розглянувши у порядку письмового провадження за винятковими обставинами за скаргою Державної податкової адміністрації у Волинській області (далі - ДПА) справу за позовом ДПА до Відкритого акціонерного товариства "Луцький автомобільний завод" (далі - ВАТ "ЛуАЗ"), Приватного підприємства "Стар-Трейд" (далі - ПП "Стар-Трейд") про визнання угод недійсними,

встановила:

У березні 2004 року ДПА звернулась до суду з позовом про визнання недійсними угод купівлі-продажу від 29 січня 2003 року № 18 та від 28 лютого 2003 року № 19, укладених між ПП "Стар-Трейд" і ВАТ "ЛуАЗ", а також про застосування передбаченої статтею 208 Господарського кодексу України (436-15) (далі - ГК) санкції - стягнення з ВАТ "ЛуАЗ" у доход держави 22 259 999 грн 88 коп.

Господарський суд Волинської області рішенням від 16 грудня 2004 року позов задовольнив частково - визнав недійсними на підставі статті 49 Цивільного кодексу УРСР (1540-06) (далі - ЦК УРСР (1540-06) ) укладені між сторонами угоди купівлі-продажу, а в решті позову відмовив. Задовольняючи позов у частині визнання угод недійсними, суд першої інстанції виходив з того, що вони були спрямовані на протиправне одержання ВАТ "ЛуАЗ" із державного бюджету 3 709 999 грн 98 коп. податку на додану вартість (далі - ПДВ). Суд також дійшов висновку, що угоди мали безтоварний характер і тому застосування санкцій є недоцільним.

Постановою від 23 березня 2005 року Львівський апеляційний господарський суд рішення суду першої інстанції частково скасував і в позові повністю відмовив. При цьому суд апеляційної інстанції виходив з того, що угоди мали реальний товарний характер, а позивач не довів, що вони укладені з метою, завідомо суперечною інтересам держави і суспільства.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 16 січня 2007 року зазначену постанову залишив без змін.

У скарзі до Верховного Суду України ДПА порушила питання про перегляд за винятковими обставинами та скасування ухвали Вищого адміністративного суду України, постанови Львівського апеляційного господарського суду і залишення в силі рішення Господарського суду Волинської області. На обгрунтування скарги позивач послався на порушення норм матеріального та процесуального права, неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм права, а також додав судові рішення у справах, у яких по-іншому застосовано ці норми.

Перевіривши за матеріалами справи наведені у скарзі доводи та встановивши неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм права, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку про їх помилкове застосування у цій справі й обгрунтованість скарги у частині скасування рішень судів касаційної та апеляційної інстанцій.

Як установлено судами, згідно з угодами купівлі-продажу від 29 січня 2003 року № 18 та від 28 лютого 2003 року № 19, укладеними між ПП "Стар-Трейд" і ВАТ "ЛуАЗ", перше продало останньому обладнання на загальну суму 22 259 999 грн 88 коп., у тому числі 3 709 999 грн 98 коп. ПДВ, сума якого була віднесена покупцем до податкового кредиту (податкові накладні від 31 січня та 28 лютого 2003 року). Оплата здійснена у безготівковій формі: за першим договором - протягом квітня 2003 року, за другим - травня-жовтня того ж року.

ПП "Стар-Трейд" за юридичною адресою не знаходиться, його фактична адреса не відома. Підприємство звітувало з показниками, які свідчать про те, що воно не вело фінансово-господарську діяльність, отже податків не сплачувало. Управління ним з моменту його державної реєстрації (21 серпня 2002 року) до 22 травня 2003 року здійснювалось від імені директора (вона ж засновник) Дробяженко Т.Б. Згідно з рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 29 січня 2004 року визнано недійсними статут ПП "Стар-Трейд" - з моменту підписання - та свідоцтво про реєстрацію підприємства платником ПДВ - з моменту внесення до реєстру платників цього податку. У судовому засіданні районного суду Дробяженко Т.Б. пояснила, що зареєструвала ПП "Стар-Трейд" на прохання знайомого за матеріальну винагороду, після державної реєстрації та одержання свідоцтва про включення підприємства до реєстру платників ПДВ документи передала знайомому, господарською діяльністю не займалась.

Судом першої інстанції встановлені й інші обставини, які давали йому підстави для висновку, що угоди вчинені з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, а саме спрямовані на протиправне одержання ВАТ "ЛуАЗ" із державного бюджету 3 709 999 грн 98 коп. ПДВ. За наведених судом першої інстанції обставин на обгрунтованість цього висновку не може вплинути те, що апеляційний суд установив товарний характер угод, оскільки безтоварність не є необхідною ознакою договору, вчиненого із зазначеною метою.

Водночас, задовольняючи частково позов, суд першої інстанції не врахував того, що вимоги про визнання недійсною угоди, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, не можуть бути предметом позову.

Погоджуючись із висновком суду про недійсність зазначених угод, колегія суддів доходить висновку про наявність таких підстав для закриття провадження у справі в цій частині.

На обгрунтування позову ДПА послалась на статті 207, 208 ГК.

Згідно з частиною 1 статті 208 цього Кодексу, якщо господарське зобов'язання визнано недійсним як таке, що вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то за наявності наміру в обох сторін - у разі виконання зобов'язання обома сторонами - в доход держави за рішенням суду стягується все одержане ними за зобов'язанням, а в разі виконання зобов'язання однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею, а також усе належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. У разі наявності наміру лише в однієї зі сторін усе одержане нею повинно бути повернено другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується за рішенням суду в доход держави.

Наведену норму слід застосовувати з урахуванням того, що відповідно до статті 228 Цивільного кодексу України (435-15) (далі - ЦК України (435-15) ) правочин, учинений з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, водночас є таким, що порушує публічний порядок, а отже, - нікчемним. Як зазначено у частині 2 статті 215 цього Кодексу визнання судом такого правочину недійсним не вимагається. У статті 49 ЦК УРСР (1540-06) , яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин, також ішлося про недійсність угоди, укладеної з метою, суперечною інтересам держави і суспільства, тобто ця угода визнавалась недійсною на підставі закону. Тому позови податкових органів про визнання такого правочину (угоди, господарського зобов'язання) недійсним судовому розгляду не підлягають.

Органи державної податкової служби, вказані в абзаці 1 статті 10 Закону України від 4 грудня 1990 року № 509-XII "Про державну податкову службу в Україні" (509-12) , можуть на підставі пункту 11 цієї статті звертатись до судів із позовами про стягнення в доход держави коштів, одержаних за правочинами, вчиненими з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, посилаючись на їхню нікчемність. Висновок суду стосовно нікчемності правочину має бути викладений у мотивувальній, а не в резолютивній частині судового рішення.

За вчинення правочину з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, застосовуються санкції, передбачені частиною 1 статті 208 ГК. За змістом статті це можливо лише в разі виконання правочину хоча б однією стороною. Зазначені санкції не можна застосовувати за сам факт несплати податків (зборів, інших обов'язкових платежів) однією зі сторін договору, оскільки за таких обставин правопорушенням була б несплата податків, а не вчинення правочину. Для стягнення цих санкцій є необхідною наявність умислу на укладення угоди з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, наприклад з метою неправомірного одержання з державного бюджету коштів шляхом відшкодування ПДВ у разі його несплати контрагентами до бюджету.

Згідно з частиною 1 статті 208 ГК передбачені нею санкції застосовує лише суд. Це правило відповідає статті 41 Конституції України (254к/96-ВР) , згідно з якою конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.

Оскільки зазначені санкції є конфіскаційними, стягуються за рішенням суду в доход держави за порушення правил здійснення господарської діяльності, то вони належать не до цивільно-правових, а до адміністративно-господарських санкцій як такі, що відповідають визначенню, наведеному в частині першій статті 238 ГК.

Відповідно до статті 157 Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) , якщо справу не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства, суд закриває провадження у ній.

Суд першої інстанції правильно не застосував санкції, встановлені за виконання угод, укладених з метою, завідомо суперечною інтересам держави і суспільства, однак з обгрунтуванням такого рішення погодитися не можна. Водночас помилковість мотивів відмови у позові не може бути підставою для скасування правильного по суті рішення у цій частині.ЦК УРСР (1540-06) , стаття 49 якого встановлювала, зокрема, конфіскаційні санкції за укладення угод з метою завідомо суперечною інтересам держави та суспільства, втратив чинність із 1 січня 2004 року. ЦК України (435-15) таких санкцій не передбачає.

За змістом частини 2 статті 5 ЦК України (435-15) він має зворотну дію в часі у випадках, коли пом'якшує або скасовує відповідальність особи.

ГК, що набрав чинності з 1 січня 2004 року, містить норми, які за предметом регулювання та встановленими санкціями відповідають положенням статті 49 ЦК УРСР (1540-06) .

Однак відповідно до пункту 5 розділу IX "Прикінцеві положення" ГК положення останнього щодо відповідальності за порушення правил здійснення господарської діяльності застосовуються в разі, якщо такі порушення були вчинені після набрання чинності цими положеннями. Положення ГК щодо відповідальності за порушення, зазначені в абзаці 1 того ж пункту, вчинені до набрання чинності відповідними положеннями названого Кодексу стосовно відповідальності учасників господарських відносин, застосовуються в разі, якщо вони пом'якшують відповідальність за вказані порушення.

Крім того, встановлені частиною 1 статті 208 ГК санкції можуть бути застосовані лише з дотриманням строків, установлених статтею 250 цього Кодексу, - протягом шести місяців з дня виявлення порушення, але не пізніше ніж через один рік з дня порушення суб'єктом установлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності, крім випадків, передбачених законом.

На підставі наведеного та керуючись статтями 241-244 Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) , колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

Скаргу Державної податкової адміністрації у Волинській області задовольнити частково.

Ухвалу Вищого адміністративного суду України (rs520404) від 16 січня 2007 року, постанову Львівського апеляційного господарського суду від 23 березня 2005 року скасувати.

Рішення Господарського суду Волинської області від 16 грудня 2004 року в частині задоволення вимог про визнання угод недійсними скасувати із закриттям провадження у справі, а в решті залишити без змін.