Рішенням Господарського суду Київської області від 07.11.2011р. у справі № 12/180-11, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 18.01.2012р., відмовлено Товариству з обмеженою відповідальністю "Граніт" у задоволенні позовних вимог.

Не погоджуючись із вказаними судовими актами, Товариство з обмеженою відповідальністю "Граніт" звернулося з касаційною скаргою, в якій просить Вищий господарський суд України скасувати рішення суду першої та постанову апеляційної інстанцій.

В касаційній скарзі заявник вказує на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права.

Заслухавши суддю-доповідача, розглянувши та обговоривши доводи касаційної скарги щодо дотримання судами першої та апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до статті 1117 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція перевіряє застосування господарськими судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права на підставі встановлених фактичних обставин справи.

Як встановлено судами попередніх інстанцій та підтверджується матеріалами справи, на підставі договору про реструктуризацію заборгованості за договорами підряду № 2/8 від 03.01.2008 р., № 27-п від 27.04.2010 р., укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю "Граніт" (Субпідрядник) і Товариством з обмеженою відповідальністю "Спеціалізована пересувна механізована колона № 1" (Генпідрядник), Субпідрядник надає Генпідряднику розстрочку у погашенні заборгованості, яка виникла станом на 20.05.2011р. за виконані роботи за договором підряду № 2/8 від 03.01.2008р., № 27-п від 27.04.2010р. Сторонами визначена загальна сума заборгованості за договором, яка складає 3 260 416,37 грн. Генпідрядник зобов'язався для погашення зазначеної заборгованості видати векселі. (пункт 2.1) Векселі видані Генпідрядником Субпідряднику мають бути спрямовані для розрахунків, по придбанню фізичними особами квартир зазначених у пункті 2.1 договору.

Відповідно до пункту 2.7 договору всі спори, розбіжності, вимоги та претензії, які виникають при виконанні цього договору чи у звязку з ним або випливають з нього, підлягають остаточному рішенню у третейському суді при Асоціації "Всеукраїнське обєднання торговців транспортними засобами" згідно з регламентом даного суду. Рішення третейського суду буде остаточним і обовязковим для сторін та буде виконуватися ними у зазначені строки, які вказані в рішенні третейського суду.

Товариство з обмеженою відповідальністю "Граніт" звернулося до Господарського суду Київської області з позовом про визнання недійсним пункту 2.7 договору про реструктуризацію заборгованості за договорами підряду № 2/8 від 03.01.2008р., № 27-п від 27.04.2010р.

Суд першої інстанції, з позицією якого погодився суд апеляційної інстанції, відмовляючи в задоволенні позовних вимог Позивача вказав на їх необґрунтованість.

Відповідно до частини 1 статті 207 Господарського кодексу України, господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Частиною 7 статті 179 Господарського кодексу України закріплено, положення про те, що господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України (435-15) з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом (436-15) , іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

Згідно зі статтею 217 Цивільного кодексу України недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

Частиною 1 статті 5 Закону України "Про третейські суди" передбачено, що юридичні та/або фізичні особи мають право передати на розгляд третейського суду будь-який спір, який виникає з цивільних чи господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом. Спір може бути переданий на розгляд третейського суду за наявності між сторонами третейської угоди, яка відповідає вимогам цього Закону (1701-15) .

Статтею 12 Закону України "Про третейські суди" визначено, що третейська угода укладається у письмовій формі. Третейська угода вважається укладеною, якщо вона підписана сторонами чи укладена шляхом обміну листами, повідомленнями по телетайпу, телеграфу або з використанням засобів електронного чи іншого зв'язку, що забезпечує фіксацію такої угоди, або шляхом направлення відзиву на позов, в якому одна із сторін підтверджує наявність угоди, а інша сторона проти цього не заперечує.

Третейська угода має містити відомості про найменування сторін та їх місцезнаходження, предмет спору, місце і дату укладання угоди.

Посилання у договорі, контракті на документ, який містить умову про третейський розгляд спору, є третейською угодою за умови, що договір укладений у письмовій формі і це посилання є таким, що робить третейську угоду частиною договору.

Судами попередніх інстанцій не прийнято до уваги посилання Позивача на те, що він позбавлений права на неупереджений та справедливий суд, оскільки керівник Відповідача має пряме відношення до постійно діючого третейського суду при Асоціації "Всеукраїнське обєднання торговців транспортними засобами", оскільки не вважається відмовою від права на звернення до господарського суду угода про передачу справи за згодою сторін на розгляд третейського суду. Звернення фізичних та юридичних осіб до третейського суду є правомірним, якщо відмова від захисту прав та законних інтересів у державному суді відбулась за вільним волевиявленням сторін спору.

Відповідно до частини 1 статті 14 Закону України "Про третейські суди", сторони мають право вільно призначати чи обирати третейський суд та третейських суддів. За домовленістю сторін вони можуть доручити третій особі (юридичній або фізичній) призначення чи обрання третейського суду чи суддів.

Згідно зі статтею 24 Положення постійно діючого третейського суду при Асоціації "Всеукраїнське обєднання торговців транспортними засобами" третейські судді не є представниками сторін. Третейським суддею може бути призначена чи обрана особа, яка прямо чи опосередковано не заінтересована в результаті вирішення спору, а також має визнані сторонами знання, досвід, ділові та моральні якості, необхідні для вирішення спору.

Статтею 25 вищезазначеного Положення визначено, що третейський суддя не може брати участі у розгляді справи, і після його призначення чи обрання підлягає відводу чи самовідводу, зокрема, якщо він особисто чи опосередковано заінтересований у результаті розгляду справи; у разі встановлення стороною обставин, які дають їй підстави вважати упередженим або необєктивним ставлення третейського судді до справи, про яке сторона дізналася після його обрання чи призначення.

Колегія суддів Вищого господарського процесуального кодексу України погоджується з правовою позицією суду апеляційної інстанції.

Частиною першою статті 215 Цивільного кодексу України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Статтею 203 даного Кодексу визначено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Статтею 627 Цивільного кодексу України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (частина 1 статті 628 ЦК України).

Суди попередніх інстанцій дійшли правомірного висновку про те, що третейське застереження, встановлене пунктом 2.7 договору відповідає вимогам статті 5, частини 1 статті 12 Закону України "Про третейські суди".

Статтею 204 Цивільного кодексу України закріплена презумція правомірності правочину, за якою правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

На підставі викладеного, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що відповідно до вимог статті 43 ГПК України постанова апеляційного господарського суду ґрунтується на всебічному, повному й обєктивному розгляді всіх обставин справи, які мають значення для вирішення спору, відповідають нормам матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги не спростовують висновків господарського суду апеляційної інстанції, у звязку з чим підстав для скасування постанови не вбачається.

Разом з тим, пунктом 3 ухвали Конституційного Суду України від 14.10.1997р. встановлено, що правосуддя це самостійна галузь державної діяльності, яку суди здійснюють шляхом розгляду і вирішення в судових засіданнях в особливій, встановленій законом процесуальній формі цивільних, кримінальних та інших справ. Натомість, третейський розгляд спорів це вид недержавної юридичної діяльності. Статтею 6 Конвенції про захист прав та основних свобод гарантовано право кожної особи, юридичної чи фізичної, на розгляд її справи справедливим неупередженим судом.

Згідно зі статтею 5 Закону України "Про третейські суди" юридичні та/або фізичні особи мають право передати на розгляд третейського суду будь-який спір, який виникає з цивільних чи господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом. Спір може бути переданий на розгляд третейського суду за наявності між сторонами третейської угоди, яка відповідає вимогам цього Закону. Спір може бути переданий на вирішення третейського суду до прийняття компетентним судом рішення у спорі між тими ж сторонами, з того ж предмета і з тих самих підстав. Закон України "Про третейські суди" (1701-15) передбачає виключно право, а не обовязок сторін на звернення до цього суду. Окрім того, необхідна наявність волі обох сторін для виникнення у третейського суду підстав для розгляду спору по суті. При відсутності волі, в даному випадку, позивача, на звернення до третейського суду, чинне законодавство України жодним чином не позбавляє його права на звернення до господарського суду.

Відповідно до статті 1 Господарського процесуального кодексу України, юридичним особам та субєктам підприємницької діяльності гарантовано право звернення до господарського суду, згідно із встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.

У разі коли між сторонами у договорі передбачене третейське застереження, але одна із сторін заперечує проти неї, то прерогатива має бути віддана відстоюванню права на захист своїх інтересів в судовому порядку. Конституція України (254к/96-ВР) гарантує кожній особі право на судовий захист своїх порушених прав та законних інтересів. Обмеження права на судовий захист суперечить конституційному принципу.

Крім того, постановою Вищого господарського суду України від 06.12.2011р. у справі № 17/085-11 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Граніт" про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю "Спеціалізована пересувна механізована колона № 1" заборгованості у зв"язку з неналежним виконанням умов договорів № 2 від 23.01.2007р., № 27-п від 27.04.2010р. та розірвання договору про реструктуризацію заборгованості за договорами підряду № 2/8 від 03.01.2008р., № 27-п від 27.04.2010р., задоволено касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Граніт" та направлено справу № 17/085-11 до Господарського суду Київської області для розгляду.

постанова мотивована тим, що звернення за вирішенням спору до третейського суду є правом особи, яка самостійно на свій розсуд вибирає способи захисту порушених або оспорюваних інтересів. Третейська угода (третейське застереження) є обов'язковою і головною умовою звернення особи з позовом до третейського суду, проте її наявність не свідчить про обов'язок особи у разі виникнення спору звертатись за його вирішенням лише до третейського суду, не тягне за собою позбавлення права особи на звернення з позовом до господарського суду та не забороняє господарському суду розглядати і вирішувати по суті такий спір.

Враховуючи викладене сторони є вільними в укладенні договору та визначенні його умов, разом з тим при наявності в договорі третейського застереження сторона не позбавлена права звернення за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів до господарського суду.