Заступник військового прокурора Севастопольського гарнізону в інтересах держави в особі Міністерства оборони України звернувся до господарського суду Автономної Республіки Крим з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Дайвінг-центр "Соляріус" про визнання за державою Україна в особі Міністерства оборони України права власності на нерухоме державне майно, що розташоване за адресою: вул. Дражинського, 37, м. Ялта., а саме: основна частина, літер А, навіс, літер Д (прохідна), туалет, літер Б, гараж, літер В, баня, літер Г, хвилеріз морський з навісом, літер Ж, огороджувальні та підпірні стіни з бутового каменю літер (№№ 1-29); будівля автопавільйону пляжного комплексу (навіс, літер Е) загальною вартістю 2 375 293 грн., та витребувати у ТОВ "Дайвінг-центр "Соляріус" нерухоме державне майно, розташоване по вул. Дражинського, 37 в м. Ялта, а саме: основна частина, А, навіс, літер Д (прохідна), туалет, літер Б, гараж, літер В, баня, літер Г, хвилеріз морський з навісом, літер Ж, огороджувальні та підпірні стіни з бутового каменю літер (№№1-29); загальною вартістю 2 375 293 грн.

Позов мотивований тим, що нерухоме майно - споруди та будівлі пляжного комплексу санаторію по вул. Дражинського, 37 в м. Ялта, незаконно належить ТОВ "Дайвінг центр "Соляріус", оскільки рішенням господарського суду Автономної Республіки Крим контракт № 2210/07, на підставі якого спірне майно вибуло з державної власності, визнаний нікчемним правочином. Внаслідок цього, Товариство з обмеженою відповідальністю "Євроойл", а в подальшому Товариство з обмеженою відповідальністю "Чорноморський берег", Товариство з обмеженою відповідальністю "Євротехно-Плюс", Товариство з обмеженою відповідальністю "Чорноморський пляж", Товариство з обмеженою відповідальністю "Дайвінг центр "Соляріус" на підставі незаконного правочину неправомірно володіли нерухомим майном, яке розташовано по вул. Дражинського, 37 в м. Ялта. Тому на підставі ст. 388 Цивільного кодексу України позивач просить задовольнити позов.

Ухвалою господарського суду Автономної Республіки Крим від 25.112010 р. залучено до участі у справі в якості третіх осіб: Державне підприємство Міністерства оборони України "Центральний військовий санаторій "Ялтинський", Товариство з обмеженою відповідальністю "Євроойл", Товариство з обмеженою відповідальністю "Євротехно- Плюс".

Ухвалою господарського суду Автономної Республіки Крим від 29.11.2010 р. залучено до участі у справі в якості третьої особи - Товариство з обмеженою відповідальністю "Чорноморський берег".

Рішенням господарського суду Автономної Республіки Крим від 13.12.2010 р. (суддя: Чумаченко С.А.) відмовлено у задоволенні позовних вимог.

Рішення мотивовано тим, що ТОВ "Дайвінг-центр "Соляріус" є добросовісним набувачем спірного майна, тому майно не може бути витребувано. Також суд зазначив про необґрунтованість посилань позивача на норму ст. 216 Цивільного кодексу України, оскільки реституція як спосіб захисту цивільного права (ч. 1 ст. 216 Цивільного кодексу України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним (п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 р. № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" (v0009700-09) ). У зв'язку з чим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред'явлена тільки стороні недійсного правочину.

Постановою Севастопольського апеляційного господарського суду від 28.02.2011 р. (судді: Лисенко В.А. –головуючий, Гоголь Ю.М., Рибіна С.А.) апеляційна скарга Заступника військового прокурора Севастопольського гарнізону в інтересах держави в особі Міністерства оборони України залишена без задоволення, рішення господарського суду Автономної Республіки Крим від 13.12.2010 р. залишено без змін.

Не погоджуючись з рішеннями господарських судів попередніх інстанцій, Заступник військового прокурора Військово-морських сил України в інтересах держави в особі Міністерства оборони України подав до Вищого господарського суду України касаційну скаргу, в якій просить рішення господарського суду Автономної Республіки Крим від 13.12.2010 р. та постанову Севастопольського апеляційного господарського суду від 28.02.2011 р. скасувати та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції. При цьому, заступник військового прокурора посилається на неповне з'ясування обставин справи, неправомірне застосування норм матеріального права, не застосування норм, які підлягали застосуванню. Крім того, Заступник військового прокурора не ставив питання про повернення майна по недійсному правочину, на підставі ст. 216 Цивільного кодексу України, а просив витребувати майно на підставі ст. 388 Цивільного кодексу України.

Обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши, згідно ч. 1 ст. 1117 Господарського процесуального кодексу України, наявні матеріали справи на предмет правильності юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення в судових рішеннях, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Відповідно до ч. 2 ст. 1117 Господарського процесуального кодексу України, касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Як вбачається з матеріалів справи, 22.10.2004 р. між Державним підприємством Міністерства оборони України "Центральний військовий санаторій "Ялтинський" та ТОВ "Євроойл" був укладений договір (контракт) купівлі-продажу № 2210/07.

Відповідно до зазначеного договору Державне підприємство Міністерства оборони України "Центральний військовий санаторій "Ялтинський" передало, а ТОВ "Євроойл" прийняло майно, розташоване по вул. Дражинського, 37, в м. Ялта: основна частина, літер А, навіс, літер Д (прохідна), туалет, літер Б, гараж, літер В, баня, літер Г, хвилеріз морський з навісом, літер Ж, огороджувальні та підпірні стіни з бутового каменю літер (№№1-29).

Між ТОВ "Євроойл" та ТОВ "Чорноморський берег" 09.09.2005 р. укладено нотаріальний договір купівлі-продажу нежитлових будівель, розташованих по вул. Дражинського, 37, у м. Ялта: літер А, навіс, літер Д (прохідна), туалет, літер Б, гараж, літер В, баня, літер Г, хвилеріз морський з навісом, літер Ж, огороджувальні та підпірні стіни із бутового каменю літер (№№1-29).

Згідно мирової угоди, затвердженої ухвалою господарського суду від 19.12.2008 р. у справі № 2-8/10800-2008, до ТОВ "Євротехно-Плюс" перейшло право власності на спірне нерухоме майно, розташоване по вул. Дражинського, 37 в м. Ялта, яке зареєстроване КП "Ялтинське міське бюро технічної інвентаризації" за ТОВ "Євротехно-Плюс" (витяг № 21578961 від 16.01.2009 р.).

Між ТОВ "Євротехно-Плюс" (продавець) та ТОВ "Чорноморський пляж" (покупець) 17.03.2009 р. укладено нотаріальний договір купівлі-продажу комплексу нежитлових будівель розташованих по вул. Дражинського, 37 в м. Ялта.

Спірне майно 15.01.2010 р. на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу придбане ТОВ "Дайвінг центр "Соляріус".

Таким чином, на час розгляду справи, власником спірної нерухомості визначено ТОВ "Дайвінг центр "Соляріус".

Рішенням господарського суду Автономної Республіки Крим від 02.04.2009 р. визнано недійсним контракт № 2210/07 від 22.10.2004 р. купівлі-продажу будинків та споруд, який укладений між Державним підприємством Міністерства оборони України "Центральний військовий санаторій "Ялтинський" та ТОВ "Євроойл".

Постановою Севастопольського апеляційного господарського суду від 01.06.2009 р. рішення господарського суду Автономної Республіки Крим від 02.04.2009 р. скасовано, провадження у справі припинено, оскільки контракт № 2210/07 від 22.10.2004 р. є нікчемним правочином на підставі ч. 1 ст. 220 Цивільного кодексу України, у зв'язку з порушенням встановленої форми. На підставі ч. 2 ст. 215 Цивільного кодексу України визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

У зв'язку з тим, що вибуття спірного майна із володіння держави сталось на підставі нікчемного правочину, прокурор і звернувся із зазначеним позовом.

Таким чином, випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можуть мати місце за умови, що майно вибуло з володіння власника поза його волі.

Відповідно до ст. 388 Цивільного кодексу України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно:

1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння;

2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння;

3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень.

Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

За ТОВ "Чорноморський пляж" було зареєстровано право власності. Договір купівлі-продажу посвідчено нотаріусом.

Стаття 319 Цивільного кодексу України, передбачає, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

Згідно зі ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю.

З урахуванням вищевикладеного, господарські суди правильно встановили, що прокурором не доведено, що особа, а саме ТОВ "Чорноморський пляж" не мала права відчужувати майно за договором купівлі-продажу від 15.01.2010 р.

Пунктом 12 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 р. "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" (v0009700-09) встановлено, що відповідно до ч.5 ст. 12 Цивільного кодексу України добросовісність презюмується.

Якщо судом буде встановлено, що набувач знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, в тому числі й те, що продавець не мав права відчужувати майно, це може свідчити про недобросовісність набувача і є підставою для задоволення позову про витребування у нього майна.

Однак, судами попередніх інстанцій встановлено, що позивач не надав доказів того, що відповідачу було відомо про наявність перешкод до вчинення правочину щодо відчуження майна.

Враховуючи викладене, колегія суддів касаційної інстанції погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що відповідач є добросовісним набувачем спірного майна.

Також слід зазначити, що позовні вимоги про витребування майна є віндикаційним позовом. Проте однією з особливостей віндикаційного позову є відсутність спорів з приводу належності позивачу майна на праві власності чи іншому титулі. Водночас, між сторонами має місце спір з приводу права власності на нерухоме майно. Таким чином, в даному випадку право позивача не може бути захищено шляхом задоволення віндикаційного позову.

Відповідно до ст. 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Доказування полягає не лише в поданні особами доказів, а й у доведенні їх переконливості, що скаржником зроблено не було.

За змістом ст.ст. 33 і 34 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог.

З урахуванням меж перегляду справи в касаційній інстанції, колегія суддів вважає, що під час розгляду справи фактичні її обставини були встановлені судами попередніх інстанцій на підставі всебічного, повного і об'єктивного дослідження поданих доказів, висновки судів відповідають цим обставинам і їм дана належна юридична оцінка з правильним застосуванням норм матеріального і процесуального права, у зв'язку з чим підстав для скасування оскаржуваних судових актів не вбачається.