Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

Розпорядженням секретаря судової палати Могила С.К. № 03.10-05/253 від 26.09.2011 р. внесено зміни до складу суду, для розгляду касаційної скарги у справі № 5004/545/11 призначено колегію суддів у складі : головуючий суддя –Гончарук П.А., судді : Кондратова І.Д., Стратієнко Л.В.

06.12.2010 р. Публічне акціонерне товариство "Західінкобанк" звернулось до Господарського суду Волинської області з позовом до Приватного підприємства "Ірома" про визнання договору оренди недійсним та стягнення безпідставно одержані кошти в сумі 1422345,20 грн.

Рішенням Господарського суду Волинської області від 12.04.2011р. (суддя Сур"як О.Г.), залишеним без змін постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 04.08.2011 р. (колегія суддів у складі: Олексюк Г.Є. –головуючий суддя, судді Гудак А.В., Сініцина Л.М.) в позові відмовлено повністю з підстав спливу строку позовної давності.

Не погоджуючись з прийнятими рішенням та постановою, Публічне акціонерне товариство "Західінкобанк" звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Волинської області від 12.04.2011 р. та постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 04.08.2011 р., прийняти нове рішення, яким позов задовольнити повністю.

Обґрунтовуючи підстави звернення з касаційною скаргою, позивач посилається на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального права, зокрема, ст. ст. 216, 236, 761, 774 Цивільного кодексу (надалі – ЦК) України (435-15) , та безпідставне застосування до спірних правовідносин норм 261, 267 ЦК України (435-15) .

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши згідно ч. 2 ст. 1115, ч. 1 ст. 1117 Господарського процесуального кодексу (надалі – ГПК) України (1798-12) наявні матеріали справи на предмет правильності юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення в судових рішеннях, а також правильності застосування судами попередніх інстанції норм матеріального та процесуального права, судова колегія вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, а рішення господарського суду першої інстанції та постанову апеляційного господарського суду слід залишити без змін з огляду на наступне.

Господарськими судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 05.12.1996р. між КБ "Західінкомбанк", правонаступником якого є ПАТ "Західінкомбанк", (надалі - орендар) та МП "Інкомсервіс", правонаступником якого є ПП "Ірома", (надалі - орендодавець) було укладено договір оренди будівлі, за умовами якого орендодавець надає, а орендар приймає в користування нежитлове приміщення (будівлю), загальною площею 1081,0 кв. м. з прилеглими господарськими приміщеннями, розташованими за адресою: м. Житомир, вул. О.Ольжича, 9.

МП "Інкомсервіс" право власності на об'єкт оренди набуло на підставі договору купівлі-продажу № 4/12 від 04.12.1996 р., укладеного між КБ "Західінкомбанк" та МП "Інкомсервіс".

Згідно рішення Господарського суду Волинської області від 26.04.2010р. у справі № 06/31-92 визнано недійсним договір купівлі –продажу № 4/12 та повернуто у власність банку нежитлове приміщення за адресою м. Житомир, вул. О.Ольжича, 9, рішення набрало законної сили з ухваленням постанови Вищого господарського суду України від 21.10.2010р.

Судами встановлено, що предметом спору у даній справі вимога позивача про визнання недійсним договору оренди будівлі від 05.12.1996 р., укладеного між сторонами по справі, та стягнення безпідставно одержані кошти в сумі 1422345,20 грн. Підстави позову обґрунтовані невідповідністю договору вимогам ст. 317, 761 ЦК України, відсутністю у відповідача права розпорядження майном та права передавати ці приміщення в оренду, а також порушенням прав позивача, як власника орендованих приміщень.

Судові рішення про відмову в позові мотивовані тим, що строк позовної давності щодо заявлених позовних вимог, який встановлений ст. 71 ЦК УРСР та ст. 257 ЦК України, сплинув, що є підставою для відмови у позові про визнання недійсним договору оренди та стягнення коштів.

Колегія суддів вважає, що висновки господарських судів щодо відмови в позові відповідають встановленим обставинам справи та нормам чинного законодавства і підстав для їх скасування не має.

Відповідно до п. 7 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Цивільного кодексу України (435-15) , що набрав чинності з 1 січня 2004 року, до позовів про визнання заперечуваного правочину недійсним, право на пред'явлення якого виникло до 1 січня 2004 року, застосовується позовна давність, встановлена для відповідних позовів законодавством, що діяло раніше.

Оскільки право на пред'явлення позову про визнання оспорюваного договору оренди від 05.12.1996 р. виникло з моменту укладання цього договору, до спірних правовідносин слід застосовувати норми ЦК УРСР (1540-06) .

Відповідно до ст. 71 ЦК УРСР загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки.

Положеннями ЦК УРСР (1540-06) встановлений перелік вимог, на які позовна давність не поширюється (ст. 80).

Вимога щодо визнання угоди недійсною, як випадок, на який не поширюються позовна давність, як Цивільним кодексом УРСР (1540-06) , так і іншим чинним законодавством не передбачено, а отже до заявлених позивачем вимог про визнання договору недійсним застосовується загальний строк позовної давності.

Колегія суддів відзначає, що початок перебігу позовної давності визначається за правилами ст. 76 ЦК УРСР.

Згідно з ст. 76 ЦК УРСР перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права.

Господарськими судами обґрунтовано визначено, що право на позов у позивача виникло з дня, коли позивач повинен був довідатися про невідповідність спірного правочину вимогам чинного законодавства, тобто з дня укладення спірного договору від 05.12.1996 р., а відтак трирічний строк для позивача закінчився 05.12.1999 р.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, позивач звернувся з позовною заявою лише 03.12.2010 р., тобто, за межами строку позовної давності, без клопотання про його поновлення.

Статтею 75 ЦК УРСР передбачено, що позовна давність застосовується судом, господарським судом або третейським судом незалежно від заяви сторін.

Доводи скаржника щодо неправильного застосування господарськими судами законодавства про позовну давність до уваги не приймаються, оскільки ґрунтуються на неправильному тлумаченні відповідних правових норм, в свою чергу, висновок судів обох інстанцій про те, що позивачем пропущено строк позовної давності ґрунтується на матеріалах справи та відповідає вимогам ст. 76 ЦК УРСР щодо початку перебігу строку позовної давності.

При цьому, колегія суддів враховує, що строк позовної давності обчислюється не лише з дня, коли особа дізналася про порушення свого права, а також з дня, коли повинна була дізнатися про порушення свого права. Місцевим та апеляційним господарським судом встановлено, що сторони за оспорюваним договором здійснили ряд дій по виконанню своїх зобов’язань (позивачем сплачувалась орендна плата, сторонами підписаний акту про повернення орендованого майна), а отже, позивач знав про існування укладеного договору з моменту його підписання та повинен був знати про факт порушення його прав на спірне майно. Оскільки позовна вимога заявляється про захист прав саме юридичної особи, судом не можуть братися до уваги доводи про те, що про порушення свого права, як власника приміщення, позивач дізнався після призначення тимчасового адміністратора та визнання недійсним договору купівлі-продажу.

Відповідно до ст. 80 ЦК УРСР закінчення строку позовної давності до пред'явлення позову є підставою для відмови в позові.

Враховуючи викладене, колегія суддів вважає обґрунтованим висновок судів першої та апеляційної інстанції щодо відмови у задоволенні позовних вимог через сплив строку позовної давності та відсутності поважних причин для його відновлення. Враховуючи, що спірний договір не визнаний недійсним, підстави для стягнення сплаченої орендної плати в розмірі 1422345,20 грн., відсутні.

Доводи скаржника, які викладені в касаційній скарзі, щодо порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального права, зокрема, ст. ст. 761, 774 ЦК України та неврахування, що оспорюваний договір не відповідає наведеним норм цивільного законодавства, колегією суддів також відхиляються, оскільки відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину (ч. 3 п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 р. № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" (v0009700-09) ). Отже, враховуючи те, що оспорюваний правочин був укладений 05.12.1996р., тобто до набрання чинності ЦК України (435-15) , правові підстави для застосування до спірних правовідносин норм ст. ст. 761, 774 ЦК України, на які посилається позивач в обґрунтування позову та касаційної скарги, відсутні.

Оскільки посилання заявника касаційної скарги на те, що судами порушенні та неправильно застосовані норми матеріального права, при перегляді судових рішень не знайшли свого підтвердження та спростовуються наявними в матеріалах справи документами, підстави для задоволення касаційної скарги Вищий господарський суд України не знаходить.

Беручи до уваги приписи законодавства та встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи, судова колегія вважає, прийняті у справі судові рішення такими, що відповідають нормам матеріального та процесуального права, підстав для їх зміни чи скасування не вбачається.

Керуючись ст. ст. 1115, 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , Вищий господарський суд України

Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Західінкобанк" залишити без задоволення, а рішення Господарського суду Волинської області від 12.04.2011 р. та постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 04.08.2011 р. у справі № 5004/545/11 –без змін.