розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "С.А.М.С." на постанову Київського апеляційного господарського суду від 22.12.2011 року у справі №05-5-43/544-32/114 господарського суду міста Києва за позовом Прокурора міста Ужгорода в інтересах держави в особі Міністерства охорони здоровя України, Державного закладу "Закарпатська обласна санітарно-епідеміологічна станція", Державного закладу "Ужгородська міська санітарно-епідеміологічна станція" до Закарпатської обласної державної адміністрації, Закарпатської обласної ради, Виконавчого комітету Ужгородської міської ради, третя особа: Товариство з обмеженою відповідальністю "С.А.М.С.", про визнання частково недійсним розпорядження Представника Президента України № 448 від 07.12.1992 року, скасування свідоцтва про право власності та визнання права власності,

за участю представників:

Прокуратури: Громадський С.О., посв. НОМЕР_1,

Позивача 1:ОСОБА_1, дов. № 14.02/18 від 20.09.2011 року,

Позивача 2: ОСОБА_2, дов. № 694/22 від 21.03.2012 року,

Позивача 3: не зявився,

Відповідача 1: не зявився,

Відповідача 2: не зявився,

Третьої особи: ОСОБА_3, дов. б/н від 01.03.2012 року.

Прокурор міста Ужгорода (далі Прокурор) звернувся до господарського суду Закарпатської області з позовом в інтересах держави в особі Міністерства охорони здоровя України (далі МОЗУ, Позивач 1), Державного закладу "Закарпатська обласна санітарно-епідеміологічна станція" (далі ДЗ "Закарпатська обласна санепідемстанція", Позивач 2), Державного закладу "Ужгородська міська санітарно-епідеміологічна станція" (далі ДЗ "Ужгородська міська санепідемстанція", Позивач 3) до Закарпатської обласної державної адміністрації (далі Закарпатська облдержадміністрація, Відповідач 1), Закарпатської обласної ради (далі Закарпатська облрада, Відповідач 2), Виконавчого комітету Ужгородської міської ради (далі Виконком Ужгородської міськради, Відповідач 3), про визнання недійсним розпорядження Представника Президента України №448 від 07.12.1992 року в частині передачі Ужгородської міської санепідемстанції, за адресою: м. Ужгород Закарпатської області, Київська набережна, 4, у комунальну власність міста Ужгорода, скасування свідоцтва про право власності від 07.02.2002 року та визнання права власності за державою в особі Міністерства охорони здоровя України.

Рішенням господарського суду міста Києва від 21.07.2011 року позовні вимоги Прокурора задоволено.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду 27.10.2011 року до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору було залучено Товариство з обмеженою відповідальністю "С.А.М.С." (далі ТОВ "С.А.М.С.", Третя особа).

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 22.12.2011 року рішення господарського суду міста Києва від 21.07.2011р. було скасовано та прийнято нове рішення про задоволення позову.

У поданій касаційній скарзі, Третя особа, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права і, зокрема, ст.ст. 21, 267, 317, 321, 392 Цивільного кодексу України (далі ЦК України (435-15) ), ст. 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", ст.ст. 2, 48, 57 Закону України "Про власність", ст.ст. 4, 42, 34, 82, 84, 103- 104 Господарського процесуального кодексу України (далі ГПК України (1798-12) ), просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та прийняти нове рішення про відмову в позові.

Позивач 2, у своєму письмовому відзиві на касаційну скаргу, посилаючись на безпідставність доводів та вимог Третьої особи, викладених у касаційній скарзі, просить залишити таку без задоволення, а оскаржувану постанову апеляційного господарського суду без змін.

Заслухавши пояснення учасників судового процесу, вивчивши матеріали справи та обговоривши доводи касаційної скарги, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, з наступних підстав.

Як видно з матеріалів справи та встановлено судами попередніх, рішенням Виконкому Ужгородської міськради № 128 від 18.06.1987 року будівля по Київській набережній, 4, у м.Ужгород була передана на баланс Закарпатської обласної санепідемстанції для розміщення структурних підрозділів санепідемслужби міста першого і другого поверхів бувшого адміністративного будинку горілчаного заводу.

Наказом № 31-0 (сітка) Головного лікаря Закарпатської обласної санепідемстанції від 19.06.1987 року було розподілено приміщення будівлі по Київській набережній, 4, що знаходилось на балансі обласної санепідемстанції між міською санепідемстанцією та дезінфекційною станцією, а 03.08.1993 року цією ж посадовою особою було видано відповідний наказ щодо розподілу приміщення будинку по Київській набережній, 4, у м. Ужгород між структурними одиницями санепідемслужби області.

В наступному, Постановою Кабінету Міністрів України (далі КМУ) № 311 від 05.11.1991 року (311-91-п) "Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною) власністю" було затверджено перелік державного майна України, що передається до власності адміністративно-територіальних одиниць (комунальної власності), відповідно до якого санепідемстанції було віднесено до державного майна, що передається у власність адміністративно-територіальних одиниць.

Також у пунктах 2, 3 вказаної Постанови КМУ було визначено міністерствам і відомствам України, органам, уповноваженим управляти державним майном, здійснити до 01.01.1992 року передачу державного майна, яке перебуває у їх віданні, до комунальної власності згідно із затвердженим цією Постановою переліком. Розмежування майна між власністю областей, міст Києва та Севастополя і власністю районів, міст обласного підпорядкування, районів міст Києва та Севастополя проводиться облвиконкомами, Київським і Севастопольським міськвиконкомами з участю виконкомів нижчестоящих Рад народних депутатів. Передача державного майна повинна здійснюватися в порядку передбаченому Постановою Ради Міністрів УРСР № 285 від 28.04.1980 року (285-80-п) "Про порядок передачі підприємств, обєднань, організацій, установ, будинків і споруд", відповідно до п.п. а п. 2 якої передача державних підприємств, виробничих, науково-виробничих, виробничо-аграрних, будівельно-монтажних та інших аналогічних обєднань (комбінатів), а також організацій і установ одними державними органами УРСР іншим державним органам УРСР провадиться з республіканського підпорядкування у місцеве підпорядкування наступним чином: підприємств, обєднань, організацій та установ Радою Міністрів УРСР за пропозиціями виконавчих комітетів обласних, Київської, Севастопольської міських Рад народних депутатів, погодженими з відповідним міністерством, державним комітетом і відомством УРСР, а також Держпланом УРСР і Міністерством фінансів УРСР; підприємств торгівлі, громадського харчування, комунального господарства та побутового обслуговування населення, лікувальних і культурно-освітніх закладів, а також дошкільних, позашкільних та інших дитячих закладів і загальноосвітніх шкіл міністерствами, державними комітетами і відомствами УРСР за погодженням з виконавчим комітетом обласної, Київської, Севастопольської міської Ради народних депутатів, з наступним повідомленням Держплану УРСР, Міністерства фінансів УРСР і ЦСУ УРСР.

На виконання вказаної Постанови КМУ № 311 від 05.11.1991 року (311-91-п) рішенням виконкому Закарпатської облради № 59 від 09.04.1992 року "Про розмежування державного майна України, яке передається до комунальної власності між власністю області та власністю районів і міст обласного підпорядкування" було затверджено перелік підприємств, обєднань, установ, організацій, майно яких передається із загальнодержавної (республіканської) власності до комунальної власності області згідно з додатком № 1 та перелік підприємств, обєднань, установ, організацій, майно яких передається до комунальної власності районів і міст обласного підпорядкування згідно з додатком № 2, в якому зазначено міську санепідемстанцію (м. Ужгород).

Відповідно до ч. 2 п. 4 рішення виконкому Закарпатської облради № 59 від 09.04.1992 року після узгодження організаційних питань комітет економіки і ринку облвиконкому оформлює, реєструє акти про перехід у комунальну власність (обласну, районну) відповідних підприємств, установ, організацій і повідомляє про це органи державної статистики, податкові і фінансові органи у встановленому порядку, акти передачі надсилає фонду державного майна України.

Разом з тим, розпорядженням Представника Президента України № 448 від 07.12.1992 року "Про розмежування державного майна України, переданого до комунальної власності між власністю області та власністю районів і міст обласного підпорядкування" було затверджено перелік підприємств, організацій та установ, майно яких передано із загальнодержавної (республіканської) власності до комунальної власності області згідно з додатком № 1 та перелік підприємств, організацій і установ, майно яких передається до комунальної власності районів і міст обласного підпорядкування згідно з додатком № 2. Цим же розпорядженням рішення виконкому Закарпатської облради № 59 від 09.04.1992 року "Про розмежування державного майна України, яке передається до комунальної власності між власністю області та власністю районів і міст обласного підпорядкування" було визнано таким, що втратило чинність.

В подальшому, на підставі вказаного розпорядження Представника Президента України, 07.02.2002 року видане свідоцтво про право власності на будівлю, що знаходиться в м. Ужгород, на Київській набережній, 4, відповідно до якого будівля передана до комунальної власності територіальної громади м. Ужгород.

Звертаючись з даним позовом про визнання частково недійсним розпорядження Представника Президента України № 448 від 07.12.1992 року, та скасування свідоцтва про право власності від 07.02.2002 року і визнання права власності за державою в особі МОЗУ, Прокурор, з посиланням на ст.ст. 21, 387 ЦК України, вказував на те, що будівля, яка знаходиться у м. Ужгород на Київській набережній, 4, і яка закріплена за Ужгородською міською санепідемстанцією на праві оперативного управління, є державною власністю, а тому, Представник Президента України не мав відповідних повноважень щодо передачі у комунальну власність міста вказаної будівлі, а відтак виконком Ужгородської міськради не мав правової підстави видавати свідоцтва про право власності на це нерухоме майно.

Суд першої інстанції, посилаючись на положення ст.ст. 21, 317, 321, 326, 391, 391 ЦК України, ст.ст. 6, 7 Закону України "Про Представника Президента України" від 05.03.1992 року № 2167-ХІІ, і те, що Представник Президента України не мав повноважень на прийняття розпорядження № 448 від 07.12.1992 року "Про розмежування державного майна України, переданого до комунальної власності між власністю області та власністю районів і міст обласного підпорядкування", дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог Прокурора, у тому числі і в частині визнання за державою в особі МОЗУ права власності на спірне нерухоме майно, та їх задоволення.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та приймаючи нове рішення про задоволення позову, суд апеляційної інстанції, як і суд попередньої інстанції, погодившись повністю з доводами та вимогами Прокурора, визнавши такі правомірними і такими, що підлягають до задовлення, разом з тим, вказав на помилкове застосування судом попередньої інстанції до спірних правовідносин норм чинного ЦК України (435-15) , оскільки на його думку відповідно до п. 4 Прикінцевих та Перехідних положень Цивільний кодекс України (435-15) до даних правовідносин необхідно було застосовувати відповідні норми ЦК Української РСР (1540-06) від 1963 року.

Однак, із вказаними висновками судів попередніх інстанцій, погодитись не можна, оскільки такі, в порушення вимог ст. 43 ГПК України, були прийняті при неповному встановлені обставин справи та з порушенням норм матеріального і процесуального права, з огляду на таке.

Судове рішення вважається законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а за їх відсутності на підставі закону, що регулює подібні відносини, або виходячи із загальних засад і змісту законодавства України.

Обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, що мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються доказами, дослідженими в судовому засіданні.

Мотивувальна частина рішення повинна містити встановлені судом обставини, які мають значення для справи, їх юридичну оцінку, а також оцінку всіх доказів. Визнаючи одні і відхиляючи інші докази, суд має це обґрунтувати.

Проте, оскаржувані судові рішення зазначеним вимогам у повній мірі не відповідають.

Як зазначалось вище, вимогами Прокурора у даній справі, які заявлялись в інтересах держави в особі МОЗУ, ДЗ "Закарпатська обласна санепідемстанція" та ДЗ "Ужгородська міська санепідемстанція" саме до Закарпатської облдержадміністрації, Закарпатської облради та Виконкому Ужгородської міськради є визнання недійсним розпорядження Представника Президента України № 448 від 07.12.1992 року в частині передачі Ужгородської міської санепідемстанції, за адресою: м. Ужгород Закарпатської області, Київська набережна, 4, у комунальну власність міста Ужгорода, скасування свідоцтва про право власності від 07.02.2002 року та визнання права власності за державою в особі Міністерства охорони здоровя України, з посилання на ст.ст. 21, 387 ЦК України, і те, що будівля, яка знаходиться у м. Ужгород на Київській набережній, 4, закріплена за Ужгородською міською санепідемстанцією на праві оперативного управління, є державною власністю, а тому, Представник Президента України не мав відповідних повноважень щодо передачі у комунальну власність міста вказаної будівлі, а відтак виконком Ужгородської міськради не мав правової підстави видавати свідоцтва про право власності на це нерухоме майно.

Разом з цим, згідно ст. 21 ГПК України, сторонами в судовому процесі позивачами і відповідачами можуть бути підприємства та організації, зазначені у статті 1 цього Кодексу. Позивачами є підприємства та організації, що подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Відповідачами є підприємства та організації, яким предявлено позовну вимогу.

Відповідно до ст. 24 ГПК України господарський суд за наявністю достатніх підстав має право до прийняття рішення залучити за клопотанням сторони або за своєю ініціативою до участі у справі іншого відповідача. Господарський суд, встановивши до прийняття рішення, що позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, може за згодою позивача, не припиняючи провадження у справі, допустити заміну первісного відповідача належним відповідачем. Про залучення іншого відповідача чи заміну неналежного відповідача виноситься ухвала, і розгляд справи починається заново.

В даному випадку, як видно з матеріалів справи, не погодившись з прийнятим судовим рішенням, ТОВ "С.А.М.С.", яке не було залучено до участі у справі в суді першої інстанції, в порядку ст. 91 ГПК України, відповідно до ч. 1 якої сторони у справі, прокурор, треті особи, особи, які не брали участь у справі, якщо господарський суд вирішив питання про їх права та обовязки, мають право подати апеляційну скаргу на рішення місцевого господарського суду, яке не набрало законної сили, звернулось до апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою на рішення місцевого господарського суду, посилаючись на те, що відповідно до договору купівлі-продажу № 658 від 13.03.2008 року, воно є власником спірного нерухомого майна, що знаходиться за адресою: м. Ужгород, Київська набережна, 4, площею 1502,2 м2, а тому, рішення суду першої інстанції про визнання власником цього майна держави в особі МОЗУ, безпосередньо стосується його прав і обовязків та порушує його права, як власника майна.

Суд апеляційної інстанції, на стадії перегляду судового рішення в апеляційному порядку, посилаючись на те, що розгляд даної справи все ж стосується прав та обовязків ТОВ "С.А.М.С.", своєю ухвалою від 27.10.2011 року залучив останнє в якості третьої особи без самостійних вимог на предмет спору.

Однак, переглядаючи рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку, суд апеляційної інстанції, який, відповідно до положень ст.ст. 99 та 101 ГПК України, під час перегляду судових рішень в апеляційному порядку, користується правами, наданими суду першої інстанції та здійснює за наявними у справі і додатково поданими доказами повторний розгляд справи, визнавши, що розгляд справи стосується прав та обовязків ТОВ "С.А.М.С." та, водночас, не дослідивши у повній мірі і не зясувавши належним чином питання щодо наявності у останнього права власності на спірне нерухоме майно на момент розгляду даної справи, яке підтверджується відповідним договором купівлі-продажу № 658 від 13.03.2008 року, фактично так і не встановив правильно наявність спору між учасниками процесу у даній справі і не надав цим обставинам належну правову оцінку, у звязку з чим, цим самим, припустився порушень, крім приписів згаданих вище приписів ст.ст. 99 та 101 ГПК України, ще й приписів ст.ст. 22, 24 та 43 ГПК України, оскільки у випадку наявності у ТОВ "С.А.М.С." права власності на спірне майно відповідачем у справі має виступати, у тому числі, це Товариство.

Поряд з цим, як видно з матеріалів справи, учасники судового процесу, яких було залучено до участі у справі в якості відповідачів за даним позовом, крім Відповідача 2, фактично не заперечували проти заявленого до них позову.

Крім того, задовольняючи позовні вимоги, суди не звернули увагу і на те, що в предявленому Прокурором позові не зазначено яке саме конкретно визначене нерухоме майно являється предметом спору у даній справі, тоді як наявність таких відомостей про це спірне майно, є необхідною умовою для правильного вирішення даного спору.

Також, суди попередніх інстанцій, задовольняючи позов про визнання недійсним розпорядження Представника Президента України від 07.12.1992 року в частині передачі Ужгородської міської санепідемстанції у комунальну власність міста Ужгорода, не звернули увагу і на те, що після визнання недійсним спірного розпорядження, яким, зокрема, визнано таким, що втратило чинність рішення виконавчого комітету Закарпатської обласної ради народних депутатів № 59 від 09.04.1992 року "Про розмежування державного майна України, яке передається до комунальної власності між власністю області та власністю районів і міст обласного підпорядкування", таким чином останнє залишалось чинним, що у свою чергу суперечить висновкам судів у даній справі про наявність правових підстав для скасування свідоцтва про право власності на спірне нерухоме майно та визнання такого права за державою в особі МОЗУ.

Згідно ч. 1 та ч. 2 п. 3 ст. 11110 ГПК України (1798-12) , підставами для скасування або зміни рішення місцевого або постанови апеляційного господарського суду є порушення або неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права. Порушення норм процесуального права є в будь-якому випадку підставою для скасування рішення місцевого або постанови апеляційного господарського суду, якщо, зокрема, господарський суд прийняв рішення або постанову, що стосується прав і обовязків осіб, які не були залучені до участі в справі.