У вересні 2010 року Регіональне відділення Фонду державного майна України по Запорізькій області звернулось до господарського суду Дніпропетровської області з позовом до Публічного акціонерного товариства Комерційного банку "ПриватБанк" про стягнення 4684544,95 грн. неустойки за договором оренди державного нерухомого майна.

Рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 08 грудня 2010 року (суддя Коваленко О.О.) у справі № 6/384-10 позовні вимоги задоволено, стягнуто з Публічного акціонерного товариства Комерційного банку "ПриватБанк" на користь державного бюджету міста Запоріжжя неустойку у сумі 4780956,14 грн., а також вирішено питання про розподіл судових витрат.

Постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 31 січня 2011 року (судді Євстигнєєв О.С., Павловський П.П., Швець В.В.) рішення господарського суду Дніпропетровської області від 08 грудня 2010 року у справі №6/384-10 скасовано, прийнято нове рішення, яким у позові відмовлено, стягнуто з регіонального відділення Фонду державного майна України по Запорізькій області на користь публічного акціонерного товариства Комерційного банку "ПриватБанк" 12750 грн. витрат по сплаті державного мита за перегляд судового рішення в апеляційному порядку. Повернуто публічному акціонерному товариству Комерційному банку "ПриватБанк" із державного бюджету 11200 грн. надмірно сплаченого державного мита при поданні апеляційної скарги за платіжним дорученням №А12171ЮЗХУ від 17.12.2010 року, яке знаходиться в матеріалах господарської справи №6 /384 -10.

Не погоджуючись з вищезазначеною постановою, Регіональне відділення Фонду державного майна України по Запорізькій області звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 31 січня 2011 року, а рішення господарського суду Дніпропетровської області від 08 грудня 2010 року залишити без змін.

В обґрунтування своїх вимог скаржник посилається на те, що при винесенні постанови Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 31 січня 2011 року у справі № 6/384-10 неправильно застосовані норми матеріального та процесуального права.

Заступник прокурора Дніпропетровської області також не погоджується з прийнятою у справі постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 31 січня 2011 року та просить її скасувати та залишити в силі рішення господарського суду Дніпропетровської області від 08 грудня 2010 року.

Колегія суддів, обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування господарськими судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що 17 березня 2006 року між регіональним відділення ФДМУ по Запорізькій області (орендодавець) та закритим акціонерним товариством комерційний банк "ПриватБанк" (орендар) був укладений договір оренди №1879/д державного нерухомого майна, а саме: вбудованих в перший поверх адміністративної будівлі нежитлових приміщень (Літера А-12, частини приміщення №№ 38. 38а, 39, 39а, 41-43, 45-92, 92а, тамбур 11, тамбур 111; площа сумісного користування в цокольному поверсі - 45,3 кв., хол (вхід) - 1,0 кв. м., хол (великий) - 14,9 кв. м. загальною площею за внутрішнім обміром 856 кв. м. та частина даху площею 5,0 кв. м. відповідно за технічним паспортом, підготовленим Запорізьким міським бюро технічної інвентаризації станом на 23 лютого 2006 року. Зазначене майно розташоване за адресою: м. Запоріжжя, пр. Леніна, 168, і було передано відповідачу за актом прийому-передачі, підписаним повноважними представниками сторін та скріплений печатками сторін, який є додатком №2 до договору.

Відповідно до умов договору орендоване майно є державною власністю і знаходиться на балансі Головного управління Державного казначейства України у Запорізькій обтает. Вказана будівля була викуплена Кабінетом Міністрів України у Акціонерного комерційного агропромислового банку "Україна" І відповідно до розпорядження KM України від 13 жовтня 2003 року № 599-р (599-2003-р) передана до сфери управління Державного казначейства, що підтверджується матеріалами справи.

Оскільки предметом договору є державне майно, взаємовідносини сторін за договором регулюються Законом України "Про оренду державного та комунального майна" (2269-12) та Цивільним Кодексом України (435-15) .

Згідно зі ст. 5 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" Фонд державного майна України, його регіональні відділення та представництва виступають орендодавцями щодо цілісних майнових комплексів підприємств, їх структурних підрозділів та нерухомого майна, а також майна, що не увійшло до статутних фондів господарських товариств, створених у процесі приватизації (корпоратнзації), що є державною власністю, крім майна, що належить до майнового комплексу Національної академії наук України та галузевих академій наук, а також майна, що належить вищим навчальним закладам та/або науковим установам, що надається в оренду партнерам наукових парків. Отже, регіональне відділення ФДМУ по Запорізькій області і виступило орендодавцем вищезазначеного майна.

Згідно ст. 17 цього Закону термін договору оренди визначається за погодженням сторін, ті заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди місяця після закінчення терміну дії договору він вважається продовженим на і на тих самих умовах, які були передбачені договором.

Згідно з п.11.1 договору він був укладений строком на 3 роки - до сімнадцятого березня 2009 року.

Відповідно до п. 11.6 договору у разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення його терміну дії, при наявності згоди Балансоутримувача та відповідного висновку органу, уповноваженого управляти майном Балансоутримувача, він вважається продовжений на той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені цим договором.

Згідно п. 2.5 договору у разі припинення цього договору майно повертається орендарем аналогічно порядку встановленому при передачі майна орендарю. Майно вважається повернутим орендодавцеві (балансоутримувачу) з моменту підписання сторонами акта прийому-передачі. Обов'язок по складанню акта прийому-передачі покладається на сторону яка передає майно.

Відповідно до ч. 1 ст. 27 Закону України Про оренду державного та комунального майна у разі розірвання договору оренди, закінчення строку його дії та відмови від його банкрутства орендаря він зобов'язаний повернути об'єкт оренди на умовах, визначених у договорі оренди.

Відповідно до п.9.3 Договору за відмову орендаря на вимогу орендодавця повернути орендоване майно у разі припинення дії договору, орендар відшкодовує орендодавцю неустойку у розмірі подвійної місячної орендної плати за весь час, що відраховується від дати припинення або розірвання Договору до підписання акту прийому-передачі, який підтверджує фактичне повернення орендованого майна.

Згідно ст. 785 ЦК України у разі припинення договору найму наймач зобов'язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі. Якщо наймач не виконує обов'язку щодо повернення речі, наймодавець має право вимагати від наймача сплати неустойку у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення.

Колегія суддів Вищого господарського суду України погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про відмову у стягненні неустойки за. весь час, що відраховується від дати припинення до дати підписання акту приймання-передачі, з огляду на наступне.

20 березня 2009 року (позивач) направив на адресу орендаря (відповідача) лист №19-13-01448 щодо припинення терміну дії договору та направив для підписання примірники акту приймання-передачі майна для підписання у триденний термін і повернення одного екземпляру акту. Відповідач акт не підписав і екземпляр акту не повернув.

У відповідності до ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу (435-15) , інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог. Отже, законодавцем врегульований порядок виконання зобов'язань –в порядку, встановленому договором і кодексом.

Відповідно до ст. 785 ЦК України якщо наймач не виконує обов'язку повернення і, наймодавець має право вимагати сплати неустойки у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення. Ця норма встановлює законну неустойку за несвоєчасне повернення наймачем речі, одержаної в найм. Розмір такої неустойки встановлюється у сумі подвійної плати за користування річчю за період прострочення. Разом з тим, виходячи із загальних правил, встановлених ст.ст. 6, 551 ЦК, сторони договору найму можуть домовитися про зміну як встановленого розміру неустойки, так і порядку її сплати.

Відповідно до ч. З ст. 6 ЦК України сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це (ч.4). Оскільки в ч.2 ст. 785 ЦК України відсутня заборона на врегулювання даних відносин за згодою сторін, останні мали права відступити від правил, встановлених зазначеною нормою законодавства.

Сторони виклали в договорі пункт 9.3 наступним чином - за відмову орендаря на вимогу орендодавця повернути орендоване майно у разі припинення дії договору орендар відшкодовує орендодавцю неустойку в розмірі подвійної місячної орендної плати за весь час, що відраховується від дати припинення або розірвання договору до підписання акту прийому-передачі, який підтверджує фактичне повернення орендованого майна.

Отже, сторони встановили умову нарахування неустойки - відмову повернути майно саме на вимогу орендодавця. Судом апеляційної інстанції з листа №19-13-01488 встановлено, що останній не містить вимогу орендодавця повернути майно (направлення для підписання акта приймання-передачі не є вимогою про повернення майна). Інші докази, які б свідчили про наявність вимоги повернення майна, у справі відсутні.

За таких обставин позивач передчасно здійснив нарахування неустойки за даним позовом, оскільки встановлена сторонами умова її нарахування та стягнення не настала, а сам факт не повернення майна в силу п.9.3 договору не може бути підставою для нарахування і стягнення неустойки. Не повинна в цьому випадку і застосовуватися ч .2 ст. 785 ЦК України, оскільки сторони врегулювали свої відносини в частині сплати неустойки за неповернень майна по іншому, ніж це передбачено законодавством.

Навіть якщо не застосовувати до спірних правовідносин п.9.3 Договору, то неустойка також не підлягає стягненню в силу наступного.

Відповідно до ст. 614 ЦК України особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. ЦК (435-15) прямо не надає визначення вини, підкреслюючи лише, що особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання. Звідси можна надати визначення вини як невжиття особою всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання. Оскільки ч.2 ст.785 ЦК не встановлює, що відповідальність у вигляді сплати неустойки настає незалежно від вини особи, для застосування інституту подвійної неустойки слід встановити наявність вини особи, яка допустила порушення зобов'язань.

Рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 17 вересня 2010 року у справі № 25 /130-09, в якій брали участь ті самі сторони, були задоволенні позовні вимоги орендодавця щодо виселення орендаря з орендованого приміщення та стягнення 1247149, 53 грн. неустойки за період з 18 березня 2009 року по 31 липня 2009 року. В рішенні суду було зазначено, що відповідач не виконав свої зобов'язання з повернення майна.

Постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 31 травня 2010 року у справі № 25/130-09 рішення було скасовано, у позові відмовлено. При цьому, апеляційний господарський суд зазначив, що орендар у встановлений законом строк повідомив орендодавця про намір використовувати приміщення в подальшому, орендар щомісячно сплачував орендну плату, яка беззаперечно приймалася орендодавцем і не була повернута. Отже, апеляційний господарський суд зробив висновок, що договірні відносини між сторонами продовжилися і після 17 березня 2009 року.

Постановою Вищого господарського суду України від 30 серпня 2010 року у справі №25/130-09 постанова була скасована, а рішення залишено в силі.

Оскільки рішення місцевого господарського суду набуло чинності після скасування постанови Дніпропетровського апеляційного господарського суду Вищим господарським судом України, то відповідач не здійснював саме винних дій, пов'язаних з неповерненням майна, тому підстави для стягнення неустойки відсутні. Цей висновок обґрунтовується наступним: рішення господарського суду, який встановив факт припинення договірних правовідносин, і це відповідно було б підставою виникнення обов'язку повернення майна було оскаржено і не набуло сили. Постановою апеляційної Інстанції було встановлено, що договірні правовідносини по оренді майна продовжились, тобто обов'язок повернення майна у відповідача не виник. Оскільки постанова апеляційного господарського суду набирає чинності з дня її прийняття, відповідач обґрунтовано не здійснював дій по поверненню майна (а позивач знов же таки не вимагав повернення майна).

Крім того, протягом всього спірного періоду до жовтня 2010 року включно Орендарем за договором здійснювались орендні платежі і жоден орендний платіж орендарю (відповідачу), балансоутримувачен повернуто не було.

Отже, під час вирішення спору, судом апеляційної інстанції правильно встановлені усі обставини, що мають значення для справи, їм надана вірна юридична оцінка, норми права застосовані вірно, а доводи касаційної скарги не спростовують висновків суду.

За наведених вище обставин, Вищий господарський суд України не знайшов законних підстав для повного або часткового задоволення вимог касаційної скарги, а тому постанову слід залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.