розглянувши у порядку провадження за винятковими обставинами за скаргами Установи "Заміський дитячий оздоровчий табір "Iсари" ім. Віті Коробкова" (далі - Оздоровчий табір "Iсари") та Кримської республіканської організації профспілки працівників охорони здоров'я України (далі - Організація профспілки) справу за позовом Оздоровчого табору "Iсари" до Виконавчого комітету Лівадійської селищної ради (далі - Виконавчий комітет), треті особи - Організація профспілки, Житловий кооператив індивідуальних забудовників "Iсари" (далі - Кооператив "Iсари"), про визнання недійсними рішень,

в с т а н о в и л а:

У квітні 2006 року Оздоровчий табір "Iсари" звернувся з позовом до Виконавчого комітету, треті особи - Організація профспілки, Кооператив "Iсари", про визнання незаконними та скасування рішень Виконавчого комітету: від 13 листопада 2003 року № 211 про оформлення права власності Кримського республіканського комітету профспілки працівників охорони здоров'я України на об'єкти нерухомого майна Оздоровчого табору "Iсари" по Iсарському шосе, 5 у селищі Куйбишево та від 4 червня 2004 року № 108 про оформлення права власності Організації профспілки на ці об'єкти.

Господарський суд Автономної Республіки Крим постановою від 8 червня 2006 року позов задовольнив.

Постановою від 22 серпня 2006 року Севастопольський апеляційний господарський суд постанову суду першої інстанції скасував, у позові відмовив.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 16 травня 2007 року відмовив Оздоровчому табору "Iсари" у прийнятті відмови від касаційної скарги на постанову Севастопольського апеляційного господарського суду від 22 серпня 2006 року, й іншою ухвалою датованою тим же числом, зазначену постанову скасував, а постанову Господарського суду Автономної Республіки Крим залишив у силі.

У скаргах до Верховного Суду України Оздоровчий табір "Iсари" та Організація профспілки порушили питання про перегляд за винятковими обставинами і скасування зазначених ухвал Вищого адміністративного суду України та залишення в силі постанови Севастопольського апеляційного господарського суду. На обгрунтування скарг зроблено посилання на порушення норм матеріального і процесуального права, неоднакове застосування судами касаційної інстанції однієї й тієї самої норми права та додано судові рішення касаційних судів, у яких по-іншому застосовано норми права.

Скарги підлягають частковому задоволенню з таких підстав.

Як установлено судами, об'єкти нерухомості, про оформлення права власності на які йдеться в оспорюваних рішеннях, були відчужені Організацією профспілки Кооперативу "Iсари" за договором купівлі-продажу від 8 липня 2004 року.

Скасовуючи постанову апеляційного і залишаючи без змін постанову місцевого господарських судів, касаційний суд, як і суди попередніх інстанцій, не взяв до уваги те, що право особи, яка вважає себе власником майна, відчуженого третій особі, не може бути захищене шляхом визнання незаконними та скасування рішень Виконавчого комітету про оформлення права власності продавця на це майно.

Загальні способи захисту цивільних прав та інтересів передбачені статтею 16 Цивільного кодексу України (435-15) (далі - ЦК), а права власності - главою 29 цього Кодексу. При виборі способу захисту цивільного права необхідно врахувати специфіку права та характер його порушення. Захист права судом відбувається з урахуванням установлених законом меж здійснення суб'єктивного права на захист і компетенції суду.

Згідно зі статтею 392 ЦК власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Водночас при переході майна у володіння третіх осіб за договором про його відчуження право власника, який не є стороною цього договору, за змістом статей 216, 388 ЦК може бути захищене лише шляхом пред'явлення позову про витребування майна від добросовісного набувача. Такий позов залежно від суб'єктного складу сторін спору розглядається за правилами господарського чи цивільного судочинства.

Частиною 1 статті 393 ЦК передбачено, що правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується. Згідно з частиною 2 цієї статті власник майна, права якого порушені внаслідок видання такого правового акта, має право вимагати відновлення того становища, яке існувало до видання цього акта. У разі неможливості відновлення попереднього становища власник має право на відшкодування майнової та моральної шкоди.

Зі змісту статті випливає, що такий спосіб захисту порушеного права, як визнання незаконним (недійсним) акта суб'єкта владних повноважень, не є універсальним і його застосування можливе у двох випадках: коли може бути відновлено те становище, яке існувало до видання акта, або коли за відсутності цієї можливості вимога про визнання незаконним акта суб'єкта владних повноважень поєднана з вимогою про відшкодування майнової та моральної шкоди. Спори зазначеної категорії належать до адміністративної юрисдикції.

Оскільки відновлення того становища, яке існувало до прийняття рішень Виконавчим комітетом, в обраний позивачем спосіб неможливе у зв'язку з відчуженням майна третій особі, а вимоги про визнання оспорюваних рішень недійсними не поєднані з вимогами про відшкодування майнової та моральної шкоди, суди повинні були дійти висновку про те, що ця справа не підлягає розгляду адміністративними судами, і закрити провадження в ній відповідно до пункту 1 частини 1 статті 157 Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) .

Компетенція адміністративних судів згідно з пунктом 1 частини 1 статті 17 названого Кодексу поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень, зокрема щодо оскарження його рішень. Проте ця норма має застосовуватися з урахуванням положень статей 216, 386, 388, 392, 393 ЦК щодо способів захисту права власності, а також положень Цивільного процесуального та Господарського процесуального кодексів України (1798-12) стосовно юрисдикції судів.

Неврахування зазначеного господарськими судами, які розглядали справу за правилами адміністративного судочинства по суті заявлених вимог, призвело до помилкового вирішення спору, оскільки майнове становище позивача не могло бути відновлене шляхом задоволення позову.

Звертаючись до суду в порядку господарського чи цивільного судочинства за захистом права власності за допомогою цивільно-правових способів, які не можуть бути застосовані в судах адміністративної юрисдикції, вимогу про визнання недійсним акта суб'єкта владних повноважень заявляти не слід. У такому разі протиправність акта може бути підставою, а не предметом позову.

Вирішуючи спір про відновлення майнових прав позивача, які були порушені внаслідок відчуження майна третій особі на підставі рішень про оформлення права власності, суд може в мотивувальній частині свого рішення дати оцінку правомірності актів органу місцевого самоврядування, якщо їх прийняття сприяло порушенню цивільних прав позивача.

Водночас слід погодитися з висновком Вищого адміністративного суду України, який не прийняв відмову позивача від касаційної скарги. Відповідна заява була підписана головою ліквідаційної комісії, створеної Організацією профспілки до порушення провадження у справі про банкрутство. Касаційну скаргу подав арбітражний керуючий - керуючий санацією у процедурі банкрутства - коли згідно з частиною 4 статті 17 Закону України від 14 травня 1992 року № 2343-XII "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (2343-12) до нього перейшло управління боржником. Порушення провадження у справі про банкрутство боржника припиняє процедуру припинення юридичної особи, ініційовану власником, а отже, і повноваження ліквідаційної комісії.

Відповідно до частини 15 статті 13 названого Закону призначення розпорядника майна не є підставою для припинення повноважень керівника чи органу управління боржника.

Скасування ухвали про проведення санації не відновлює роботу ліквідаційної комісії, а її голова не стає виконавчим органом боржника.

Частиною 2 статті 97 ЦК передбачено, що органами управління товариством є загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом.

Згідно з частиною 3 статті 110 цього Кодексу, якщо вартість майна юридичної особи є недостатньою для задоволення вимог кредиторів, юридична особа ліквідується в порядку, встановленому законом про відновлення платоспроможності або визнання банкрутом.

З урахуванням викладеного, ухвала суду касаційної інстанції про відхилення підписаної головою ліквідаційної комісії заяви позивача про відмову від касаційної скарги є обгрунтованою.

Допущені судами порушення вимог чинного законодавства є підставою для скасування ухвалених ними рішень та закриття провадження у справі.

Керуючись статтями 241-244 Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) , колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

Скарги Установи "Заміський дитячий оздоровчий табір "Iсари" ім. Віті Коробкова" та Кримської республіканської організації профспілки працівників охорони здоров'я України задовольнити частково.

Ухвалу Вищого адміністративного суду України (rs863670) від 16 травня 2007 року, постанову Севастопольського апеляційного господарського суду від 22 серпня 2006 року та постанову Господарського суду Автономної Республіки Крим від 8 червня 2006 року скасувати, провадження у справі закрити.

Ухвалу Вищого адміністративного суду України від 16 травня 2007 року, якою відмовлено в задоволенні клопотання Установи "Заміський дитячий оздоровчий табір "Iсари" ім. Віті Коробкова" про відмову від касаційної скарги, залишити без змін.

Постанова є остаточною і не може бути оскаржена, крім випадку, передбаченого пунктом 2 частини 1 статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) .