( Додатково див. рішення господарського суду Київської області (rs17067916) ) ( Додатково див. постанову Київського апеляційного господарського суду (rs18194330) )

Вищий господарський суд України у складі: суддя Селіваненко В.П. –головуючий, судді Бенедисюк І.М. і Харченко В.М.

розглянув касаційну скаргу закритого акціонерного товариства "Сквирський цегельний завод "Промінь", м.Сквира, Київської області

на постанову Київського апеляційного господарського суду від 07.09.2011

зі справи № 3/235-10

за позовом закритого акціонерного товариства "Сквирський цегельний завод "Промінь", м.Сквира, Київської області

до товариства з обмеженою відповідальністю "Білоцерківський домобудівельний комбінат", м.Біла Церква, Київської області (далі –товариство)

про стягнення 71 900,00 грн.

Судове засідання проведено за участю представників сторін:

позивача – Хандожинський О.С., Овчінніков Ю.М.,

відповідача – Козій С.М.

За результатами розгляду касаційної скарги Вищий господарський суд України

У листопаді 2010 року позивач звернувся з позовом до товариства, згідно з яким просив стягнути 71900,00грн. заборгованості.

Рішенням господарського суду Київської області від 29.06.2011 (суддя Лопатін А.В.) позов задоволено. Стягнуто з відповідача на користь позивача 71900,00грн. боргу. Приймаючи зазначене рішення, суд першої інстанції виходив з того, що вказана сума боргу підтверджується наявними у справі доказами.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 07.09.2011 (колегія суддів у складі: суддя Тищенко О.В. –головуючий, судді Смірнова Л.Г. і Чорна Л.В.) рішення господарського суду Київської області від 29.06.2011 у справі № 3/235-10 скасовано та прийнято нове рішення, яким в позові відмовлено.

У касаційній скарзі до Вищого господарського суду України позивач просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції від 07.09.2011, а рішення суду першої інстанції від 29.06.2011 залишити в силі. Скарга мотивована тим, що оскаржувана постанова прийнята з порушенням норм матеріального та процесуального права.

Перевіривши правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, Вищий господарський суд України вважає касаційну скаргу такою, що підлягає задоволенню.

Відповідного висновку суд дійшов на підставі такого.

Як встановлено судом першої інстанції, в період з 01.01.2008 по 22.09.2010 позивач відповідно до видаткових накладних та на підставі виданих відповідачем довіреностей поставив останньому будівельну цеглу у кількості 127500 штук на загальну суму 122100,00грн.

Відповідач оплату за поставлену будівельну цеглу здійснив частково у сумі 50200,00грн., у зв’язку з чим утворилася заборгованість у сумі 71900,00грн.

У цьому зв’язку судами попередніх інстанцій також встановлено, що 11.08.2010 позивачем була пред’явлена товариству вимога № 83 про погашення заборгованості у сумі 71900,00грн. у строк до 27.08.2010, яка залишилась без задоволення.

Наведені обставини стали предметом спору у господарському суді.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та приймаючи нове про відмову у задоволенні позову, апеляційний суд виходив з того, що видаткові накладні, на які спирається позивач в підтвердження факту передачі товару відповідачу, не відповідають вимогам п.2.4 Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, яке затверджено наказом Міністерства фінансів України від 24.05.1995 № 88 (z0168-95) , а тому не можуть слугувати доказом того, що господарська операція фактично відбулась.

З такими висновками апеляційного суду погодитись не можна.

Відповідно до пункту 11 Інструкції про порядок приймання продукції виробничо-технічного призначення і товарів народного споживання по кількості, затвердженої постановою Держарбітражу при Раді Міністрів СРСР №П-6 від 15.07.1965 (va006400-65) , приймання товарів мають право здійснювати працівники отримувача (покупця), уповноважені на це керівництвом підприємства-отримувача, і ці працівники повинні відноситись до категорії матеріально-відповідальних осіб. Відпуск товарно-матеріальних цінностей покупцям або передача їх безоплатно здійснюється підприємствами тільки на підставі доручень отримувачів (покупців).

Порядок використання доручень регулюється наказом Мінфіну України від 16.05.1996 №99 (z0293-96) "Про затвердження Інструкції про порядок реєстрації виданих, повернутих та використаних доручень на отримання цінностей" (зареєстровано у Мін'юсті України за №293/1318 від 12.06.96). Пунктом 2 Інструкції визначено, що сировина, матеріали, паливо, запчастини, інвентар та інші товарно-матеріальні цінності, а також нематеріальні активи, грошові документи і цінні папери відпускаються покупцям або передаються безоплатно тільки за довіреністю одержувача.

Відповідно до п. 1 ст. 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи.

Статтею 1 вказаного Закону визначено, що первинний документ - документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення. Довіреність на одержання цінностей є первинним документом, що фіксує рішення уповноваженої особи (керівника) підприємства про уповноваження конкретної фізичної особи одержати для підприємства визначені перелік та кількість цінностей. Без довіреності не може бути створено інший первинний документ - накладну-вимогу, товарно-транспортну накладну, який є дозволом для здійснення господарської операції з відпуску цінностей.

Відповідно до частини другої статті 11 Цивільного кодексу України, підставами для виникнення прав та обов’язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Статтею 202 Цивільного кодексу України передбачено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків, правочини можуть бути двохсторонніми.

Статтею 509 Цивільного кодексу України передбачено, що зобов’язаннями є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію або утриматись від виконання певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обв’язку; зобов’язання виникають з підстав, встановлених статті 11 Цивільного кодексу України.

Відповідно до статті 525, 526 Цивільного кодексу України, зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог Цивільного кодексу України (435-15) , одностороння відмова від виконання зобов’язання не допускається.

Згідно з частиною першої та частиною сьомої статті 193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. Не допускаються одностороння відмова від виконання зобов'язань, крім випадків, передбачених законом, а також відмова від виконання або відстрочка виконання з мотиву, що зобов'язання другої сторони за іншим договором не було виконано належним чином.

Як встановлено судом першої інстанції, про що вже зазначалось, позивачем та відповідачем виникли договірні правовідносини, відповідно до яких позивач поставив відповідачу товар, а останній розрахувався за нього лише частково.

Дослідженим у цьому зв’язку по справі доказам суд першої інстанції дав належну оцінку і правильно взяв до уваги, що сам факт отримання товару за поданими позивачем документами відповідач не оспорює, а свої заперечення проти позову обґрунтовує виключно посиланням на неправильність оформлення цих документів. З огляду на таке суд дійшов до обґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позову.

Ці ж самі обставини справи не були взяті до уваги апеляційним судом безпідставно, а отже прийняте ним нове рішення про відмову в задоволенні позову не можна визнати таким, що відповідає фактичним обставинам справи та вимогам чинного законодавства.

Сукупність зазначеного дає підстави дійти висновку про те, що оскаржувана постанова апеляційного суду підлягає скасуванню, а рішення суду першої інстанції –залишенню в силі.