Закрите акціонерне товариство "Корвет" (далі – позивач) звернулось до Господарського суду Автономної Республіки Крим з позовом до Відкритого акціонерного товариства комерційного банку "Надра" (далі – відповідач) про визнання недійсним кредитного договору про надання кредитної лінії з вільним режимом кредитування № 25/5/2007/840-К/84 від 15.08.2007 р.

Позовні вимоги мотивовані наступними обставинами:

- видача банками кредитів та сплата процентів за їх користування у валюті відмінній від української гривні без наявності індивідуальної ліцензії Національного банку України є порушенням валютного законодавства;

- відсутність у Кредитному договорі умов щодо відповідальності Банку за невиконання або неналежне виконання умов останнього, як того вимагає ст. 345 ГК України, є підставою для визнання недійсним Кредитного договору.

Ухвалою Господарського суду Автономної Республіки Крим від 14.12.2009 р. позовну заяву Закритого акціонерного товариства "Корвет" передано за підсудністю до Господарського суду м. Києва.

Рішенням Господарського суду м. Києва від 29.06.2010 р. в задоволенні позовних вимог відмовлено повністю.

Рішення мотивовано тим, що угода може бути визнана недійсною лише з підстав і з наслідками, передбаченими законом. Враховуючи те, що позивачем не доведено, що наявні передбачені законом підстави для визнання договору недійсним, то позовні вимоги задоволенню не підлягають.

Не погоджуючись з прийнятим рішенням, позивач звернувся до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить вказане рішення скасувати повністю і прийняти нове рішення про задоволення позовних вимог.

Представник позивача повністю підтримав доводи, викладені в апеляційній скарзі.

Представник відповідача в судовому засіданні проти доводів апеляційної скарги заперечував, просив залишити її без задоволення, а оскаржуване рішення – без змін.

Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши докази, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, Київський апеляційний господарський суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

15.08.2007 р. між сторонами по справі було укладено Кредитний договір про надання кредитної лінії з вільним режимом кредитування № 25/5/2007/840-К/84 (далі – Договір), відповідно до умов якого відповідач (Банк) відкрив позивачу (позичальнику) кредитну лінію в сумі 3 000 000, 00 доларів США, строком з 15.08.2007 р. до 15.08.2014 р.

Згідно п. 1.1.3. Договору кредитні кошти надаються позичальнику зі сплатою процентів у розмірі 13,9 % річних.

Відповідно до п. 1.2. Кредитного договору видача коштів в межах кредитної лінії здійснюється окремими траншами в валюті ліміту після подачі позичальником письмових заявою на видачу траншу відповідно до п. 3.2. Договору, шляхом укладення відповідних додаткових угод.

Укладений договір за своєю правовою природою є кредитним договором.

Згідно ч. 1 ст. 1054 Цивільного кодексу України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти.

Твердження позивача про те, що видача банками кредитів та сплата процентів за їх користування у валюті відмінній від української гривні без наявності індивідуальної ліцензії Національного банку України є порушенням валютного законодавства, є необґрунтованим, враховуючи наступне.

Як встановлено ст. 192 ЦК України, іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Згідно ч. 2 статті 198 ГК України грошові зобов'язання учасників господарських відносин повинні бути виражені і підлягають оплаті у гривнях; грошові зобов'язання можуть бути виражені в іноземній валюті лише у випадках, якщо суб'єкти господарювання мають право проводити розрахунки між собою в іноземній валюті відповідно до законодавства. Виконання зобов'язань, виражених в іноземній валюті, здійснюється відповідно до закону.

Статтею 5 Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" (далі – Декрет) передбачено, що Національний банк України видає індивідуальні та генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій, які підпадають під режим ліцензування згідно з цим Декретом (15-93) . Генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим фінансовим установам України, національному оператору поштового зв'язку на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання.

Індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції. Відповідно до п.п. в), г) ч.4 ст.5 Декрету індивідуальної ліцензії потребують, в тому числі, операції щодо:

- надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі;

- використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави.

Водночас, відповідно до п. 1.5. Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу (z1429-04) , використання іноземної валюти як засобу платежу без ліцензії дозволяється: якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише тих операцій уповноваженого банку, на здійснення яких Національний банк видав йому банківську ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операції з валютними цінностями).

Як вірно встановлено судом першої інстанції, у відповідача наявна банківська ліцензія № 21 від 26.10.1993 р., видана Національним банком України на здійснення операцій, визначених ч. 1 та п. 5-11 ч. 2 ст. 47 Закону України "Про банки та банківську діяльність", а також, у матеріалах справи наявний виданий Національним банком України дозвіл № 21-1 від 23.08.2002 р. на право здійснення операцій, визначених п. п. 1-4 ч. ч. 2, 4 ст. 47 Закону України "Про банки та банківську діяльність" згідно з додатком до цього дозволу. Так, відповідно до додатку до цього дозволу Банк має право здійснювати, зокрема, операції з валютними цінностями щодо залучення та розміщення іноземної валюти на валютному ринку України.

Крім того, п. 4 ст. 5 Декрету визначено, що індивідуальної ліцензії потребують в тому числі й операції щодо надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі. Проте, законодавством не встановлено терміни та суми кредитів в іноземній валюті як критерій їх віднесення до сфери дії режиму індивідуального ліцензування. Ця обставина, з огляду на відсилочний характер норми Декрету, не дозволяє поширити режим індивідуального ліцензування на валютні операції, пов'язані з наданням резидентами (банками та іншими фінансовими установами) кредитів в іноземній валюті.

Відтак, місцевий господарський суд дійшов вірного висновку про те, що операція з надання банками кредитів в іноземній валюті не потребує індивідуальної ліцензії.

Щодо відсутності у Кредитному договорі відповідальності Банку за порушення останнім взятих на себе зобов'язань, в тому числі і за ненадання позичальнику кредитних коштів, та за порушення інших умов Кредитного договору, суд зазначає наступне.

Згідно з ч. 1 ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Статтею 345 ГК України передбачено, що кредитні операції полягають у розміщенні банками від свого імені, на власних умовах та на власний ризик залучених коштів юридичних осіб (позичальників) та громадян. Кредитними визнаються банківські операції, визначені як такі законом про банки і банківську діяльність.

Кредитні відносини здійснюються на підставі кредитного договору, що укладається між кредитором і позичальником у письмовій формі. У кредитному договорі передбачаються мета, сума і строк кредиту, умови і порядок його видачі та погашення, види забезпечення зобов'язань позичальника, відсоткові ставки, порядок плати за кредит, обов'язки, права і відповідальність сторін щодо видачі та погашення кредиту.

Відповідно до Закону України "Про банки і банківську діяльність" (2121-14) банківський кредит – це будь-яке зобов'язання банку надати певну суму грошей, будь-яка гарантія, будь-яке зобов'язання придбати право вимоги боргу, будь-яке продовження строку погашення боргу, яке надано в обмін на зобов'язання боржника щодо повернення заборгованої суми, а також на зобов'язання на сплату процентів та інших зборів з такої суми.

Відповідно до ст. 638 ЦК України та ч. 2 ст. 180 ГК України, істотними умовами цивільно-правового договору є умова про предмет договору; умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду; усі інші умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Крім того, відповідно до ч. 3 ст. 180 ГК України, при укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.

Відтак, істотними умовами кредитного договору як господарського договору відповідно до закону є умови про предмет, ціну, строк його дії, а також усі інші умови, щодо яких за заявою хоча б однією із сторін має бути досягнуто згоди.

Позивач своїм підписом на кредитному договорі засвідчив свою згоду з усіма умовами кредитного договору.

Отже, відповідальність Банку за порушення останнім взятих на себе зобов'язань не є істотною умовою кредитного договору.

Підставою недійсності правочину згідно ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою – третьою, п’ятою та шостою статті 203 Цивільного кодексу України.

Статтею 203 Цивільного кодексу України передбачені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно п. 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 28.04.1978 р. № 3 (v0003700-78) "Про судову практику про визнання угод недійсними". Угода може бути визнана недійсною лише з підстав і з наслідками, передбаченими законом. Вирішуючи спір про визнання угоди недійсною, суд повинен з'ясувати наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних юридичних наслідків.

Аналогічна позиція міститься в роз’ясненні Вищого арбітражного суду України № 02-5/111 від 12.03.1999 р. (v_111800-99)

Враховуючи вищевикладене, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про те, що відсутні підстави для визнання кредитного договору про надання кредитної лінії з вільним режимом кредитування № 25/5/2007/840-К/84 від 15.08.2007 р. недійсним.

Відповідно до ст. 33 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Відповідач в порушення зазначеної норми належним чином апеляційну скаргу не обґрунтував, доказів та підстав для скасування рішення суду першої інстанції апеляційному суду не навів.

Тому колегія суддів вважає, що рішення Господарського суду м. Києва від 29.06.2010 р. у даній справі є таким, що відповідає нормам матеріального і процесуального права, фактичним обставинам та матеріалам справи, у зв’язку з чим підстави для його скасування та задоволення апеляційної скарги відсутні.

Керуючись ст. ст. 99, 101, 102, п. 1 ч. 1 ст. 103, ст. 105 ГПК України, Київський апеляційний господарський суд

Апеляційну скаргу Закритого акціонерного товариства "Корвет" залишити без задоволення.

Рішення Господарського суду м. Києва від 29.06.2010 р. у справі № 4/182 залишити без змін.

Справу № 4/182 повернути до Господарського суду м. Києва.

постанова набирає законної сили з моменту її прийняття і може бути оскаржена до Вищого господарського суду України протягом двадцяти днів з дня її прийняття.