Вищий господарський суд у складі колегії суддів:

Рішенням Господарського суду міста Севастополя від 27.07.2011 р. у справі № 5020-7/081 позов заступника Генерального прокурора України в інтересах держави в особі Управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Севастополі задоволено частково, стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю "Севстроймаркет" на користь Управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Севастополі 7.959.000,00 грн. грошових коштів. В іншій частині у позові відмовлено.

Постановою Севастопольського апеляційного господарського суду від 13.09.2011 р. рішення Господарського суду міста Севастополя від 27.07.2011 р. у справі № 5020-7/081 скасовано частково, викладено пункт 2 резолютивної частини у наступній редакції: "Стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю "Севстроймаркет" (юридична адреса: вул. Муромська, буд. 82. кв. 32. м. Севастополь, 99022, фактична адреса: вул. Вакуленчука, 21, кв. 83. м. Севастополь, 99053, ідентифікаційний код 31981416, р/р 2600622379 у СФ АППБ "Аваль", МФО 324504, або з інших рахунків) на користь Управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Севастополі (вул. Пушкіна. 10, м. Севастополь. 99011, ідентифікаційний код 08673543, р/р 100105027540 у ГУ ДКУ у місті Севастополі, МФО 824509, або на інші рахунки) 7.959.000,00 грн. - суму основного боргу, 3 % річних –238.770,00 грн., інфляційні витрати –538.028,40 грн.". В іншій частині рішення залишено без змін.

Не погоджуючись з постановою апеляційної інстанції частково, скаржник-1 звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить постанову апеляційної інстанції скасувати в частині відмови у стягнені 2.520.058,17 грн. процентів за користування чужими коштами та прийняти нове рішення, яким позов у цій частині задовольнити.

Не погоджуючись з рішенням місцевого суду та постановою апеляційної інстанції, скаржник-2 звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить рішення місцевого суду та постанову апеляційної інстанції скасувати, а справу направити на новий розгляд до місцевого суду.

Вимоги та доводи касаційних скарг мотивовані тим, що судами попередніх інстанцій було неповно з’ясовано обставини, які мають значення для справи, а також порушено норми матеріального права.

Доводи касаційної скарги скаржника-1 зводяться до того, що суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про відсутність підстав для застосування до спірних правовідносин приписів ст. 1048 ЦК України за аналогією закону.

Доводи касаційної скарги скаржника-2 зводяться до того, що суди попередніх інстанцій зробили невірні висновки щодо суті спору, оскільки, на думку скаржника-2, договори № 105 від 03.12.2003 р., № 106 від 05.12.2003 р., № 27 від 02.04.2004 р., № 93 від 09.09.2004 р. не є самостійними, не об’єднані єдиною метою те не стосуються суті спору. Також скаржник-2 посилається на рішення Господарського суду міста Києва від 01.06.2010 р. у справі № 5020-11/478-2/034-15/102 та постанову Київського апеляційного суду від 19.10.2010 р. у цій же справі щодо зменшення суми стягнення.

Усіх учасників судового процесу відповідно до статті 111-4 ГПК України належним чином повідомлено про час і місце розгляду касаційної скарги. В судове засідання 23.01.2012р. представники сторін, крім представника прокуратури, не з’явились. Беручи до уваги суть спору та матеріали справи, а також встановлені ст. 111-8 ГПК України строки розгляду касаційних скарг, колегія суддів визнала за можливе розглянути справу за відсутності представників сторін.

Колегія суддів, обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи, заслухавши пояснення представника прокуратури, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування господарським судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, вважає, що касаційні скарги не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Вирішуючи спір по суті заявлених вимог, місцевий та апеляційний господарські суди встановили наступне.

Між Управлінням Міністерства внутрішніх справ України в місті Севастополі та Товариством з обмеженою відповідальністю "Севстроймаркет" було укладено договір № 14 від 01.03.2004 р. про дольову участь у будівництві житла.

Товариство з обмеженою відповідальністю "Севстроймаркет" (Дольовик - Генпідрядник) взяло на себе обов'язок виконати на свій ризик та із свого матеріалу будівельні роботи та здати "під ключ" житловий будинок зі всією інженерною інфраструктурою, розташований за адресою: місто Севастополь, вул. 7-го Листопада (колишнє військове містечко Б-14) (пункт 2.1 договору).

Управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Севастополі (Дольовик - Замовник) зобов'язалось прийняти та оплатити роботи на умовах договору (пункт 2.1 договору).

Пунктом 2.2 вказаного договору передбачено, що предметом цього договору є пайова участь сторін у будівництві з метою отримання квартир для осіб рядового та начальницького складу Управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Севастополі.

В подальшому до вказаного договору сторонами було укладено ряд додаткових угод.

Управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Севастополі 09.09.2004 р. уклало з Міністерством внутрішніх справ України договір уступки права вимоги до позивача на суму 3.500.000,00 грн., яким була здійснена заміна квартир за договором № 14 на квартири в Донецькій області, місто Макіївка, Об'єднаний квартал, 40, 16 селище.

Рішенням Господарського суду міста Севастополя від 07.02.2007 р. у справі №20-11/286-7/322 визнано недійсним договір № 14 від 01.03.2004 р. про дольову участь в будівництві житла, укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю "Севстроймаркет" та Управлінням Міністерства внутрішніх справ України в місті Севастополі як такий, що суперечить закону з моменту укладення, вчинення, зобов'язано сторін повернути одна одній все отримане за угодою, стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю "Севстроймаркет" на користь Управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Севастополі 7.959.000,00 грн., а у позові Товариства з обмеженою відповідальністю "Севстроймаркет" про зміну умов договору відмовлено повністю.

Постановою Севастопольського апеляційного господарського суду від 12.07.2007 р. рішення Господарського суду міста Севастополя від 07.02.2007 р. у справі № 20-11/286-7/322 змінено: визнано недійсним договір №14 від 01.03.2004 р. про дольову участь в будівництві житла, укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю "Севстроймаркет" та Управлінням Міністерства внутрішніх справ України в місті Севастополі як такий, що суперечить закону з моменту укладення, вчинення, а у позові Товариству з обмеженою відповідальністю "Севстроймаркет" відмовлено повністю.

постанова суду апеляційної інстанції від 12.07.2007 р. та змінене рішення суду першої інстанції від 07.02.2007 р. у справі №20-11/286-7/322 в касаційному порядку не переглядались та набрали законної сили.

Товариство з обмеженою відповідальністю "Севстроймаркет" у своїй касаційній скарзі вказує на те, що суди попередніх інстанцій під час розгляду справи неповно з’ясували обставини, що мають значення для справи, через що зробили невірні висновки щодо суті спору, мотивуючи свої доводи тим, що договори № 105 від 03.12.2003 р., № 106 від 05.12.2003 р., №27 від 02.04.2004 р., № 93 від 09.09.2004 р. не є самостійними, не об’єднані єдиною метою те не стосуються суті спору.

Однак колегія суддів не приймає такі доводи скаржника-2, виходячи з наступного.

Як вірно встановили суди попередніх інстанцій, предметом позову є приведення сторін у справі до первісного становища, яке існувало до укладання договору № 14 від 01.03.2004 р. (зі змінами та доповненнями) про пайову участь в реконструкції під житловий будинок казарм колишнього військового містечка Б-14 по вул. 7-го Листопада, 7 в місті Севастополі, який був визнаний недійсним рішенням Господарського суду міста Севастополя від 07.02.2007 р. у справі № 20-11/286-7/322.

Рішенням Господарського суду міста Севастополя 07.02.2007 р. у справі № 20-11/286-7/322 та постановою Севастопольського апеляційного господарського суду від 12.07.2007 р. у цій же справі встановлені фактичні обставини виникнення правовідносин між позивачем та відповідачем та пов’язаність цих правовідносин одне з одним в межах договору № 14 від 01.03.2004 р. (зі змінами та доповненнями) про пайову участь в реконструкції під житловий будинок казарм колишнього військового містечка Б-14 по вул. 7-го Листопада, 7 в місті Севастополі. Усі правові відносини, які виникли за вказаним договором, вже були предметом судового розгляду та з цього приводу прийнято рішення господарського суду, яке набрало чинності, про визнання договору недійсним.

В постанові від 12.07.2007 р. у справі № 20-11/286-7/322 суд апеляційної інстанції зазначив, що правові відносини у межах договору №14 від 01.03.2004 р. ґрунтуються на договорах № 105 від 03.12.2003 р., № 106 від 05.12.2003 р., № 27 від 02.04.2004 р., № 93 від 09.09.2004 р., що загалом об’єднуються в один договір №14 від 01.03.2004 р. зі змінами та доповненнями, внесеними додатковими угодами до нього б/н від 06.04.2004 р., № 1 від 20.08.2004 р., № 2 від 14.09.2004 р., №3 від 23.09.2004 р., № 4 від 23.09.2004 р., № 5 від 01.11.2004 р., весь загал означених правочинів станом на дату винесення рішення 12.07.2007 р. становив один єдиний договір № 14 від 01.03.2004 р.

Предметом доказування у даній справі є розмір отриманого сторонами у межах договору, що визнаний недійсним, кількісний та якісний склад отриманого, а також порядок його повернення.

Судами встановлено, що позивач - Управління Міністерства внутрішніх справ України в місті Севастополі перерахував відповідачу - Товариству з обмеженою відповідальністю "Севстроймаркет" на виконання зобов’язань за договором № 14 від 01.03.2004 р. 7.959.000,00 грн.

Ці обставини підтверджуються актом звірки взаємних розрахунків, який був складений сторонами 21.06.2005 р., висновком комісійної судово-економічної експертизи №10777 від 17.06.2011 р., яка була проведена Харківським науково-дослідним інститутом судових експертиз ім. Заслуженого професора М.С. Бокаріуса, а посилання Товариства з обмеженою відповідальністю "Севстроймаркет" на рішення Господарського суду міста Києва від 01.06.2010 р. у справі № 5020-11/478-2/034-15/102 та постанову Київського апеляційного суду від 19.10.2010 р. у цій же справі їх не спростовують.

Відповідно до частини 1 статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки, зокрема, з договорів та інших правочинів.

Згідно зі статтею 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

За таких обставин суди, встановивши, що договір № 14 від 01.03.2004 р. про дольову участь у будівництві житла є недійсним, оскільки його недійсність встановлена законом, тобто є нікчемним, зазначили, що відповідно до частини 5 статті 216 Цивільного кодексу України вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред'явлена в окремому позовному провадженні.

Згідно з приписами частини 2 статті 215 Цивільного кодексу України якщо недійсність правочину встановлена законом, такий правочин є нікчемним.

Відповідно до частини 3 статті 207 Господарського кодексу України виконання господарського зобов'язання, визнаного судом недійсним повністю або в частині, припиняється повністю або в частині з дня набрання рішенням суду законної сили як таке, що вважається недійсним з моменту його виникнення.

Згідно з частиною 2 статті 208 Господарського кодексу України у разі визнання недійсним зобов'язання кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане за зобов'язанням, а за неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати його вартість грошима, якщо інші наслідки недійсності зобов'язання не передбачені законом.

Відповідно до вимог статті 216 Цивільного кодексу України у разі недійсності правочину кожна зі сторін зобов'язана повернути другій стороні в натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину (двостороння реституція).

Статтею 1212 Цивільного кодексу України передбачено, що особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов’язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.

Також, положення цієї глави застосовуються до вимог про: повернення виконаного за недійсним правочином; витребування майна власником із чужого незаконного володіння; повернення виконаного однією із сторін у зобов'язанні; відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.

У даному випадку має місце саме повернення відповідачем позивачу виконаного позивачем за недійсним правочином.

Таким чином, колегія суддів зазначає, що задовольняючи позов в частині стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю "Севстроймаркет" суми у розмірі 7.959.000,00 грн. (як застосування наслідків визнання недійсним з моменту укладання (вчинення) договору №14 від 01.03.2004 р.), суди попередніх інстанцій дійшли вірних висновків про природу правовідносин між сторонами у справі, підстави їх виникнення, норми права, які регулюють такі правовідносини, кількісний та якісний склад, а також порядок повернення отриманого відповідачем за недійсним правочином.

Також апеляційним судом вірно встановлено, що відповідно статті 216 Цивільного кодексу України грошове зобов’язання виникло у відповідача у зв’язку з подією, а саме: прийняттям рішення місцевим судом та постанови апеляційним судом від 12.07.2007 р. у справі № 20-11/286-7/322. Строком виконання зобов’язання відповідно до частини 1 статті 1214 Цивільного кодексу України є момент, з якого відповідач дізнався або міг дізнатися про володіння цим майном без достатньої правової підстави, тобто з часу набрання чинності вказаним рішенням відповідно до статей 85, 105 Господарського процесуального кодексу України, перебіг якого відповідно до статті 253 Цивільного кодексу України почався з 13.07.2007 р.

Враховуючи, що відповідач не вчинив будь-яких дій щодо належного виконання такого зобов’язання, відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України до нього як до боржника, який прострочив виконання основного зобов’язання, на вимогу кредитора повинна бути застосована відповідальність у виді стягнення суми боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3% річних від простроченої суми.

На підставі викладеного, колегія суддів апеляційного суду дійшла вірного висновку про задоволення позовних вимог в частині стягнення з відповідача на користь позивача 538.028,40 грн. індексу інфляції, 3 % річних у розмірі 238.770,00 грн.

Стосовно вимог позивача щодо стягнення з відповідача за аналогією ст. 1048 ЦК України 2.520.058,17 грн. заборгованості (процентів) за користування коштами позивача, виходячи з розміру облікової ставки НБУ, колегія суддів вважає позовні вимоги в цій частині такими, що задоволенню не підлягають з урахуванням наступного.

З огляду на пункт 1 частини 3 статті 1212 ЦК України положення Глави 83 ЦК України (435-15) застосовуються до вимог про повернення виконаного за недійсним правочином. При цьому частина 2 статті 1214 ЦК України закріплює, що у разі безпідставного одержання чи збереження грошей нараховуються проценти за користування ними (стаття 536 цього Кодексу). Стаття 536 ЦК України сама по собі не встановлює розміру процентів за користування грошовими коштами, вказуючи лише, що такий розмір визначається договором, законом або іншим актом цивільного законодавства.

Стаття 1048 Цивільного кодексу України унормовує визначення розміру процентів за договором позики, у зв'язку з чим дана норма права має застосовуватись лише у разі наявності договірних відносин сторін і, як наслідок, вона може бути застосована за аналогією лише до грошових зобов'язань.

Судом апеляційної інстанції встановлено, що умовами договорів, укладених між сторонами, розмір процентів за користування відповідачем чужими грошовими коштами не встановлено, чинним законодавством не передбачено можливість застосування до правовідносин щодо повернення виконаного за недійсним правочином положень про позику, при цьому правовідносини щодо повернення виконаного за недійсним правочином і позики є абсолютно різними за своєю правовою природою, а тому застосування до спірних правовідносин положення ст. 1048 ЦК України є безпідставним.

Оскільки ані законом, ані іншим актом цивільною законодавства, як цього вимагає стаття 536 Цивільного кодексу України, не передбачений розмір відсотків, які могли б бути застосовані до даних правовідносин, позовні вимоги в частині стягнення з відповідача 2.520.058,17 грн. заборгованості (процентів) за користування коштами позивача, виходячи з розміру облікової ставки НБУ, задоволенню не підлягають.

З урахуванням наведеного колегія суддів відхиляє доводи скаржника-1 про наявність підстав для застосування до спірних правовідносин приписів ст. 1048 ЦК України за аналогією закону.

Відповідно до ст. 111-5 ГПК України у касаційній інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи у суді першої інстанції за винятком процесуальних дій, пов'язаних із встановленням обставин справи та їх доказуванням.

Згідно зі ст. 111-7 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Зважаючи на обмеженість процесуальних дій касаційної інстанції, пов'язаних із встановленням обставин справи та їх доказуванням, колегія суддів відхиляє всі інші доводи скаржників, які фактично зводяться до переоцінки доказів та необхідності додаткового встановлення обставин справи.

Відповідно до ст. 111-9 ГПК України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право, зокрема, залишити рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

На думку колегії суддів, висновок апеляційного суду про наявність правових підстав для часткового задоволення заявлених позовних вимог є законним, обґрунтованим, відповідає нормам чинного законодавства, фактичним обставинам справи і наявним у ній матеріалам, а доводи касаційних скарг його не спростовують.

З огляду на викладене, підстав для зміни або скасування постанови апеляційної інстанції не вбачається.

Керуючись ст. ст. 85, 111-5, 111-7, 111-9, 111-11 Господарського процесуального кодексу України, суд

Касаційні скарги першого заступника Прокурора міста Севастополя та Товариства з обмеженою відповідальністю "Севстроймаркет" залишити без задоволення, а постанову Севастопольського апеляційного господарського суду від 13.09.2011 р. у справі № 5020-7/081 –без змін.