Вищий господарський суд України в складі колегії суддів:

в судовому засіданні взяли участь представники від:

позивача: ОСОБА_2 (дов. від 06.02.2012р.), ОСОБА_1 (дов. від 30.08.2011р.);

відповідача: ОСОБА_3 (дов. від 13.03.2012р.);

3-ї особи: ОСОБА_4 (дов. від 07.12.2011р.)

В судовому засіданні оголошувалася перерва до 21.03.2012 року

Міністерство оборони Російської Федерації звернулося до господарського суду Автономної Республіки Крим з позовом до приватного підприємства "Срібний щіт", в якому просило суд визнати недійсною додаткову угоду до договору № 2 від 17.09.1999 р. у частині встановлення строку дії договору до 17.09.2017 р., також позивач просив стягнути з відповідача судові витрати за результатами розгляду справи.

Позовні вимоги мотивовані тим, що укладена додаткова угода не відповідає чинному законодавству України, у зв’язку з чим позивач просив суд визнати додаткову угоду до договору №2 від 17.09.1999 р. недійсною.

Ухвалою господарського суду Автоно Р Крим від 17.08.2010р. залучено до участі у розгляді справи у якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору - Фонд державного майна України.

18 жовтня 2010 року позивачем було уточнено позовну заяву, згідно якої він просив визнати недійсним пункт 1.2. договору №2 оренди нежитлових приміщень від 17.09.1999 року, у частині внесення змін, які стосуються продовження строку дії договору оренди до 17.09.2017 року.

21.10.2010 року позивачем повторно було подано заяву про уточнення позовних вимог, відповідно до якої він просив суд визнати недійсним (нікчемним) надану відповідачем додаткову угоду №1 від 17.09.1999 року до договору оренди №2 від 17.09.1999 року, укладену між військовою частиною 09882 Міністерства оборони Російської федерації та Колективним підприємством "Срібряний щіт" та визнати недійсним пункт 1.2. договору №2 оренди нежитлових приміщень від 17.09.1999 року, в частині внесення змін, які стосуються продовження строку дії договору до 17.09.2017 року.

Рішенням господарського суду Автономної Республіки Крим від 18.11.2011 року у справі №5002-19/2951-2010 (суддя Мокрушин В.І.) у задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи в задоволенні позову суд першої інстанції з посиланням на статті 203, 215 Цивільного кодексу України (в редакції від 16.01.2003 року), Розпорядження Кабінету Міністрів України від 21.12.2005 року №555-р "Про управління державним майном, яке використовував Чорноморський флот колишнього СРСР" (555-2005-р) , Закон України "Про оренду державного та комунального майна" (2269-12) (№ 2269-ХІІ від 10.04.1992 року із змінами і доповненнями), зазначив, що сторонами у даній справі у передбаченому законом, зокрема статтею 9 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (№2269-ХІІ від 10.04.1992 року із змінами і доповненнями), не дотримано порядку та форми укладення договорів даного типу, а якщо недійсність встановлена законом (нікчемний правочин), у цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Не погодившись з рішенням суду, приватне підприємство "Срібний щіт" звернулося до Севастопольського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просило скасувати рішення господарського суду Автономної Республіки Крим від 18.11.2011 року, прийняти нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог з підстав їх необґрунтованості, а не з підстав нікчемності правочину.

Постановою Севастопольського апеляційного господарського суду від 07.12.2011 року (головуючий суддя: Проценко О.І., судді: Євдокімов І.В., Латинін О.А.), апеляційну скаргу приватного підприємства "Срібний щіт" залишено без задоволення. Рішення господарського суду Автономної Республіки Крим від 18.11.2010 року у справі № 5002-19/2951-2010 залишено без змін.

Міністерство оборони Російської Федерації подало до Вищого господарського суду України касаційну скаргу (з урахуванням пояснень від 20.03.2012 року), в якій просить суд касаційної інстанції скасувати рішення господарського суду Автономної Республіки Крим від 18.11.2010 року та постанову Севастопольського апеляційного господарського суду від 07.12.2011 року у справі №5002-19/2951-2010 та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги Міністерства оборони Росії до ПП "Срібний щіт" про визнання недійсним додаткової угоди до договору оренди.

В обґрунтування своїх вимог, скаржник посилається на те, що господарськими судами попередніх інстанцій належним чином не досліджені всі обставини справи, крім того неправильно застосовані норми чинного законодавства.

Заслухавши пояснення представників сторін, обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши, згідно ч. 1 ст. 1117 Господарського процесуального кодексу України, наявні матеріали справи на предмет правильності юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення в судових рішеннях, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Господарськими судами попередніх інстанцій встановлено, що 17.09.1999 року між Військовою частиною 09882 (Орендодавець) та Колективним підприємством "Срібний щіт" укладено договір оренди нежитлових приміщень №2.

Відповідно до пункту 1.2 договору строк оренди встановлюється з 17.09.1999 року по 17.09.2004 року.

17.09.1999 року між Військовою частиною 09882 (Орендодавець) та Колективним підприємством "Срібний щіт" укладено додаткову угоду №1 до вказаного договору.

Позивач в обґрунтування позовних вимог посилався на те, що договір №2 від 17.09.1999 року припинив свою дію у зв’язку із закінченням строку на який він був укладений, та враховуючи те, що ніяких змін до цього договору стосовно строку його дії між сторонами не укладалось, позивач звернувся до суду із даним позовом, в якому просив визнати недійсним (нікчемним) надану відповідачем додаткову угоду №1 від 17.09.1999 року до договору оренди №2 від 17.09.1999 року, укладену між військовою частиною 09882 Міністерства оборони Російської Федерації та Колективним підприємством "Срібряний щіт", також просив визнати недійсним пункт 1.2. договору №2 оренди нежитлових приміщень від 17.09.1999 року, в частині внесення змін, які стосуються продовження строку дії договору до 17.09.2017 року.

Стосовно позовних вимог щодо визнання недійсними додаткової угоди №1 від 17.09.1999 року до договору оренди №2 від 17.09.1999 року, що укладена між військовою частиною 09882 Міністерства оборони Російської федерації та Колективним підприємством "Срібряний щіт", та визнання недійсним пункту 1.2. договору №2 оренди нежитлових приміщень від 17.09.1999 року, в частині внесення змін, які стосуються продовження строку дії договору до 17.09.2017 року, судова колегія вважає за необхідне зазначити наступне.

В даному випадку предметом позову є визнання недійсними внесення змін до договору, шляхом укладання додаткової угоди №1 від 17.09.1999 року до договору оренди №2 від 17.09.1999 року, та пункту 1.2. договору №2 оренди нежитлових приміщень від 17.09.1999 року, в частині внесення змін, які стосуються продовження строку дії договору до 17.09.2017 року.

Підставами заявленого позову у даній справі є невідповідність внесення змін шляхом укладання додаткової угоди №1 в частині, які стосуються продовження строку дії договору до 17.09.2017 року, вимогам Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (2269-12) зокрема статті 10, відповідно до умов якої, строк договору оренди є істотною умовою, а тому при укладанні додаткової угоди до договору в частині продовження строку його дії, сторонам необхідно було погоджувати це із Фондом державного майна України.

Позовні вимоги мотивовані посиланням на статі 203, 215, 216 Цивільного кодексу України (435-15) .

Однак, предметом спору є визнання недійсною додаткової угоди, укладеної сторонами 17.09.1999 року.

Відповідно до пункту 4 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України (435-15) Цивільний кодекс України (435-15) застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Щодо правовідносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України (435-15) , положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли та продовжують існувати після набрання ним чинності.

Оскільки додаткову угоду було укладено 17.09.1999 року, застосуванню підлягають норми Цивільного кодексу УРСР (1540-06) .

З матеріалів справи вбачається, що позовну заяву подано до господарського суду 02.06.2010 року.

Ухвалою господарського суду Автономної Республіки Крим від 04.06.2010 року прийнято до розгляду позовну заяву Міністерства оборони Російської Федерації та призначено справу до слухання на 24.06.2010 року.

В судове засідання 24.06.2010 року з’явився представник позивача. У зв’язку з неявкою відповідача розгляд справи відкладено на 17.08.2010 року.

Ухвалою господарського суду Автономної Республіки Крим від 17.08.2010 року розгляд справи відкладено на 07.09.2010 року.

Так ухвалами господарського суду Автономної Республіки Крим від 07.09.2010 року, 04.10.2010 року, 21.10.2010 року розгляд справи відкладався, а з 19.10.2010 року оголошувалася перерва до 21.10.2010 року.

18.10.2010 року позивачем було уточнено позовну заяву, згідно якої Міністерство оборони Російської Федерації просило визнати недійсним пункт 1.2. договору №2 оренди нежитлових приміщень від 17.09.1999р., у частині внесення змін, які стосуються продовження строку дії договору оренди до 17.09.2017 року.

21.10.2010 року позивачем було подано заяву про уточнення позовних вимог, відповідно до якої Міністерство оборони Російської Федерації просило суд визнати недійсним (нікчемним) надану відповідачем додаткову угоду №1 від 17.09.1999 року до договору оренди №2 від 17.09.1999 року, укладену між військовою частиною 09882 Міністерства оборони Російської федерації та Колективним підприємством "Срібний щіт".

Крім того, визнати недійсним пункт 1.2. договору №2 оренди нежитлових приміщень від 17.09.1999 р., в частині внесення змін, які стосуються продовження строку дії договору до 17.09.2017р. в обґрунтування своїх вимог, позивач посилався на те, що командир в/ч 09882 ОСОБА_5, не мав повноважень на підписання договорів без відповідного доручення.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що поданою заявою від 21.10.2010 року про уточнення позовних вимог позивач фактично після початку розгляду справи по суті заявив про зміну предмету позову, чим фактично порушив вимоги ч.4 ст. 22 ГПК України.

У Господарському процесуальному кодексі України (1798-12) встановлено момент, до якого можуть бути реалізовані права позивача.

Так, у відповідності до вимог ч. 4 ст. 22 ГПК України (у редакції, чинній на момент прийняття оскаржуваного рішення), позивач вправі до початку розгляду господарським судом справи по суті змінити предмет або підставу позову шляхом подання письмової заяви.

Предметом позову є матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої він просить ухвалити судове рішення. Предмет позову повинен мати правовий характер і випливати з певних матеріально-правових відносин.

Підставою позову є обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги і докази, що стверджують позов, зокрема факти матеріально-правового характеру, що визначаються нормами матеріального права, які врегульовують спірні правовідносини, їх виникнення, зміну, припинення.

Предмет і підстава позову сприяють з’ясуванню наявності і характеру спірних правовідносин між сторонами, застосуванню необхідного способу захисту права, визначенню кола доказів, необхідних для підтвердження наявності конкретного цивільного права і обов’язку.

Захист немайнового чи майнового права або законного інтересу відбувається шляхом прийняття судом рішення про примусове виконання відповідачем певних дій або зобов'язання утриматись від вчинення певних дій.

Із матеріалів справи вбачається, що первісним предметом позову є вимога про визнання недійсною додаткової угоди до договору №2 від 17.09.1999 року у частині встановлення строку дії договору до 17.09.2017 року, а підставою позову –укладена додаткова угода не відповідає чинному законодавству України, а не відсутність повноважень колишнього командира військової частини №09882 Сисуєва Ю.М., на підписання договірних документів, та те, що військова частина не є юридичною особою.

Відповідно до протоколу судового засідання від 24.06.2010 року в даному засідання суддя роз’яснив сторонам їх процесуальні права і обов’язки, у тому числі заявляти відводи. Відводи заявлені не були, від представника позивача клопотань не надходило та у даному судовому засіданні позивач усно підтримав позовні вимоги.

Апеляційний суд встановив, а матеріалами справи підтверджується, що розгляд справи по суті розпочався задовго до подання уточнень до позовної заяви, які подані до господарського суду лише 21.10.2010 року.

Початок розгляду справи по суті співпадає з початком розгляду безпосередньо позовних вимог, тобто після відкриття судового засідання, роз’яснення сторонами їх прав та обов’язків, з’ясування наявності відводів складу суду, розгляду інших клопотань та заяв (про відкладення розгляду справи, залучення інших осіб до участі у справі, витребування додаткових доказів, тощо), а також з’ясування питання наявності у третіх осіб самостійних вимог у відповідній справі та необхідності уточнення позовних вимог.

Заяви (клопотання) про зміну предмета або підстав позову, подані після початку розгляду господарським судом справи по суті, залишаються без розгляду і приєднуються до матеріалів справи, про що суд зазначає в описовій частині рішення, прийнятого по суті спору (або в ухвалі, якою закінчується розгляд справи).

За таких обставин, колегія суддів касаційної інстанції погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про те, що своєю заявою від 21.10.2010 року позивач, в порушення ч.4 ст. 22 ГПК України фактично змінив підставу позову надав пояснення та докази лише до суду апеляційної інстанції, а тому заява про зміну підстав позову правомірно не була розглянута судом першої інстанції.

Крім того, слід зауважити, що відповідно до ст. 101 ГПК України у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу. Додаткові докази приймаються судом, якщо заявник обґрунтував неможливість їх подання суду першої інстанції з причин, що не залежали від нього. Частиною 3 ст. 101 ГПК України передбачено, що в апеляційній інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Доводи щодо порушення ст. 101 ГПК України не беруться до уваги, оскільки з мотивувальної частини постанови апеляційної інстанції не вбачається використання судом додаткових доказів про які стверджує скаржник.

Так, відповідно до статті 48 Цивільного кодексу Української РСР, недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону, в тому числі ущемлює особисті або майнові права неповнолітніх дітей. По недійсній угоді кожна з сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане за угодою, а при неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати його вартість у грошовій формі, якщо інші наслідки недійсності угоди не передбачені законом.

Статтею 10 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (в редакції, яка діяла на момент укладення оспорюваної угоди) зазначено, що однією з істотних умов договору оренди є зокрема термін, на який укладається договір оренди. Проте вказана стаття, містить в собі лише перелік істотних умов договору та ніяким чином не встановлює умови узгодження із Фондом державного майна України строків укладання договору.

З цього вбачається, що посилання позивача щодо невідповідності додаткової угоди №1 на вищевказану норму закону, як на підставу позову є необґрунтованими.

У процесі перегляду справи апеляційною інстанцією, суд керувався також положеннями Угоди між Україною і Російською Федерацією про параметри поділу Чорноморського флоту (643_075) , Угоди між Урядом України і Урядом Російської Федерації про взаємні розрахунки, пов'язані з поділом Чорноморського флоту та перебуванням Чорноморського флоту Російської Федерації на території України (643_077) , Угоди між Російською Федерацією та Україною про статус та умови перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України (643_076) , які вчинені 28.05.1997 року (ратифіковані Законом України від 24.03.1999р. №547-ХІV (547-14) ).

За Угодою між Урядом України і Урядом Російської Федерації про взаємні розрахунки, пов'язані з поділом Чорноморського флоту та перебуванням Чорноморського флоту Російської Федерації на території України (643_077) (далі - Угода про взаємні розрахунки), Уряд України передав Уряду Російської Федерації в оренду земельні ділянки і розміщені на них об'єкти берегової інфраструктури, зазначені в додатках № 2 і №3 та картах № 1 і №2 до Угоди між Україною і Російською Федерацією про параметри поділу Чорноморського флоту (643_075) (далі -Угода про параметри поділу), за умовами та на строк дії Угоди між Російською Федерацією та Україною про статус та умови перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України (643_076) (далі -Угода про статус та умови перебування).

Відповідно до статті 1, 2 Угоди про параметри поділу ЧФ РФ використовує об'єкти ЧФ в місті Севастополі і Феодосійському порту, зазначенні у додатках №2, №3 та на картах №2 та №3 до Угоди між Україною і Російською Федерацією про параметри поділу Чорноморського флоту (643_075) .

Відповідно до статті другої Угоди про взаємні розрахунки (643_077) Уряд України передав Уряду Російської Федерації визначені Угодою про параметри поділу об'єкти, але орган управління цим майном Урядом України не був визначений до прийняття Кабінетом Міністрів України 21.12.2005р. розпорядження №555 (555-2005-р) "Про управління державним майном, яке використовував Чорноморський флот колишнього СРСР", яким функції управління зазначеним майном було покладено на Фонд державного майна України.

Наведене свідчить про те, що на час укладення договору та наступної пролонгації його дії, Фонд державного майна України не мав повноважень щодо управління нерухомим майном, переданим в оренду РФ зазначеними вище міжнародними Угодами, в тому числі стосовно майна, яке є предметом за спірним договором. Невизначений, як на час укладення спірного договору, так і на час його пролонгації, порядок узгодження договорів оренди нерухомого майна, переданого в оренду РФ, спростовує доводи позивача щодо необхідності узгодження із Фондом державного майна України договору оренди майна.

З огляду на те, що оскільки на момент укладання договору оренди №2 законодавством, не був передбачений обов’язок сторін за договором, погоджувати строк його дії з Фондом державного майна України, а тому не передбачено такого порядку і при укладанні додаткової угоди, оскільки, договір №2 та додаткова угода №1 датовані однією датою, а саме 17.09.1999 року.

З урахуванням викладеного, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що за підставами, заявленими у позовній заяві, судом не може бути задоволений позов про визнання недійсною додаткової угоди до договору оренди.

Судова колегія апеляційної інстанції дійшла правильного висновку про те, що обставини, які заявлені позивачем в ході розгляду справи в апеляційній інстанції не можуть бути прийняти до уваги, оскільки є підставами іншого позовного провадження.

Крім того, сам договір оренди №2 від 17.09.1999 року позивачем не оскаржувався в цілому, а лише додаткова угода до вказаного договору в частині строку його дії, а саме до 17.09.2017 року.

Так, як правильно зауважив апеляційний господарський суд, судом першої інстанції в своєму рішенні до спірних правовідносин застосовані норми статей 203, 215 Цивільного кодексу України (в редакції від 16.01.2003р.). Проте, на час укладення договору, спірні правовідносини були врегульовані нормами Цивільного кодексу Української РСР (1540-06) від 18.07.1963 року, який втратив чинність з 01.01.2004 року. Отже, оскільки договір укладений до набрання чинності Цивільним Кодексом України (435-15) №435-IV від 16.01.2003 року, відповідність його законодавству має перевірятись з урахуванням діючих на момент його укладення нормами Цивільного кодексу Української РСР (1540-06) від 18.07.1963 року.

Однак помилкове застосування господарськими судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права не спричинило неправильних висновків за наслідками вирішення спору та прийняття неправильних рішення та постанови.

Перевіривши у відповідності до частини 2 статті 111 5 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення у постанові апеляційного та рішенні місцевого господарського суду, колегія суддів дійшла висновків про те, що висновки судів попередніх інстанцій за наслідками розгляду даного спору відповідають матеріалам справи та приписам чинного законодавства (з урахуванням мотивувальної частини, наведеної в даній постанові); підстав для їх скасування з мотивів, наведених у касаційній скарзі, не вбачається.

Керуючись ст.ст. 1115, 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , Вищий господарський суд України,-

Касаційну скаргу Міністерства оборони Російської Федерації залишити без задоволення.

Рішення господарського суду Автономної Республіки Крим від 18.11.2010 р. та постанову Севастопольського апеляційного господарського суду від 07.12.2011 р. у справі № 5002-19/2951-2010 залишити без змін.