Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

Гончарука П.А. (головуючого),

Вовка І.В.,

Стратієнко Л.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу державного підприємства "Севастопольський морський торговельний порт" на постанову Севастопольського апеляційного господарського суду від 16.12.2010 року у справі № 5020-3/163 за позовом державного підприємства "Севастопольський морський торговельний порт" до приватного підприємства "Красотель Девелопмент" про визнання договору та додаткових угод до нього недійсними,

У жовтні 2010 року Державне підприємство "Севастопольський морський торговельний порт" звернулося до господарського суду міста Севастополя з позовною заявою до Приватного підприємства "Красотель Девелопмент" про визнання недійсними договору від 05.10.2007 року № 710/237а про спільну дольову участь в будівництві, реконструкції та введенні в експлуатацію капітальних будівель морського вокзалу "Центральний" і додаткових угод № 1 від 09.07.2010 року та № 2 від 14.07.2010 року до нього у зв'язку з суперечністю вимогам закону, оскільки ці правочини було укладено без погодження з органом управління, уповноваженим управляти майном державної власності –Міністерством транспорту та зв'язку України.

Рішенням господарського суду міста Севастополя від 18.11.2010 року (суддя Головко В.О.) в позові відмовлено.

Постановою Севастопольського апеляційного господарського суду від 16.12.2010 року (судді Заплава Л.М., Антонова І.В., Прокопанич Г.К.) зазначене рішення суду першої інстанції залишено без змін.

У касаційній скарзі позивач вважає, що судами порушено та неправильно застосовано норми матеріального права, і тому просить прийняті ними рішення скасувати та позов задовольнити.

У відзиві на касаційну скаргу відповідач вважає, що вона подана з недоліками та з пропуском встановленого процесуального строку, і тому не може бути прийнята до розгляду.

Клопотання позивача про зупинення провадження в даній справі до закінчення розгляду господарським судом іншої справи № 5020-388/2011 не підлягає задоволенню, оскільки розгляд іншої справи, порушеної після прийняття оскаржених рішень в даній справі, не впливає на їх касаційний перегляд.

Заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши доводи касаційної скарги та відзиву на неї, перевіривши матеріали справи і прийняті в ній судові рішення, суд касаційної інстанції вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з наступних підстав.

Як вбачається із матеріалів справи, що між сторонами було укладено договір 05.10.2007 року № 710/237а про спільну дольову участь в будівництві, за умовами якого має здійснитися реконструкція та будівництво споруди морського вокзалу з метою створення готельного торгово-розважального центру.

Для досягнення мети цього договору позивач має надати відповідачу для реконструкції споруду морського вокзалу площею 1 417,7 кв.м, розташовану в місті Севастополі, пл. Нахімова, а фінансування всіх заходів з розробки проектно-кошторисної документації, одержання необхідних для будівництва об'єкта документів і відповідних дозволів та виконання будівельних робіт здійснює відповідач у повному обсязі.

За результатами спільного дольового будівництва відповідно до договору відповідачу передаються на праві власності площі та приміщення готельного торгово-розважального центру, загальна площа яких складає 90 % від загальної площі побудованого і зданого в експлуатацію об'єкта, а позивачу передаються на праві власності площа та приміщення, які складають 10 % від загальної площі створеного об'єкта.

Додатковими угодами від № 1 від 09.07.2010 року та № 2 від 14.07.2010 року до зазначеного договору сторони визначили умови розподілу результатів спільного дольового будівництва.

За свідоцтвом про право власності від 15.07.2007 року в цілому комплекс споруд морського вокзалу, розташований в м. Севастополі, пл. Нахімова, 5, належить до державної власності в особі органу управління Міністерства транспорту та зв'язку України.

Згідно Статуту державне підприємство "Севастопольський морський торговельний порт" є державним унітарним транспортним підприємством –морським портом і діє як державне комерційне підприємство, що засноване на державній власності та входить до сфери управління Міністерства транспорту та зв'язку України.

Пунктом 4.4 Статуту ДП "Севастопольський морський торговельний порт" встановлено, що порт має право відчужувати, надавати в заставу, оренду, управління, спільну діяльність закріплене за ним майно відповідно до вимог законодавства та за погодженням з уповноваженим органом управління.

Предметом даного судового розгляду є вимоги державного підприємства про визнання недійсними договору про спільну дольову участь в будівництві нерухомого майна та додаткових угод до нього у зв'язку з суперечністю цих правочинів вимогам закону, оскільки вони вчинені без погодження з уповноваженим органом управління державною власністю.

Висновок судів попередніх інстанцій про відмову в позові про визнання недійсними спірних правочинів про спільну дольову участь в будівництві об'єктів нерухомого майна обґрунтовано недоведеністю підстав визнання цих правочинів недійсними, оскільки за своєю природою вони не спрямовані на відчуження майна державної власності, та спливом строку позовної давності.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Частиною 1 ст. 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

За ч. 1 ст. 207 ГК України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

Частинами 1 та 2 ст. 73 ГК України встановлено, що державне унітарне підприємство утворюється компетентним органом державної влади в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини державної власності, як правило, без поділу її на частки, і входить до сфери його управління.

Орган державної влади, до сфери управління якого входить підприємство, є представником власника і виконує його функції у межах, визначених цим Кодексом та іншими законодавчими актами.

За вимогами ч. 5 ст. 75 ГК України державне комерційне підприємство не має права безоплатно передавати належне йому майно іншим юридичним особам чи громадянам, крім випадків, передбачених законом. Відчужувати майнові об'єкти, що належать до основних фондів, державне комерційне підприємство має право лише за попередньою згодою органу, до сфери управління якого воно належить, і лише на конкурентних засадах, якщо інше не встановлено законом. Розпоряджатися в інший спосіб майном, що належить до основних фондів, державне комерційне підприємство має право лише у межах повноважень та у спосіб, що передбачені цим Кодексом та іншими законами.

Відчуження нерухомого майна, а також повітряних і морських суден, суден внутрішнього плавання та рухомого складу залізничного транспорту здійснюється за умови додаткового погодження в установленому порядку з Фондом державного майна України.

Згідно ч. 1 ст. 3 та п.п. 11 і 20 ч. 1 ст. 6 Закону України "Про управління об'єктами державної власності" об'єктами управління державної власності є, зокрема, майно, яке передане державним комерційним підприємствам.

Уповноважені органи управління відповідно до покладених на них завдань, зокрема, ведуть облік об'єктів державної власності, що перебувають в їх управлінні, здійснюють контроль за ефективним використанням та збереженням таких об'єктів; погоджують підпорядкованим підприємствам відповідно до законодавства договори про спільну діяльність, за якими використовується нерухоме майно, що перебуває в їх господарському віданні.

Проте, всупереч вимог зазначених норм матеріального права, встановивши приналежність об'єкту нерухомого майна, яке є предметом використання за спірним договором про дольову участь в будівництві, до майна державної власності переданого державному унітарному комерційному підприємству, суди обох інстанцій дійшли помилкового висновку про можливість укладення спірних правочинів, за якими використовується це нерухоме майно, без погодження з уповноваженим органом управління об'єктами державної власності.

До того ж, судам слід було мати на увазі, що прийняті ними рішення про відсутність необхідності погодження укладення спірних правочинів, за якими використовується нерухоме майно державної власності, з уповноваженим органом управління об'єктами державної власності стосується прав та обов'язків цього органу.

Водночас, судами не було вирішено питання про залучення до участі у справі уповноваженого органу управління об'єктом державної власності в спірних правовідносинах.

Разом з тим, додатково обґрунтувавши відмову в позові спливом строку позовної давності, суди залишили поза увагою те, що у разі встановлення пропуску строку позовної давності без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові саме з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.

У той же час, висновок судів про відмову в позові з підстав спливу позовної давності зроблено без врахування вимог ч. 5 ст. 267 ЦК України, згідно якої у разі визнання судом поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Крім того, суди не звернули увагу на те, що строк позовної давності щодо спірних додаткових угод не сплив.

За таких обставин, оскаржені судові рішення не можна визнати законними й обґрунтованими, і тому вони підлягають скасуванню з передачею справи новий розгляд до суду першої інстанції.

Під час нового розгляду справи суду необхідно врахувати наведене та вирішити спір з дотриманням вимог закону.

З огляду викладеного та керуючись ст.ст. 1115, 1117, 1119 - 11112 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , Вищий господарський суд України

Касаційну скаргу державного підприємства "Севастопольський морський торговельний порт" задовольнити частково.

Постанову Севастопольського апеляційного господарського суду від 16.12.2010 року та рішення господарського суду міста Севастополя від 18.11.2010 року скасувати, і справу № 5020-3/163 передати на новий розгляд до суду першої інстанції в іншому складі.