головуючого суддів:Демидової А.М., Коваленко С.С., Воліка І.М., розглянувши у відкритому судовому засіданнікасаційну скаргу Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 на рішення від 09.12.2011 господарського суду Львівської області та на постанову від 01.02.2012 Львівського апеляційного господарського суду у справі № 5015/5975/11 господарського суду Львівської області за позовом Фізичної особи-підприємця ОСОБА_5 до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 про визнання права власності В судове засідання представники сторін не прибули. Відповідно до Розпорядження секретаря першої судової палати Вищого господарського суду України від 14.05.2012 для розгляду касаційної скарги у цій справі призначено колегією суддів у наступному складі: головуючий -Демидова А.М., судді -Коваленко С.С., Волік І.М.

У серпні 2011 року позивач -Фізична особа-підприємець ОСОБА_5 (надалі -ФОП ОСОБА_5) звернувся до господарського суду з позовом до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 (надалі -ФОП ОСОБА_4, відповідач) про визнання за позивачем права власності на 1/2 ідеальну частку кафе, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1.

Рішенням господарського суду Львівської області від 09.12.2011 у справі № 5015/5975/11 (суддя: Мороз Н.В.), залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 01.02.2012 (колегія суддів: Мурська Х.В. -головуючий, судді -Гриців В.М., Давид Л.Л.), позов задоволено; визнано за ФОП ОСОБА_5 право власності на 1/2 ідеальну частку кафе за адресою: АДРЕСА_1; стягнуто з ФОП ОСОБА_4 на користь ФОП ОСОБА_5 -5684,77 грн. державного мита та 236,00 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.

Не погоджуючись з постановленими судами попередніх інстанцій судовими актами, відповідач -ФОП ОСОБА_4 звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить рішення господарського суду Львівської області від 09.12.2011 та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 01.02.2012 скасувати, і прийняти нове рішення про відмову у задоволенні позову. В обґрунтування своїх вимог скаржник посилається на те, що судами попередніх інстанцій порушено норми процесуального права, неправильно застосовані норми матеріального, оскільки судами надано невірну правову оцінку правовідносинам сторін, які виникли між фізичними особами, а не підприємцями, неповно з'ясували усі обставини справи, а висновки суду не відповідають цим обставинам справи, що є підставою для скасування оскаржуваних судових актів.

Позивач не скористався правом, наданим ст. 111-2 Господарського процесуального кодексу України, та відзив на касаційну скаргу відповідача до Вищого господарського суду України не надіслав, що не перешкоджає касаційному перегляду оскаржуваних судових актів.

22.05.2012 сторони у судове засідання суду касаційної інстанції не з'явились. Враховуючи, що про час та місце розгляду касаційної скарги сторони неодноразово повідомлялись належним чином, суд вважає за можливе розглянути справу за їх відсутності.

Перевіряючи юридичну оцінку встановлених судом фактичних обставин справи та їх повноту, Вищий господарський суд України, заслухавши суддю-доповідача та перевіривши матеріали справи, дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Як встановлено судами та вбачається з матеріалів справи, рішенням Миколаївської міської ради народних депутатів від 17.08.1995 "Про виділення земельної ділянки під будівництво кафе із залом ігрових автоматів" ОСОБА_5 та ОСОБА_4 виділено земельну ділянку площею 0,07 га (в рівних частках) у тимчасове довгострокове користування на умовах оренди.

На виконання вказаного рішення між Миколаївською міською радою та підприємцями ОСОБА_5 і ОСОБА_4 укладений Договір на право тимчасового користування землею (в тому числі на умовах оренди) від 27.11.1995.

В подальшому, відносини щодо користування земельною ділянкою регулювались Договором про тимчасове землекористування від 01.04.2008, укладеним між тими ж сторонами та зареєстрованим у Миколаївській міській раді 01.04.2008, про що у книзі реєстрацій договорів про тимчасове землекористування внесено запис за № 15.

12.02.1997 сторонами отримано дозвіл на виконання будівельних робіт № 1, який поновлювався дозволами на виконання будівельних робіт № 4 від 01.04.1999 та № 42 від 28.12.2006.

12.12.1999 між ОСОБА_5 та ОСОБА_4, на підставі рішення Миколаївської міської ради від 17.08.1995, укладена Угода щодо спільного будівництва кафе на 24 посадочні місця, яка визнана сторонами як основний документ про розподіл майна (кафе) між членами їх сімей у випадку смерті одного або двох співвласників. Про залучення грошових коштів на будівництво даного об'єкта сторони домовились усно і претензій щодо кількості вкладу грошових коштів не мають. При цьому, у зазначеній Угоді сторонами погоджено, що вони є співвласниками майна у рівних долях. На недійсність угоди сторони не посилались, визнаючи її обов'язковою для себе.

Рішенням Миколаївської міської ради № 410 від 28.10.2008 "Про присвоєння адресної нумерації земельній ділянці, виділеній гр-м ОСОБА_4 та ОСОБА_5 під будівництво кафе із залом гральних автоматів на території саду-парку 400-річчя у м. Миколаєві", спірному об'єкту -кафе із залом гральних автоматів присвоєно адресу: АДРЕСА_1 Львівської області.

Згідно з Актом готовності об'єкта до експлуатації, який погоджений рішенням Миколаївської міської ради № 398 від 29.10.2010, спірний об'єкт закінчений будівництвом та прийнятий в експлуатацію у 2010 році.

Відповідно до Сертифіката відповідності № ЛВ001582 від 20.12.2010 вбачається, що закінчений будівництвом об'єкт -кафе на 24 посадочних місця, загальною площею 729,20 кв. м. по АДРЕСА_1 Львівської області відповідає проектній документації, вимогам державних стандартів, будівельних норм та правил, і підтверджено його готовність до експлуатації. В зазначеному Сертифікаті замовниками об'єкта будівництва та генпідрядниками (підрядниками) зазначено ФОП ОСОБА_4 та ФОП ОСОБА_5

Крім цього, на підставі інвентаризаційної справи та технічного паспорту від 14.03.2011, судами встановлено, що користувачами збудованого об'єкту, який складається з кафе -літ А-2, загальною площею 746 кв. м, навісу -літ. Б, навісу -літ. В, воріт № 1, огорожі № 2 та вимощення І, є ОСОБА_4 та ОСОБА_5

Після закінчення будівництва спірного об'єкта та введення його в експлуатацію між сторонами виник спір щодо вкладу кожного у збудований об'єкт та визначення з урахуванням такого вкладу його частки у спільно збудованому об'єкті.

У лютому 2011 року відповідач звернувся до позивача з пропозицією укласти договір, яким визначити розміри часток у новоствореному майні в натурі, а саме: за ОСОБА_4 -98/100, ОСОБА_5 -2/100, виходячи з реального вкладу кожної зі сторін у будівництво об'єкта.

Разом з тим, позивач посилаючись на Угоду про спільне будівництво кафе на 24 посадочні місця від 12.12.1999, не погодився з запропонованим розподілом збудованого об'єкту, з огляду того, що у зазначеній Угоді між сторонами було досягнуто згоди, що вони є співвласниками збудованого об'єкту у рівних долях, незалежно від кількості вкладу грошових коштів, а тому звернувся з позовом про визнання за ним права власності на Ѕ ідеальну частку у спірному майні.

В силу положень ст. ст. 21, 24, 41 Конституції, ст. ст. 319, 358 Цивільного кодексу України всі громадяни є рівними у своїх правах, усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення цих прав, у тому числі щодо захисту права спільної часткової власності.

Виходячи із цих положень та враховуючи правовідносини, які склалися між сторонами, суди дійшли висновку, що правовий режим спільної часткової власності визначається главою 26 Цивільного кодексу України (435-15) з урахуванням інтересів усіх її учасників. Володіння, користування і розпорядження частковою власністю здійснюється за згодою всіх співвласників, а за відсутності згоди спір вирішується судом.

Згідно зі ст. ст. 355, 356 Цивільного кодексу України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної (часткової або сумісної) власності (спільне майно). Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно. При цьому, власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

Відповідно до вимог частини 1 та 2 ст. 357 Цивільного кодексу України частки у праві спільної часткової власності вважаються рівними, якщо інше не встановлено за домовленістю співвласників або законом. Лише якщо розмір часток у праві спільної часткової власності не встановлений за домовленістю співвласників або законом, він визначається з урахуванням вкладу кожного з співвласників у придбання (виготовлення, спорудження) майна.

Судами встановлено, що сторони розпочинаючи будівництво спірного об'єкта, уклали між собою Угоду від 12.12.1999 в якій дійшли згоди про те, що вони є співвласниками майна у рівних долях, а отже розмір часток у спільній власності визначено сторонами за домовленістю сторін, з урахуванням чого, судами відхилено доводи відповідача про неправомірність такого поділу з посиланням на різні розміри вкладів та участі сторін у будівництві об'єкта.

Окрім того, як правомірно встановлено місцевим господарським судом, майнові права відповідача як співвласника 1/2 ідеальної частки, який вніс більший грошовий внесок у будівництво, були захищені судовим рішенням у цивільній справі № 2-572/11 за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про стягнення боргу, шляхом стягнення з ОСОБА_5 суми коштів, які були позичені та витрачені останнім на будівництво спірного об'єкту.

Враховуючи викладене, апеляційний господарський суд та суд першої інстанцій обґрунтовано дійшли висновку щодо правомірності позовних вимог задовольнивши їх у повному обсязі.

З урахуванням наведених правових положень та встановлених обставин справи колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що доводи, викладені ФОП ОСОБА_4 в касаційній скарзі, є необґрунтованими, оскільки вони спростовуються зібраними по справі доказами і не відповідають вимогам закону.

Судом касаційної інстанції не приймається до уваги посилання скаржника щодо непідвідомчості даного спору господарському суду, з обґрунтуванням своїх заперечень тим, що позивача став підприємцем лише у 2008 році, оскільки матеріали справи свідчать про те, що всі дозвільні документи на будівництво кафе видавались фізичним особам, які здійснюють підприємницьку діяльність, і на час звернення до суду позивач зареєстрований як приватний підприємець, а тому відповідно до ст. 1 ГПК України, ст. 16 Цивільного кодексу України ст. 20 Господарського кодексу України, має право на звернення до господарського суду для захисту свого порушеного права і охоронюваного законом інтересу у обраний ним спосіб шляхом визнання права на ідеальну частку кафе у спільній частковій власності.

При цьому слід зауважити, що відповідно до ст. 320 Цивільного кодексу України власник має право використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності, крім випадків, встановлених законом.

Отже, закон не містить обмежень щодо використання власного майна для здійснення підприємницької діяльності тільки за умови його реєстрації із зазначенням статусу фізичної особи як підприємця. Для здійснення підприємницької діяльності може використовуватися будь-яке майно, в тому числі те, яке належало особі до початку його діяльності як підприємця. Виключення з цього правила можуть бути встановлені тільки законом.

Звертаючись до суду за захистом порушених або оспорених прав чи охоронюваних законом інтересів, особа самостійно визначає предмет спору, підставу позовних вимоги, відповідача, а також процедуру, за якою вона бажає отримати судовий захист.

Враховуючи вищевикладене, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що позивач у спірних правовідносинах виступає як суб'єкт підприємницької діяльності та вказаний спір випливає з господарських правовідносин, і підлягає вирішенню в господарських судах.

Таким чином, колегія суддів не вбачає підстав для зміни чи скасування оскаржуваних рішень, при ухваленні яких здійснено всебічний, повний та об'єктивний розгляд у судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, надано належну правову оцінку всім наявним у матеріалах справи доказам й твердженням сторін, правильно застосовано норми матеріального та процесуального права.

При цьому слід зауважити, що належних обґрунтувань, з посиланням на норми права, які б спростовували висновки господарського суду, заявником не наведено, у зв'язку з чим колегія суддів не вбачає підстав для задоволення касаційної скарги.