Приватне підприємство "Між полюсами" звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Комунального підприємства "Дирекція з управління та обслуговування житлового фонду" Солом'янської районної у місті Києві ради про визнання недійсним договору та стягнення 12 311,44 грн.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 10.10.2011 року у справі № 48/366 (суддя Бойко Р. В.), залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 08.12.2011 року у справі № 48/366 (головуючий суддя Кошіль В. В., судді Моторний О. А., Шапран В. В.), позов задоволено частково: визнано недійсним договір оренди нерухомого майна (нежилих будівель, споруд, приміщень) комунальної власності територіальної громади Солом’янського району міста Києва № 390/Ч від 13.05.2010 року, укладеного між КП "Дирекція з управління та обслуговування житлового фонду" Солом’янської районної у м. Києві ради та ПП "Між Полюсами". Стягнуто з КП "Дирекція з управління та обслуговування житлового фонду" Солом’янської районної у м. Києві ради на користь ПП "Між Полюсами" державне мито у розмірі 85,00 грн. та витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу у розмірі 118,00 грн. В іншій частині в задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись з вказаними рішенням і постановою, ПП "Між полюсами" звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій стверджує про порушення судами норм матеріального та процесуального права, зокрема ст. 2 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", ст. ст. 13, 16, 229, 230 ЦК України, ст. ст. 43, 47, 43, 82, 101, 102 ГПК України, у зв'язку з чим просить скасувати оскаржені судові рішення, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Відзив на касаційну скаргу не надходив, що не перешкоджає її розгляду по суті.

Відводів складу суду не заявлено.

Представники третьої особи в судове засідання касаційної інстанції не з'явились, хоча про дату, час та місце розгляду скарги повідомлені заздалегідь належним чином.

Враховуючи особливості розгляду справи в касаційній інстанції, передбачені ст. ст. 1115, 1117 ГПК України, колегія суддів вважає за можливе розглянути справу за наявними матеріалами без участі представників третьої особи.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши наявні матеріали справи на предмет правильності юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення, колегія суддів дійшла наступного висновку.

Відповідно до вимог статей 107, 108, 1117 ГПК України Вищий господарський суд України переглядає за касаційною скаргою рішення місцевого господарського суду після їх перегляду в апеляційному порядку та постанови апеляційного господарського суду, ухвалені за результатами апеляційного розгляду; ухвали місцевого господарського суду, зазначені в частині першій статті 106 цього Кодексу, після їх перегляду в апеляційному порядку та постанови апеляційного господарського суду, ухвалені за результатами апеляційного розгляду на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Підставою для скасування або зміни рішення місцевого чи апеляційного господарського суду або постанови апеляційного господарського суду є порушення або неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права.

Судами першої та апеляційної інстанції встановлено, що в результаті проведеного третьою особою конкурсу на право оренди комунального майна, між сторонами укладено договір № 1005/Ч оренди нежитлового приміщення, за умовами якого (з врахуванням додаткових угод до договору) позивач отримав в користування нежиле приміщення площею 29 кв. м на першому поверсі в будинку № 8/10 по вул. Донецькій в м. Києві.

В подальшому позивач придбав зазначене вище орендоване майно у власність на підставі договору купівлі-продажу від 29.10.2010 року, реєстраційний № 889, укладеного з Управлінням приватизації комунального майна району Солом’янської районної у місті Києві державної адміністрації (продавець).

До придбання цього майна 13.05.2010 року між відповідачем та позивачем укладено договір № 390/Ч оренди нерухомого майна (нежилих будівель, споруд, приміщень) комунальної власності територіальної громади Солом’янського району міста Києва, відповідно до п. 1.1 якого орендодавець та орендар на підставі розпоряджень Солом’янської районної у м. Києві державної адміністрації № 122 від 22.02.2010 року та листа № 1861/37 від 13.05.2010 року орендар приймає в оренду нежиле приміщення для розміщення туристичної агенції за адресою: м. Київ, вул. Донецька, 8/10.

Згідно із п. 2.1 договору № 390/Ч об’єктом оренди є: нежиле приміщення загальною площею 15,1 кв. м, у тому числі 1-й поверх (МСК) - 15,1 кв. м згідно з викопіюванням з поверхневого плану, що складає невід’ємну частину цього договору.

Орендна плата на момент укладання договору встановлюється у розмірі 23% від вартості майна і становить 1 630,54 грн.

Строк дії договору № 390/Ч встановлено з 13.05.2010 року до 18.10.2012 року.

Звернувшись до суду з позовом про визнання недійсним договору № 390/Ч, позивач стверджував, що зазначене приміщення є місцем спільного користування та визначено за призначенням як хол і коридор, тобто згідно з планом БТІ є допоміжними приміщеннями, що призначені для забезпечення експлуатації будинку та побутового обслуговування, а тому не можуть бути самостійним об’єктом оренди. Крім того, позивач вказував, що під час укладення договору № 390/Ч від 13.05.2010 року відповідач вийшов за межі наданих йому повноважень, оскільки розпорядженням Солом’янської районної у м. Києві державної адміністрації № 122 від 22.02.2010 року не передбачено передачі позивачу в оренду приміщення, визначеного як місце спільного користування загальною площею 15,1 кв. м, а окремого розпорядження стосовно передачі вказаного приміщення Солом’янською районною у м. Києві державною адміністрацію видано не було.

Судами першої та апеляційної інстанції встановлено, що за спірним договором відповідач передав позивачу в користування приміщення загального користування площею 22,7 кв. м (3 коридори та вбиральня), якими користуються два власники нежилих приміщень, та хол площею 11,4 кв. м, який використовують три власника нежилих приміщень. Загальна площа місць спільного користування згідно з планом БТІ становить 34,1 кв. м, а позивачу відповідно до розрахунку передано 15,1 кв. м з неї.

З посиланням на ст. ст. 186, 187, 760 ЦК України суди дійшли вірного висновку, що місця загального користування, які знаходяться в спільному користуванні кількох осіб, не можуть бути предметом договору оренди.

На підставі цього, суд касаційної інстанції погоджується з висновком апеляційного господарського суду про недійсність спірного договору оренди на підставі ст. 207 ЦК України як такого, що не відповідає вимогам закону.

Відмовляючи в позові про стягнення з відповідача на користь позивача 12311,44 грн., сплачених на виконання спірного договору оренди, суди першої та апеляційної інстанцій виходили з положень ст. 236 ЦК України, а також послалися на роз'яснення Вищого арбітражного суду України "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними № 02-5/111 від 12.03.1999 року (v_111800-99) .

Суд касаційної інстанції вважає, що в цій частині рішення місцевого господарського суду та постанова апеляційної інстанції підлягають скасуванню у зв'язку з неправильним застосуванням норм матеріального права.

Так, суди помилково застосували до спірних відносин положення ст. 236 ЦК України, оскільки спірний договір визначав права та обов'язки сторін за договором не на майбутнє, а з моменту укладення. Суди встановили, що на момент звернення з позовом до суду сторони виконували умови спірного договору.

В силу ч. 2 ст. 9 ЦК України, ч. 2 ст. 4 ГК України до спірних відносин слід було застосовувати положення ч. 2 ст. 208 ГК України як спеціальної норми.

Суд касаційної інстанції вважає, що в даному випадку немає підстав застосовувати наслідки недійсності правочину на майбутнє, оскільки як вірно встановили суди першої та апеляційної інстанції, приміщення за спірним договором знаходилося в спільному користуванні кількох осіб, тобто позивачу в одноособове орендне користування не передавалося.

За таких обставин позивач за спірним договором оренди в користування нічого не отримував, а тому всі сплачені ним на підставі спірного договору оренди, визнаного судом недійсними, платежі підлягають поверненню з відповідача на користь позивача, як це передбачене ч. 2 ст. 208 ГК України, на яку серед іншого посилався позивач в обгрунтування позовних вимог в позовній заяві.

Що стосується роз'яснення Вищого арбітражного суду України "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними № 02-5/111 від 12.03.1999 року (v_111800-99) , то судами місцевого та апеляційного господарського судів не враховано, що останнє стосувалося практики застосування судами положень ст.чт. 48-59 ЦК УРСР (1540-06) , які втратили чинність з 01.01.2004 року і не застосовуються до спірних відносин.

Відповідно до ст. ст. 1117, 1119 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

За результатами розгляду касаційної скарги касаційна інстанція має право скасувати рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції повністю або частково і прийняти нове рішення (п. 2 ст. 1119 ГПК України).

Враховуючи те, що судами попередніх інстанцій в повній мірі встановлено всі обставини, які мають значення для вирішення даного спору, але допущено помилку в застосуванні норм матеріального права, колегія суддів не вбачає підстав до повернення справи на новий розгляд і вважає, що судові рішення підлягають скасуванню в частині відмови в позові про стягнення 12 311,44 грн. з прийняттям нового рішення про задоволення позову у вказаній частині.

За таких обставин касаційна скарга підлягає задоволенню частково.

Відповідно до ст. 49 ГПК України судові витрати, пов'язані з розглядом цієї справи в суді першої, апеляційної та касаційної інстанцій, покладаються на відповідача. З врахуванням стягнутих сум судових витрат, додатково на користь позивача з відповідача підлягає стягненню 118 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу, які включалися до складу судових витрат на час розгляду справи судом першої інстанції, 123,11 грн. державного мита за розгляд справи в суді першої інстанції, 42,5 грн. державного мита за перегляд справи апеляційним господарським судом та 1877,75 грн. судового збору за розгляд касаційної скарги, що разом становить 2161,36 грн.

Керуючись ст. 1115, 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , суд, -

Касаційну скаргу Приватного підприємства "Між полюсами" задовольнити частково.

Постанову Київського апеляційного господарського суду від 08.12.2011 року у справі № 48/366 Господарського суду міста Києва та рішення Господарського суду міста Києва від 10.10.2011 року у справі № 48/366 скасувати в частині відмови в позові про стягнення 12 311,44 грн.

В цій частині прийняти нове рішення.

Позов задовольнити повністю.

Стягнути з Комунального підприємства "Дирекція з управління та обслуговування житлового фонду" Солом'янської районної у місті Києві ради на користь Приватного підприємства "Між полюсами" 12 311,44 грн. надмірно сплачених коштів та 2 161,36 грн. судових витрат.

В іншій частині постанову Київського апеляційного господарського суду від 08.12.2011 року у справі № 48/366 та рішення Господарського суду міста Києва від 10.10.2011 року у справі № 48/366 залишити без змін, а касаційну скаргу без задоволення.