Вищий господарський суд України в складі колегії

Київського апеляційного господарського суду

у справі господарського суду міста Києва № 4/337

Рішенням господарського суду міста Києва від 22.09.2011 у справі № 4/337 (суддя Борисенко І.І.), залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 01.11.2011 (колегія суддів у складі головуючого судді Жук Г.А., суддів Яковлева М.Л., Тарасенко К.В.), відмовлено в задоволенні позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю "Фірма Т.М.М." (далі –позивач) до Товариства з обмеженою відповідальністю "Ласка Лізинг" (далі –відповідач) про визнання частково недійсним договору фінансового лізингу №710/03/2007 від 20.03.2007, зокрема, пунктів 7.1.2, 13.4, 13.5, 13.6, 13.8 договору.

Позивач з рішенням та постановою у справі не згоден, в поданій касаційній скарзі просить їх скасувати, прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги, посилаючись на порушення судами норм матеріального і процесуального права, а саме ч. 2 ст. 1, п. 2 ч. 2 ст. 11, ч. 2 ст. 16 Закону України "Про фінансовий лізинг", ст. 3, ст. 533, ч. 3 ст. 615, ч. 3 ст. 632, ч. 2 ст. 653, ч. 1 ст. 806, ст. 1212 Цивільного кодексу України, ст. 6, ч. 3 ст. 180, ч. 2 ст. 198, ч. 1 ст. 292 Господарського кодексу України.

Зокрема, скаржник вважає, що п. 7.1.2 спірного договору є недійсним через відсутність такої істотної умови договору, як ціна, покладення розміру лізингових платежів в частині відшкодування вартості предмету лізингу, купівля-продаж якого відбувалась в національній валюті за фіксованою ціною, в залежність від значення певних коефіцієнтів і курсів валют, а також з-за невідповідності застосування валютних коефіцієнтів структурі лізингових платежів, встановленій ст. 16 Закону України "Про фінансовий лізинг".

Також скаржник вважає незаконними положення пунктів 13.4, 13.5, 13.6, 13.8 договору, які, на його думку, суперечать ст. 1212 Цивільного кодексу України, адже, в разі розірвання договору та повернення предмету лізингу лізингодавцю, отримані ним кошти від лізингоодержувача в частині, яка відшкодовує частину вартості предмету лізингу, є набутими без достатньої правової підстави, отже, відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 83 ГПК України у судів попередніх інстанцій були наявні підстави визнати їх недійсними.

У відзиві на касаційну скаргу відповідач заперечив проти її задоволення.

Заслухавши у відкритому судовому засіданні пояснення представників сторін, переглянувши у касаційному порядку судові рішення, колегія суддів Вищого господарського суду України, приймаючи до уваги межі перегляду справи в касаційній інстанції, дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Як встановлено господарськими судами попередніх інстанцій, 20.03.2007 між позивачем (лізингоодержувач) та відповідачем (лізингодавець) укладено договір фінансового лізингу №710/03/2007, за умовами якого лізингодавець зобов'язується придбати у свою власність транспортний засіб (далі - майно) у відповідності із встановленою лізингоодержувачем специфікацією продавця (тип: Краново-маніпуляційну установку PK 18500С, дві одиниці) та передати його без надання послуг по керуванню та технічній експлуатації лізингоодержувачу у якості предмету лізингу у тимчасове володіння та користування за плату, а лізингоодержувач зобов’язується прийняти його на умовах цього договору (п. 1.1 договору); вартість майна, яке передається, складає суму еквівалентну 92200у.о., в т.ч. ПДВ у розмірі 20% - 15366,67у.о., виражена у гривнях України; вартість майна (в т.ч. ПДВ), що передається лізингодавцем лізингоодержувачу, в гривнях становить суму авансу, внесеного у відповідності до п. 7.4 договору, загальну суму платежів у відшкодування вартості майна, вказану в Графі 4 додатку №1 до договору по "Курсу1", і викупну вартість, вказану в додатку №1 до договору по "Курсу1" (п. 2.3 договору); сторони домовилися, що валютою договору є умовна одиниця, під умовною одиницею розуміється сума, яка відображена в гривнях України та дорівнює одному Євро по курсу, встановленому пунктом 7.1.1 договору (п. 7.1 договору); для цілей цього договору введені поняття: "Курс1" - курс, встановлений НБУ для одного Євро станом на 20.03.2007, "Курс2" - курс, встановлений НБУ для одного Євро на дату, визначену для проведення чергового лізингового платежу згідно графіку внесення платежів (п. 7.1.1 договору); поточний лізинговий платіж, який підлягає оплаті в гривнях, розраховується як добуток суми лізингового платежу, відображеної в "у.о." згідно Графи 3 додатку №1 на відповідну дату проведення платежу, на "Курс2", при цьому, в погашення вартості майна відноситься сума, відображена в гривнях та розрахована як добуток відповідної суми в "у.о.", зазначеної в Графі 4 додатка №1, на "Курс1". Різниця загальної суми поточного лізингового платежу, відображена в гривнях, і суми платежу, якій відноситься на погашення вартості майна, відображеного в гривнях, вважається комісією лізингодавця. В разі, якщо сума поточного лізингового платежу розрахована у відповідності до абзацу першого цього пункту менша або дорівнює добутку відповідної суми в "у.о.", зазначеної в Графі 4 додатка №1, на відповідну дату та "Курсу1", то поточний лізинговий платіж, що підлягає сплаті в гривнях, розраховується як добуток відповідної суми в "у.о.", зазначеної в Графі 4 додатка №1, на відповідну дату і "Курсу1" та 20,00 грн., при цьому, в погашення вартості майна відноситься сума, що виражена у гривнях та розрахована як добуток відповідної суми в "у.о.", зазначеної в Графі 4 додатка №1, і "Курсу1", а різниця - в комісію лізингодавця. Сторони домовились, що комісія лізингодавця, розрахована у відповідності з правилами, зазначеними вище, протягом 4 періоду (-ів), починаючи з 1 періоду збільшується на 1/4 грошової суми, яка у відповідності з умовами даного договору повинна бути внесена лізингоодержувачем як аванс комісії. Комісія лізингодавця за кожний період лізингу розрахована у відповідності з даним пунктом договору, нараховується на відповідну дату, зазначену в Графі 2 додатка №1 даного договору (п. 7.1.2 договору); вилучення майна з володіння і користування лізингоодержувача не тягне за собою припинення платіжних зобов’язань останнього (п. 13.4 договору); якщо порушення зобов’язань, що стали підставою вилучення майна, не припиняються у встановлений лізингодавцем строк або лізингоодержувач у встановлений строк не передав майно лізингодавцю, то останній має право в односторонньому порядку розірвати договір, попередивши про це лізингоодержувача в письмовому вигляді, продати майно по розумній ціні; протягом 15 календарних днів з моменту розірвання договору лізингоодержувач має переважне право купівлі майна (п. 13.5 договору); в разі, якщо отримана від продажу майна сума менше, ніж сума припинення договору, лізингодавець вправі вимагати від лізингоодержувача відшкодування такої різниці (п. 13.6 договору); в разі, якщо договір порушено лізингоодержувачем, в т.ч. у випадках, вказаних в п. 13.1 договору, лізингодавець має право в односторонньому порядку припинити право володіння і користування любим майном, переданим лізингоодержувачу за будь-яким договором, укладеним сторонами, без виплати компенсацій (п. 13.8 договору).

До зазначеного договору між сторонами підписано графік внесення платежів (додаток № 1 до договору), який є невід’ємною частиною договору.

01.10.2007 між сторонами укладено додаткову угоду №710/03/2007-ДС/3 до договору, за умовами якої, зокрема, графік внесення лізингових платежів викладено у новій редакції.

Позивач вважає, що пункти 7.1.2, 13.4, 13.5, 13.6, 13.8 договору суперечать приписам ч. 2 ст. 16 Закону України "Про фінансовий лізинг", ст. 1212 Цивільного кодексу України, отже, мають бути визнані недійсними на підставі ст. ст. 4, 10, 203, 217 Цивільного кодексу України.

Вирішуючи спір у справі, суди першої та апеляційної інстанцій були одностайними в своїх висновках щодо відсутності правових підстав для задоволення позову, і, відмовляючи в задоволенні позовних вимог, виходили з того, що спірний договір фінансового лізингу відповідає вимогам чинного законодавства, містить всі істотні умови договору лізингу, передбачені нормою ст. 6 Закону України "Про фінансовий лізинг", та не порушує будь-яких прав або охоронюваних законом інтересів позивача.

Колегія суддів вважає рішення і постанову у справі законними і обґрунтованими, а доводи касаційної скарги безпідставними, враховуючи таке.

Так, згідно частини 1 статті 2 Закону України "Про фінансовий лізинг" відносини, що виникають у зв'язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями Цивільного кодексу України (435-15) про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, поставку з урахуванням особливостей, що встановлюються цим Законом (723/97-ВР) .

Відповідно до ст. 806 Цивільного кодексу України за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі). До договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До відносин, пов'язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом.

За приписами ст. ст. 1, 11, 16 Закону України "Про фінансовий лізинг" фінансовим лізингом є вид цивільно-правових відносин, що виникають з договору фінансового лізингу. За договором фінансового лізингу лізингодавець зобов’язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі). Лізингоодержувач зобов’язаний своєчасно сплачувати лізингові платежі. Сплата лізингових платежів здійснюється в порядку, встановленому договором. Лізингові платежі можуть включати : суму, яка відшкодовує частину вартості предмета лізингу; платіж як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно; компенсацію відсотків за кредитом; інші витрати лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу.

Статтею 6 Закону України "Про фінансовий лізинг" встановлено, що договір лізингу має бути укладений у письмовій формі. Істотними умовами договору лізингу є: предмет лізингу; строк, на який лізингоодержувачу надається право користування предметом лізингу (строк лізингу); розмір лізингових платежів; інші умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Як вірно зазначено судами, під ціною договору лізингу розуміють лізингові платежі, особливістю яких є те, що вони сплачуються не лише за користування річчю, а й компенсують витрати лізингодавця, зроблені задля набуття права власності на неї.

Частиною 2 статті 189 ГК України встановлено, що ціна є істотною умовою господарського договору. Ціна зазначається у договорі у гривнях.

Відповідно до статті 524 ЦК України зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті.

Згідно ч. 2 ст. 533 ЦК України, якщо у зобов’язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

Сторонам при визначенні грошового зобов’язання не забороняється використовувати як грошовий еквівалент іноземну валюту, при цьому порядок визначення сум, що підлягають сплаті у гривнях, сторони можуть встановити у договорі.

Окрім того, частиною 2 статті 632 ЦК України допускається можливість зміни ціни після укладення договору у випадках і на умовах, встановлених договором або законом, тобто, сторони мають право узгодити в договорі як розмір ціни (плати, винагороди тощо), так і спосіб її визначення чи подальшої зміни .

Як встановлено судами попередніх інстанцій, відповідно до п. 2.3 договору вартість майна, яке передається лізингодавцем лізингоодержувачу, складає суму еквівалентну 92200 "у.о.", в тому числі ПДВ у розмірі 20% - 15366,67 "у.о.", виражена у гривнях України . Вартість майна, що передається лізингодавцем лізингоодержувачу, в гривнях становить суму авансу, внесеного у відповідності до п. 7.4 договору, загальну суму платежів в погашення вартості майна, зазначену в Графі 4 Графіку внесення платежів (додаток № 1 до договору) по "Курсу1" та викупну вартість, зазначену в додатку № 1 до договору по "Курсу1".

Отже, сторони за взаємним волевиявленням узгодили порядок розрахунку та зміни лізингового платежу, тому передбачене договором коригування лізингових платежів, в основі якого лежить зміна курсової різниці (зміна курсу гривні по відношенню до Євро), з врахуванням наведених вище правових норм та умов договору щодо сплати лізингових платежів у гривнях, прямо не заборонена та не суперечить чинному законодавству.

Визначення (обчислення) лізингових платежів у іноземній валюті та з урахуванням курсу гривні стосовно Євро, не суперечать ні чинним приписам ЦК України (435-15) , ані положенням постанови Кабінету Міністрів України від 18.12.1998 №1998 "Про удосконалення порядку формування цін" (1998-98-п) . Таку ж правову позицію викладено і в постанові Верховного Суду України від 16.05.2011 зі справи № 32/242-32/243-32/244-32/245.

Судами також з'ясовано, що сторонами в додатку № 1 –Графік внесення платежів, який є невід’ємною частиною договору, погоджено загальну суму платежів в погашення вартості майна та загальну суму лізингових платежів, а тому, твердження скаржника, щодо непогодження сторонами ціни як істотної умови договору фінансового лізингу та збільшення вартості предмета лізингу, колегія суддів вважає безпідставними, оскільки відповідно до пункту 7.1.2 договору сума, що сплачується в погашення вартості майна розрахована як добуток відповідної суми в "у.о.", зазначеної в Графі 4 додатка №1 на "Курс1", тобто, курс, встановлений НБУ для одного Євро станом на 20.03.2007, а отже, є сумою незмінною.

При цьому, колегія суддів зазначає, що положення статті 16 Закону України "Про фінансовий лізинг", на яку посилається позивач як на підставу вважати, що п. 7.1.2 договору суперечить закону, щодо визначення порядку сплати лізингових платежів договором та щодо права сторін визначати склад лізингових платежів, у згоджується із принципом свободи договору, встановленим статтею 627 ЦК України, коли сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу (435-15) , інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Таку ж правову позицію викладено в постанові Верховного Суду України від 22.11.2010 зі справи №14/80-09-2056.

Що ж стосується доводів скаржника про суперечність пунктів 13.4, 13.5, 13.6, 13.8 договору вимогам ст. 1212 ЦК України, колегія суддів погоджується з висновком судів попередніх інстанцій, з огляду на таке.

Статтею 611 ЦК України передбачено, що у разі порушення зобов’язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: 1) припинення зобов’язання внаслідок односторонньої відмови від зобов’язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; 2) зміна умов зобов’язання; 3) сплата неустойки; 4) відшкодування збитків та моральної шкоди.

Згідно з п. п. 3, 4 ч. 1 ст. 10 Закону України "Про фінансовий лізинг" лізингодавець має право відмовитись від договору лізингу у випадках передбачених договором лізингу або законом та вимагати розірвання договору та повернення предмета лізингу у передбачених законом та договором випадках.

Водночас, відповідно до ст. 7 Закону України "Про фінансовий лізинг" лізингодавець має право відмовитись від договору лізингу та вимагати повернення предмета лізингу від лізингоодерожувача в безспірному порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса, якщо лізингоодержувач не сплатив лізинговий платіж частково або у повному обсязі та прострочення сплати становить більше 30 днів.

Отже, з аналізу зазначених правових норм та спірних пунктів договору вбачається, що умови, визначені сторонами у договорі не суперечать вимогам чинного законодавства України, а визначають правові наслідки порушення лізингоодержувачем зобов’язань за договором фінансового лізингу.

Посилання позивача на ст. 1212 ЦК України як на підставу для визнання спірних пунктів договору недійсним, не є прийнятними, оскільки положення цієї статті визначають загальні умови існування цивільно-правових зобов'язань, що виникають у зв'язку із так званим безпідставним збагаченням, тобто, набуттям або збереженням майна без достатньої правової підстави, натомість, оспорюваними пунктами договору врегульований порядок вилучення та реалізації предмета лізингу у випадку порушення лізингоотримувачем умов договору, при цьому, лізингові платежі, на поверненні яких наполягає позивач у разі розірвання договору, сплачуються позивачем на підставі договору, а тому не є безпідставно набутими відповідачем у розумінні ст. 1212 ЦК України.

При цьому, колегія суддів зазначає, що положення Закону України "Про фінансовий лізинг" (723/97-ВР) визначають поняття лізингу, як різновиду договору, в результаті укладення якого лізингоодержувач отримує від лізингодавця у платне користування на визначений строк майно, то доводи скаржника про наявність у лізингооодержувача права на часткове повернення лізингових платежів, сплачених в рахунок відшкодування вартості майна, у разі розірвання договору та повернення майна лізингодавцю, не ґрунтуються на положеннях законодавства, яке регулює лізингові правовідносини.

Наявність умов, за яких виникає зобов'язання із набуття або збереження майна без достатньої правової підстави у відповідності до ст. 1212 ЦК України, підлягає доведенню та встановленню на загальних підставах при вирішенні спору про право, а, отже, доводи скаржника щодо обов'язку лізингодавця повернути лізингоодержувачу сплачені кошти в частині, яка відшкодовує частину вартості предмету лізингу (право власності на який у останнього ще не виникло), у випадку розірвання договору, жодним чином не стосуються предмету спору та не спростовують правильного висновку судів попередніх інстанцій про відсутність обставин і підстав, з якими закон пов'язує визнання договору недійсним.

Відповідно до частини першої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу (435-15) , іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Згідно зі статтею 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

За приписами частин першої та третьої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п’ятою та шостою статті 203 цього Кодексу; якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Статтею 6 ЦК України передбачено право сторін укласти договір, який не передбачено актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства; сторони мають право відступити в договорі від положень актів цивільного законодавства та врегулювати свої відносини на власний розсуд; сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або суті правовідносин сторін.

Таким чином, суперечність правочину актам законодавства як підстава його недійсності, повинна ґрунтуватися на повно та достовірно встановлених судами обставинах справи про порушення певним правочином (чи його частиною) імперативного припису законодавства чи укладення певного правочину всупереч змісту чи суті правовідносин сторін, а саме по собі відступлення сторонами від положення законодавства, регулювання їх іншим чином, не свідчить про суперечність змісту правочину цьому Кодексу (435-15) , іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Разом з тим, господарськими судами попередніх інстанцій не встановлено обставин, з якими чинне законодавство пов’язує можливість визнання спірних пунктів договору недійсними.

Таким чином, доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків господарських судів попередніх інстанцій про безпідставність позовних вимог та фактично зводяться до необхідності переоцінити досліджені судами докази та встановлені судами обставини, що відповідно до приписів ч. 2 ст. 1117 ГПК України при здійсненні у касаційному порядку перегляду судових рішень не допускається.

Наведене свідчить, що під час прийняття рішення та постанови у справі суди попередніх інстанцій не припустилися порушення або неправильного застосування норм чинного матеріального та процесуального законодавства, а, отже, підстави для їх скасування або зміни та задоволення вимог касаційної скарги відсутні.

Керуючись статтями 1115, 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , Вищий господарський суд України,-

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Фірма "Т.М.М." залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного господарського суду від 01.11.2011 у справі господарського суду міста Києва № 4/337 залишити без змін.