розглянувши справу за позовом ТОВ "Магазин № 34 "Комінтернівський" (далі - ТОВ) до Державної податкової інспекції у Комінтернівському районі м. Харкова (далі - ДПI), Відділення державного казначейства у Комінтернівському районі м. Харкова про визнання недійсними податкових повідомлень-рішень та стягнення 2 158 060 грн,

в с т а н о в и л а:

У травні 2004 року ТОВ звернулося до суду з позовом про визнання недійсними податкових повідомлень-рішень ДПI від 19 квітня 2004 року: № 0001252310/0, яким позивачу було зменшено суму бюджетного відшкодування з податку на додану вартість (далі - ПДВ) на 1 098 187 грн, та № 0001262310/0, яким позивачу визначено суму податкового зобов'язання з податку на прибуток і нараховано штрафні санкції на загальну суму 2 817 480 грн. Також позивачем заявлені вимоги про відшкодування йому з державного бюджету 2 158 060 грн ПДВ за грудень 2003 року.

Справа розглядалася судами неодноразово.

Господарський суд Харківської області рішенням від 13 квітня 2005 року, залишеним без змін постановою Харківського апеляційного господарського суду від 25 липня 2005 року, позов задовольнив.

Ухвалою від 8 травня 2007 року Вищий адміністративний суд України постанову Харківського апеляційного господарського суду від 25 липня 2005 року змінив у частині мотивів задоволення позову щодо визнання недійсними податкових повідомлень-рішень від 19 квітня 2004 року № 0001262310/0 та № 0001252310/0, у решті залишив без змін.

У скаргах Генеральної прокуратури України та ДПI до Верховного Суду України порушені питання про перегляд за винятковими обставинами та скасування судових рішень і направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції. На обгрунтування скарг зроблено посилання на порушення норм матеріального права, неоднакове застосування судами касаційної інстанції пункту 1.32 статті 1, пункту 5.1 статті 5 Закону України від 28 грудня 1994 року № 334/94-ВР "Про оподаткування прибутку підприємств" (334/94-ВР) , пункту 1.8 статті 1, підпункту 7.7.4 пункту 7.7 статті 7 Закону України від 3 квітня 1997 року № 168/97-ВР "Про податок на додану вартість" (168/97-ВР) та додано судові рішення касаційних судів, у яких по-іншому застосовано вказані норми права.

Перевіривши за матеріалами справи доводи скарг та встановивши неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм права, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного суду України дійшла висновку, що їх застосування в даній справі є помилковим.

Як установлено судами, підставою прийняття ДПI оспорюваних рішень було те, що позивач у грудні 2003 року купив товар на суму 14 205 270 грн, а продав його протягом того ж місяця за 7 616 147 грн, тобто за ціною, значно меншою від ціни придбання, одержавши збитки на суму 6 589 123 грн. Всю вартість товару віднесено на валові витрати, з урахуванням яких було сформовано податковий кредит та заявлено до відшкодування ПДВ.

Суди першої та апеляційної інстанцій, задовольняючи вимоги позивача, виходили з того, що платником податку правомірно віднесено на валові витрати всю вартість придбання продуктів харчування та з урахуванням її сформовано податковий кредит і заявлено ПДВ до відшкодування з бюджету. Вищий адміністративний суд України, змінюючи мотиви задоволення позову, виходив з того, що оспорювані рішення ДПI є недійсними, оскільки ДПI визначила валові витрати платника податків (а звідси й податкового кредиту) без застосування звичайної ціни стосовно бартерної складової операцій, у випадках розрахунків векселями. Також суд на обгрунтування свого рішення послався на те, що укладені позивачем угоди недійсними не визнані.

Цей висновок касаційного суду, як і інші висновки всіх судів, за обставин, що були наведені у судових рішеннях, не можна визнати обгрунтованими.

Відповідно до підпункту 15.1.1 пункту 15.1 статті 15 Закону України від 21 грудня 2000 року № 2118-III "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" (2181-14) за винятком випадків, визначених підпунктом 15.1.2 цього пункту, податковий орган має право самостійно визначити суму податкових зобов'язань платника податків у випадках, визначених цим Законом, не пізніше закінчення 1095 дня, наступного за останнім днем граничного строку подання податкової декларації, а в разі, коли така податкова декларація була подана пізніше, - за днем її фактичного подання. Якщо протягом зазначеного строку податковий орган не визначить суму податкових зобов'язань, платник податків вважається вільним від такого податкового зобов'язання, а спір стосовно такої декларації не підлягає розгляду в адміністративному або судовому порядку.

Оскільки суди не встановили наявності перерахованих у підпункті 15.1.2 обставин, а з моменту подання позивачем податкової декларації минуло більше 1095 днів, то висновок касаційного суду про наявність у ДПI в даному випадку можливості прийняти нові податкові повідомлення-рішення суперечить Закону.

Крім того, Вищим адміністративним судом України не взято до уваги, що судами попередніх інстанцій задоволені вимоги про стягнення з бюджету сум відшкодування ПДВ, визначених з урахуванням віднесення до валових витрат усієї вартості придбаного товару, що вплинуло на формування податкового кредиту. Визнання ж податкового повідомлення-рішення недійсним за наведених касаційним судом підстав не могло мати своїм наслідком задоволення позовних вимог про відшкодування ПДВ. Таким чином, суд касаційної інстанції, дійшовши висновку про помилкове визначення платником податків валових витрат і податкового кредиту, не застосував адекватний наслідок. Його висновок про обгрунтованість вимог позивача про стягнення коштів із бюджету не узгоджується з попереднім судженням.

ДПI, приймаючи повідомлення-рішення про зменшення позивачу суми бюджетного відшкодування з ПДВ, виходила з того, що зі змісту угод і наступних дій платника податку, який систематично продавав товар за ціною, нижчою від ціни придбання, вбачається навмисне здійснення діяльності з метою вилучення коштів із державного бюджету шляхом безпідставного відшкодування ПДВ та, що зазначені дії свідчать про зловживання правом на відшкодування ПДВ з бюджету наданим Законом України "Про податок на додану вартість" (168/97-ВР) .

У даному випадку судам слід було дослідити чи були дії позивача спрямовані на безпідставне одержання коштів із державного бюджету. Проте, цю обставину суди не досліджували, хоча вона має правове значення.

Суди не встановили предмет доказування у справі, не зобов'язали ДПI надати докази на обгрунтування своїх доводів і не витребували необхідних доказів з власної ініціативи.

Залишилось нез'ясованим судами, чи мали операції із придбання та реалізації реальний товарний характер, яким чином перевозився і зберігався товар (чиїм транспортом, за чий рахунок, яким є розмір витрат), можливість здійснення таких операцій з урахуванням оперативності проведення операцій та віддаленості контрагентів один від одного, чи сплачувались податки продавцями.

Суди не встановили й не обгрунтували наявність розумних економічних або інших причин (ділової мети) систематичного (протягом місяця) продажу товару за ціною, значно нижчою від ціни придбання, та одержання внаслідок таких операцій збитків на суму понад 6,5 млн. грн. Такі причини можуть бути наявними лише за умови, що платник податку має намір одержати економічний ефект у результаті підприємницької або іншої економічної діяльності, а не виключно чи переважно за рахунок відшкодування з бюджету ПДВ, за обставин, коли він не здійснював розрахунків за придбаний товар або розраховувався векселями, і його контрагенти не сплачували кошти за проданий ним товар чи розраховувалися векселями. Намір одержати дохід лише в такий спосіб без здійснення реальної господарської діяльності, не можна розглядати як самостійну ділову мету. Встановлення таких обставин дає підставу для відмови у відшкодуванні ПДВ.

Наявність у покупця належно оформлених документів, які відповідно до Закону України "Про податок на додану вартість" (168/97-ВР) необхідні для віднесення певних сум до податкового кредиту, зокрема виданих продавцями податкових накладних, не є безумовною підставою для відшкодування ПДВ, якщо податковий орган доведе, що відомості, які містяться в таких документах, не відповідають дійсності, як у випадку нездійснення самих операцій.

У разі встановлення факту протиправних дій позивача, невизнання судами в інших справах недійсними угод укладених позивачем не було перешкодою для відмови в позові про відшкодування з бюджету суми ПДВ.

За змістом частини 1 статті 228 Цивільного кодексу України (435-15) (далі ЦК), правочин спрямований на незаконне заволодіння майном держави, вважається таким, що порушує публічний порядок, а отже, згідно з частиною 2 згаданої статті, є нікчемним.

Як зазначено у частині 2 статті 215 ЦК (435-15) визнання судами нікчемних правочинів недійсними не вимагається.

Відповідно до частини 1 статті 216 ЦК (435-15) недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.

З урахуванням порушень, допущених судами при розгляді цього спору, всі постановлені у справі судові рішення підлягають скасуванню, а справа - направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 241-244 КАС (2747-15) , колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України

п о с т а н о в и л а:

С карги Генеральної прокуратури України та Державної податкової інспекції у Комінтернівському районі м. Харкова задовольнити.

Ухвалу Вищого адміністративного суду України (rs864154) від 8 травня 2007 року, постанову Харківського апеляційного господарського суду від 25 липня 2005 року та рішення Господарського суду Харківської області від 13 квітня 2005 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.