КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
01025, м.Київ, пров. Рильський, 8 т. (044) 278-46-14
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
27.05.2009 № 6/451
Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Корсака В.А.
суддів: Авдєєва П.В.
Коршун Н.М.
при секретарі:
За участю представників:
від Київської транспортної прокуратури: Дмитрієва О.І. (старший помічник, посвідчення № 260 від 28.10.2008 року)
від позивача : представник – Степанов Є.В. ( за довіреністю)
від відповідача : представник – Пархацька Т.М. ( за довіреністю)
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Фонд державного майна України
на рішення Господарського суду м.Києва від 10.03.2009
у справі № 6/451 (суддя Ковтун С.А.)
за позовом Відкрите акціонерне товариство "Київський річковий порт"
до Фонд державного майна України
третя особа позивача
третя особа відповідача
про встановлення сервітуту, встановлення права та зобов"язання утриматись від вчинення дій
ВСТАНОВИВ:
В жовтні 2008р. позивач звернувся з позовом до Господарського суду м. Києва про встановлення сервітуту, щодо об’єктів нерухомості, визнання права позивача включити сервітут до складу єдиного майнового комплексу та зобов’язання утримуватись від вчинення дій.
Рішення Господарського суду м. Києва від 10.03.2009р. позов задоволено частково. Встановлено сервітут ВАТ "Київський річковий порт " без визначення строку, визнано право позивача включити право сервітуту до складу його єдиного майнового комплексу, зобов’язано відповідача не вчиняти будь-яких дій, що перешкоджають позивачу користуватися майном, щодо якого встановлено сервітут, в межах прав наданих йому сервітутом, а також приводити чи допускати приведення майна, щодо якого встановлено сервітут, в стан, непридатний для користування за цільовим призначенням, включаючи закінчення дії документів, що дають право на експлуатацію майна. В іншій частині позову відмовлено.
Заступник Київського транспортного прокурора не погодившись з прийнятим рішення звернувся з апеляційним поданням в якому просить скасувати рішення, та прийняти нове яким в позові відмовити повністю.
Заступник прокурора посилається на те, що судом першої інстанції неправильно застосовані норми матеріального та процесуального права, а саме скаржник зазначає, що відповідач не наділений повноваженнями щодо розпорядження державним майном шляхом встановлення сервітуту.
Відповідач не погодившись з прийнятим рішенням звернувся з апеляційною скаргою в якій просить скасувати рішення, та прийняти нове яким в позові відмовити повністю.
Відповідач посилається на те, що судом першої інстанції неправильно застосовані норми матеріального та процесуального права, а саме скаржник зазначає, що судом першої інстанції не було враховано акт прийому – передачі майна, що не увійшло до статутного фонду позивача, підписаного 19.09.2007 року за яким до Міністерства транспорту та зв’язку України перейшло право управління об’єктами, на які встановлено сервітут .
Позивач подав відзиви на апеляційне подання та апеляційну скаргу в яких просить рішення Господарського суду м. Києва від 10.03.2009 року залишити без змін, а апеляційне подання та апеляційну скаргу без задоволення.
Розглянувши апеляційну скаргу, дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, колегія встановила наступне.
Відповідно до наказів Фонду державного майна України № 477 від 10.11.1992 року та №537 від 03.12.1992 р. було створено ВАТ "Київський річковий порт" шляхом корпоратизації державного підприємства.
Відповідно до п.1.2 статуту ВАТ "Київський річковий порт", затвердженого наказом Фонду державного майна України № 25 від 15.01.1993 р. (далі - статут № 25 від 15.01.1993 р.), товариство з моменту його реєстрації є правонаступником державного підприємства "Київський річковий порт" з переходом до нього усіх майнових прав і зобов'язань останнього.
Частиною 2 статті 5 Закону України "Про приватизацію державного майна" передбачено, що приватизації не підлягають об'єкти, які мають загальнодержавне значення, до яких, зокрема, відносяться об'єкти, які забезпечують життєдіяльність держави в цілому, у тому числі акваторії портів, причали всіх категорій і призначень, причальні у портах і гідрографічні споруди, набережні причалів, захисні споруди та системи сигналізації, портові системи інженерної інфраструктури та споруди зв'язку, тощо.
Отже позивач, відповідно до п. 1.2. статуту № 25 від 15.01.1993 р., не набував на такі об'єкти майнового права як правонаступник державного підприємства.
Згідно з п. 6.2. статуту № 25 від 15.01.1993 р., портові споруди передаються позивачеві в довгострокову оренду.
В матеріалах справи містяться листи позивача (т.2 а.с.77-85), а також листи відповідача та його регіонального відділення по місту Києву (т.2 а.с.86-88) відповідно до яких, з метою реалізації позивачем права оренди на портові споруди, визначеного п. 6.2. статуту № 25 від 15.01.1993 р. останній неодноразово звертався щодо укладення відповідних договорів, проте їх не було укладено у зв'язку з ухиленням зі сторони відповідача та подальшим прийняттям Закону України від 29.06.2004 р. № 1905-ІХ (1905-15) "Про внесення змін до Закону України "Про оренду державного та комунального майна", яким встановлено, що об'єкти державної власності, які мають загальнодержавне значення і не підлягають приватизації, не можуть бути об'єктами оренди.
Відповідно до п. 2.3. статуту ВАТ "Київський річковий порт", затвердженого протоколом № 12 від 29.08.2008 р. загальних зборів акціонерів та зареєстрованого державним реєстратором 16.09.2008 р. за № 10711050012000366, основним предметом діяльності позивача є: приймання, зберігання й видача вантажів, що прибувають річковим, залізничним та автомобільним транспортом; виконання перевантажувальних робіт на вантажних дільниках порту, пристанях, клієнтурських причалах; здійснення місцевих, приміських і внутрішньо міських перевезень пасажирів на економічно вигідних умовах; обслуговування транзитного пасажиро вантажообігу; обробка вантажного флоту по комплексному обслуговуванню транзитного флоту, а також усіх суден України та інших держав, що заходять у порт; агентування і фрахтування морського та річкового вантажного, торгівельного і пасажирського транспорту; організація вантажних перевезень у приміському, міжміському сполученні річковим флотом та закордонних перевезень суднами "ріка-море" плавання; комерційне обслуговування перевезень вантажів та їх перевантаження; експлуатація та ремонт портових споруд, флоту, перевантажувальних механізмів, отримання транспортної продукції; залучення пасажирів та вантажів для перевезення флотом; здійснення перевезень вантажів та пасажирів на комерційній основі; виконання будівельно-монтажних робіт та реконструкції об'єктів; використання споруд та території порту з найбільшою ефективністю; навантаження з дна річищ, водосховищ нерудних будівельних матеріалів у судна і їх доставка споживачам на причали загального і не загального користування з наступним перевантаженням на залізничний і автомобільний транспорт; вивчення кон'юнктури перевезень вантажів у міжнародному сполученні; здійснення міжнародних перевезень вантажів із залученням суден "ріка-море" плавання і морських суден та їх забезпечення.
В матеріалах справи містяться листи звернення до відповідача (т.1 а.с.134-139) з проханням врегулювати питання використання причалів та інших гідротехнічних споруд, в тому числі й шляхом встановлення сервітуту.
Відповідачем пропозиція позивача була відхилена з підстав невідповідності її чинному законодавству та передачі зазначеного майна до сфери управління Міністерства транспорту та зв'язку України (листи Фонду державного майна України від 12.08.2008 р.№ 10-16-11373, від 11.09.2008 р. № 10-16-12694) (т.1 а.с.132-139).
Відповідно до виписки з балансу ВАТ "Київський річковий порт", на низці гідротехнічних об'єктів, щодо яких позивач просить встановити право сервітуту, розташовані об'єкти виробничого призначення, які у сукупності забезпечують технологічний процес діяльності позивача як підприємства транспортної інфраструктури. Крім того, згідно з наявними у матеріалах справи свідоцтвами про реєстрацію гідротехнічних споруд, позивач визначений Регістром судноплавства України як експлуатуюча організація.
Крім того, було встановлено, що ВАТ "Київський річковий порт", маючи у штатній структурі капітана порту - начальника служби безпеки судноплавства, пасажирські річкові вокзали в м. Києві та м. Ржищіві, забезпечує безпеку судноплавства в акваторії Києва та області.
Відповідно до ст. 27 Закону України "Про транспорт", до складу річкового транспорту входять підприємства річкового транспорту, що здійснюють перевезення пасажирів, вантажів, багажу, пошти, порти і пристані, судна, суднобудівні заводи, ремонтно-експлуатаційні бази, підприємства шляхового господарства тощо, незалежно від форм власності.
Стаття 28 Закону України "Про транспорт" відносить у сукупності до складу земель річкового транспорту: порти, спеціалізовані причали, пристані і затони з усіма технічними спорудами та устаткуваннями, що обслуговують річковий транспорт, пасажирські вокзали, павільйони і причали, берегоукріплювальні споруди й насадження, будівлі, берегові навігаційні знаки та інші споруди для обслуговування водних шляхів, інші об'єкти, що забезпечують роботу річкового транспорту.
Таким чином, позивач є підприємством річкового транспорту та, відповідно до ст. 12 Закону України "Про транспорт", на нього покладається забезпечення потреб громадян, підприємств і організаціях у перевезеннях; якісне і своєчасне перевезення пасажирів, вантажів, багажу, пошти; забезпечення безпеки перевезень та умов перевезень.
Для здійснення зазначених завдань, відповідно до розділу IІІ "Порти, пристані, вантажне і комерційне господарство" чинного на даний час Статуту внутрішнього водного транспорту Союзу РСР, затвердженого постановою Ради Міністрів СРСР 15.10.1955 р. № 1801 (v1801400-55) , що застосовується на підставі ч. 1 ст. 2 Закону України "Про транспорт", позивач повинен мати вантажні і пасажирські причали та інші необхідні споруди та устаткування для завантаження/розвантаження вантажів і обслуговування пасажирів.
За змістом пункту 2 наказу Міністерства транспорту та зв'язку України від 29.03.2004 р. № 251 ( зареєстрованого Міністерством юстиції України 27.07.2004 р. за № 932/9531 (z0932-04) ) "Про затвердження Правил технічної експлуатації річкових портових гідротехнічних споруд" - організація експлуатації портових гідротехнічних споруд покладається на адміністрацію відповідного порту.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що виробничі потреби позивача та виконання ним функцій транспортного підприємства не можуть бути задоволені в інший спосіб, ніж шляхом встановлення сервітуту на зазначені гідротехнічні споруди.
У той же час, колегія суддів не може погодитися з твердженнями відповідача про те, що встановлення сервітуту щодо зазначених об'єктів є неможливим з огляду на те, що такий спосіб не передбачений Законом України "Про управління об'єктами державної власності" (185-16) з наступних підстав.
Відповідно до ст. 1 Закону України "Про управління об'єктами державної власності" управління об'єктами державної власності - це здійснення Кабінетом Міністрів України та уповноваженими ним органами, іншими суб'єктами, визначеними цим Законом (185-16) , повноважень щодо реалізації прав держави як власника таких об'єктів, пов'язаних з володінням, користуванням і розпоряджанням ними, у межах, визначених законодавством України, з метою задоволення державних та суспільних потреб.
Предметом регулювання даного Закону є правовідносини, які виникають у процесі здійснення та реалізації права державної власності, яке, відповідно до ч. 2 ст. 326 Цивільного кодексу України, від імені та в інтересах держави Україна здійснюють відповідні органи державної влади.
Оскільки Закон України "Про управління об'єктами державної власності" (185-16) визначає правомочності відповідних органів державної влади щодо володіння, користування і розпоряджання об'єктами державної власності, а право власності -цивільно-правовою категорією, Закон є актом цивільного законодавства (ст. 4 ЦК України).
Повноваження Фонду державного майна України як одного з суб'єктів управління об'єктами державної власності, передбачені ст. 7 Закону України "Про управління об'єктами державної власності", до яких, у тому числі, належить право розпорядження майном (виступає відповідно до законодавства орендодавцем державного майна; приймає рішення про передачу до статутного фонду господарських організацій об'єктів державної власності, здійснює відповідно до законодавства право розпорядження майном, що перебуває на балансі громадських організацій колишнього СРСР, яке має статус державного, тощо).
Даною нормою не передбачено повноважень Фонду державного майна України розпорядження майном шляхом встановлення сервітуту.
За своїм правовим змістом сервітут є правом обмеженого користування. Поряд з правом оренди сервітут є також одним з речових прав, однак значно вужчий за обсягом своїх прав. На відміну від права оренди, яке встановлює володіння і користування майном протягом його дії виключно орендаря, сервітут тільки обмежує право власності особи, на майно якої встановлено сервітут. Власник майна має право володіти, користуватися і розпоряджатися своїм майном, але в межах, не обтяжених сервітутом.
За таких обставин, відносини, які виникають на підставі сервітуту, є подібними за змістом до відносин оренди та спрямовані на задоволення тих чи інших потреб і тій чи іншій речі без набуття права власності на неї.
Відповідно до ч. 1 ст. 8 Цивільного кодексу України, якщо цивільні відносини не врегульовані цим Кодексом (435-15) , іншими актами цивільного законодавства або договором, вони регулюються тими правовими нормами цього Кодексу (435-15) , інших актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини (аналогія закону).
Враховуючи, що оренда, як одне з речових прав, в порівнянні з сервітутом передбачає делегування більшого обсягу правомочностей щодо майна, відповідач в силу Закону (185-16) уповноважений виступати орендодавцем майна, оренда та сервітут є подібними за змістом цивільними відносинами, суд першої інстанції при вирішенні питання наявності повноважень Фонду державного майна України розпорядження майном шляхом встановлення сервітуту правомірно дійшов висновку, що слід застосувати до спірних відносин аналогію закону.
Таким чином, повноваження відповідача на встановлення сервітуту, виходячи з аналогії закону, ґрунтується на передбаченому ст. 7 Закону України "Про управління об'єктами державної власності" праві виступати орендодавцем державного майна, оскільки останнє за своїм змістом є подібним до сервітуту.
Згідно з п. 2 ст. 191 Цивільного кодексу України, до складу підприємства як єдиного майнового комплексу входять усі види майна, призначені для його діяльності, включаючи земельні ділянки, будівлі, споруди, устаткування, інвентар, сировину, продукцію, права вимоги, борги, а також право на торговельну марку або інше позначення та інші права, якщо інше не встановлено договором або законом. Отже, вимоги в частині визнання права позивача на включення сервітуту, що вимагається за позовом, до складу його єдиного майнового комплексу, є обґрунтованим.
Сервітут — це право, яке встановлюється в інтересах однієї особи за рахунок власника майна або іншої особи, яка володіє ним на законних підставах. Підставою для встановлення сервітуту є наявність обставин, які свідчать про те, що особа, яка заінтересована в установленні сервітуту, не може задовольнити потреби за рахунок власного майна.
На підставі вищевикладеного вбачається, що виконання позивачем завдань порту без гідротехнічних споруд є неможливим, і потреби останнього та виконання ним функцій транспортного підприємства не можуть бути задоволені в інший спосіб, ніж шляхом встановлення сервітуту на зазначені гідротехнічні споруди.
У той же час, сервітут тягне певне обмеження прав власності особи, на майно якої встановлений сервітут. Власник майна має право володіти, користуватися і розпоряджатися своїм майном, але в межах, не обтяжених сервітутом. Це означає, що спочатку майном скористається суб'єкт сервітутного права, а потім власник майна.
Колегія суддів, погоджується з висновком суду першої інстанції, що підлягають задоволенню позовні вимоги щодо зобов'язання відповідача не вчиняти будь-яких дій чи бездіяльності і не дозволяти вчиняти третім особам будь-яких дій, що перешкоджають позивачу користуватися майном, в межах прав, наданих йому сервітутом, а також приводити чи допускати приведення майна в стан, непридатний для користування за цільовим призначенням, включаючи закінчення дії документів, що дають право на експлуатацію майна, оскільки це зобов'язання витікає з права сервітуту, встановленого для позивача.
Разом з тим, суд першої інстанції не погодився з усім заявленим правами, які позивач просив встановити у сервітуті, оскільки деякі з них не відповідають чинному законодавству.
Відповідно до п. 1 ст. 403 Цивільного кодексу України сервітут визначає обсяг прав щодо користування чужим майном. При цьому, відповідно до п. 5 цієї ж статті, сервітут не позбавляє власника майна, щодо якого він встановлений, права володіння, користування і розпорядження цим майном.
У зв'язку з вищенаведеним, вимоги позивача в частині встановлення виключного права користування майном, права встановлення режиму доступу до причалів та іншого майна третіх осіб, а також покладення на відповідача зобов'язання не розміщувати, не встановлювати, не експлуатувати, не зберігати і не дозволяти будь-яким іншим особам розміщувати, встановлювати, експлуатувати, зберігати на об'єктах нерухомого майна судна, плавучу механізацію, транспортні засоби, засоби механізації, знаряддя і механізми, засоби портової механізації, транспорту і флоту, будь-які пересувні механізми без попередньої письмової згоди ВАТ "Київський річковий порт", не відповідають положенням п. 5 ст. 403 Цивільного кодексу України, оскільки суттєво порушують право власника на володіння, користування і розпорядження майном щодо якого встановлений сервітут.
Відповідно до п. 3 ст. 403 Цивільного кодексу України особа, яка користується сервітутом, зобов'язана вносити плату за користування майном, якщо інше не встановлено договором, законом, заповітом або рішенням суду.
Разом з тим, чинним законодавством України не визначений порядок і розмір такої плати.
Відповідно до ч. 1 ст. 8 Цивільного кодексу України, якщо цивільні відносини не врегульовані цим Кодексом, іншими актами цивільного законодавства або договором, вони регулюються тими правовими нормами цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини (аналогія закону).
Подібними за змістом до заявлених у позові правовідносин є правовідносини, пов'язані з тарифами за користування причалами.
Статтею 84 Кодексу торговельного мореплавства передбачено справляння цільових портових зборів (корабельний, причальний, якірний, канальний, маяковий, вантажний, адміністративний та санітарний), розмір яких установлюються Кабінетом Міністрів України.
Постановою Кабінету Міністрів України № 1544 від 12.10.2000 р. "Про портові збори" (1544-2000-п) затверджено Положення про портові збори та установлено їх граничний розмір.
Оскільки позовні вимоги про встановлення сервітуту стосуються гідротехнічних споруд, необхідних для задоволення виробничих потреб і безпосереднього виконання функцій порту, суд першої інстанції правомірно дійшов висновку, що при визначенні плати за сервітут, відповідно до положення ч. 1 ст. 8 Цивільного кодексу України, до зазначених правовідносин можуть бути застосовані положення ст. 84 Кодексу торговельного мореплавства та Положення про портові збори (1544-2000-п) .
Відповідно до п. 23 Положення про портові збори (1544-2000-п) причальний збір справляється із суден, що стоять біля причалу.
Пунктами 24-28 Положення про портові збори (1544-2000-п) встановлено відповідні ставки причального збору в залежності від групи суден, мети стоянки, а також виду плавання (закордонне або каботажне).
Таким чином, виходячи зі змісту Положення про портові збори (1544-2000-п) та обсягу прав, який позивач просив встановити у сервітуті, при вирішенні питання про встановлення плати за сервітут необхідно виходити зі ставок, передбачених ст. 84 Кодексу торговельного мореплавства та Положенням про портові збори (1544-2000-п) .
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів встановила, що судом першої інстанції правомірно задоволені позовні вимоги в частині, яка відповідає нормам чинного законодавства України, в іншій частині позову відмовлено.
Колегія суддів, приходить до висновку, що оспорюване рішення відповідає чинному законодавству, фактичним обставинам та матеріалам справи, підстав для його скасування або зміни не вбачається.
Керуючись ст.ст. 99, 101, 103, 105 ГПК України, Київський апеляційний господарський суд –
ПОСТАНОВИВ:
1.Апеляційну скаргу Фонду державного майна України та апеляційне подання Заступника Київського транспортного прокурора залишити без задоволення.
2.Рішення Господарського суду м. Києва від 31.03.2009 р. по справі №6/451 залишити без змін.
3. Матеріали справи №6/451 повернути Господарському суду м.Києва.
Головуючий суддя Корсак В.А. Судді Авдєєв П.В. Коршун Н.М.