "Про державний матеріальний резерв" (51/97-ВР) , який є спеціальним і визначає загальні принципи формування, розміщення, зберігання, використання, поповнення та освіження запасів державного матеріального резерву, та іншими актами. Відповідно до статті 1 Закону України "Про державний матеріальний резерв" державний резерв є особливим державним запасом матеріальних цінностей, призначених для використання в цілях і в порядку, передбачених цим Законом (51/97-ВР) . Водночас, статтею 2 названого Закону визначено, що відповідальне зберігання матеріальних цінностей державного резерву -це зберігання закладених до державного резерву матеріальних цінностей у постачальника або одержувача без надання йому права користуватися цими матеріальними цінностями до прийняття у встановленому порядку рішення про відпуск їх з державного резерву. Самовільне відчуження матеріальних цінностей державного резерву - використання або реалізація відповідальним зберігачем матеріальних цінностей державного резерву, що перебувають у нього на відповідальному зберіганні, без відповідного рішення на це центрального органу виконавчої влади, що здійснює управління державним резервом. Частиною 3 статті 4 Закону України "Про державний матеріальний резерв" унормовано, що запаси державного резерву незалежно від його місцезнаходження, є державною власністю і не підлягають відчуженню. Згідно з приписами статті 11 цього ж Закону перелік підприємств, установ та організацій усіх форм власності, що виконують відповідальне зберігання матеріальних цінностей державного резерву, номенклатура та обсяги їх накопичення визначаються мобілізаційними завданнями та іншими спеціальними планами. Відповідно до статті 12 Закону України "Про державний матеріальний резерв" державний резерв матеріальних цінностей є недоторканним. Відповідно до пункту 10 Порядку формування, розміщення та проведення операцій з матеріальними цінностями державного резерву, який затверджено Постановою Кабінету Міністрів України від 08.10.97 № 1129 (1129-97-п) , матеріальні цінності вважаються закладеними до державного резерву після підписання акта про їх приймання, розміщення на місці зберігання та оформлення відповідних бухгалтерських документів складського обліку. При цьому, документом, що підтверджує закладення матеріальних цінностей мобілізаційного резерву на відповідальне зберігання є акт закладки матеріальних цінностей за формою №1. Номенклатура накопичення є державним замовленням, тобто тим завданням, яке держава встановлювала підприємству, проте сам вказаний норматив не може свідчити про факт реалізації замовлення та фактичну кількість закладених до мобілізаційного резерву цінностей. Необхідність укладення договору зберігання матеріальних цінностей держрезерву визначена пунктом 4 Порядку формування, розміщення та проведення операцій з матеріальними цінностями державного резерву, згідно з яким розміщення запасів матеріальних цінностей державного резерву здійснюється Державним комітетом України з державного матеріального резерву на підприємствах, в установах і організаціях системи державного резерву, а також на інших підприємствах, в установах і організаціях незалежно від форми власності на договірних умовах. За приписами статті 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд, у визначеному законом порядку, встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору. Згідно з приписами статті 34 Господарського процесуального кодексу України господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи; обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Під належністю доказу розуміється наявність об'єктивного зв'язку між змістом судових доказів і фактами, що є об'єктом судового дослідження. Належними слід визнавати докази, які містять відомості про факти, що входять у предмет доказування у справі, та інші факти, що мають значення для правильного вирішення спору. Відповідно до статті 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Статтею 43 Господарського процесуального кодексу України унормовано, що господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Згідно з приписами частини 2 статті 111-7 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти їх. Дослідивши усі обставини та надавши оцінку зібраним у справі доказам, судами попередніх інстанцій установлено, що позивачем не надано, і, відповідно, матеріали справи не містять належних доказів, підтверджуючих закладку спірних матеріальних цінностей на відповідальне зберігання відповідачеві, сплату послуг відповідача зі зберігання відповідних матеріальних цінностей мобілізаційного резерву та письмового договору. Водночас, судами оцінено надані позивачем на підтвердження своїх вимог номенклатуру накопичення, звіти відповідача та акти перевірок, та відхилено їх з посиланням на те, що з цих документів не вбачається фактичної кількості закладених матеріальних цінностей на відповідальне зберігання відповідачеві, що унеможливлює висновок про їх самовільне використання останнім. Враховуючи недоведеність факту закладки спірних матеріальних цінностей, відсутні підстави для стягнення з відповідача штрафних санкцій і пені за їх незбереження. Доводи, викладені в касаційній скарзі не можуть бути підставою для скасування судових актів у справі, позаяк не спростовують установленого судами та ґрунтуються на переоцінці доказів, яка за приписами статті 111-7 Господарського процесуального кодексу України, знаходиться поза межами компетенції суду касаційної інстанції. Отже, з урахуванням меж перегляду справи в касаційній інстанції підстав для скасування постанови у справі та задоволення касаційної скарги не вбачається. З огляду на викладене та керуючись статтями 111-5, 111-7, 111-8, 111-9, 111-11 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України, -

Постанову Харківського апеляційного господарського суду від 15.03.12 у справі №5023/9180/11 залишити без змін.

Касаційну скаргу Державного агентства резерву України залишити без задоволення.