розглянувши у судовому засіданні апеляційну скаргу колективного підприємства "Дніпропетровська трикотажна фабрика "Дніпрянка", м. Дніпропетровськ на рішення господарського суду Дніпропетровської області від 10.03.2009 року у справі №ПР30/19-09

за позовом регіонального відділення Фонду державного майна України по Дніпропетровській області, м. Дніпропетровськ

до колективного підприємства "Дніпропетровська трикотажна фабрика "Дніпрянка", м. Дніпропетровськ

за участю прокуратури Дніпропетровської області, м. Дніпропетровськ

про визнання права власності,

У грудні 2008 року позивач звернувся до господарського суду з вимогою про визнання за державою права власності на гуртожиток, розташований за адресою: м. Дніпропетровськ, вул. Воронезька, 2, який в процесі приватизації не увійшов до статутного фонду Колективного підприємства "Дніпропетровська трикотажна фабрика "Дніпрянка" та залишився на його балансі, як переданий регіональним відділенням ФДМ у безоплатне користування господарському товариству.

Рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 10.03.2009 року у справі № ПР30/19-09 (суддя Євстигнеєва Н.М.) позовні вимоги задоволені.

Вмотивовуючи рішення, господарський суд послався на те, що гуртожитки відносяться до об’єктів державного житлового фонду і не підлягали приватизації відповідно до ст. 2 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду"; факт передачі відповідачу майна соціально-побутового призначення у власність матеріалами справи не підтверджується; відповідачу було передано право лише користування спірним об’єктом, внаслідок чого останній не увійшов до статутного фонду підприємства, перебуває на балансі останнього і являється державною власністю.

Не погоджуючись з рішенням господарського суду, відповідач звернувся до апеляційного суду з апеляційною скаргою, у якій просить скасувати рішення господарського суду та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити. При цьому скаржник посилається на наступне:

- аналіз законодавства про приватизацію у сукупності свідчить про те, що одним з видів відчуження майна при приватизації підприємств була безоплатна передача його частки громадянам України, що відбувалося опосередковано через безоплатну передачу частини майна співвласникам колективного підприємства - фізичним особам;

- спірний гуртожиток у складі викупленого цілісного майнового комплексу безоплатно був переданий підприємству у відповідності до приписів ч. 2 ст. 24 Закону України "Про приватизацію майна державних підприємств" та перебуває у власності колективного підприємства;

- позивачем пропущено строк позовної давності на звернення до суду за захистом своїх прав; перебіг трьохрічного строку скінчився у 2002 році.

Прокурор та позивач у відзиві на апеляційну скаргу посилаються на обґрунтованість рішення господарського суду; необґрунтованість і безпідставність доводів, викладених в апеляційній скарзі, та просять залишити рішення господарського суду без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.

У судовому засіданні оголошено вступну та резолютивну частини постанови.

Обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши повноту встановлення господарським судом обставин справи та правильність їх юридичної оцінки, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного:

Як убачається з матеріалів справи, у 1994 році на підставі договору купівлі-продажу державного майна від 28.07.94р. та додаткової угоди до нього, укладених між Регіональним відділенням фонду Державного майна України по Дніпропетровській області та організацією орендарів Орендної трикотажної фірми "Дніпрянка" (правонаступником якої являється колективне підприємство "Дніпропетровська трикотажна фірма "Дніпрянка"), відповідачем шляхом викупу був приватизований цілісний майновий комплекс трикотажної фабрики.

Об’єкти соціально-побутового призначення, вартість яких становила 120839 крб., у тому числі гуртожиток, розташований за адресою: м. Дніпропетровськ, вул. Воронезька, 2, були передані орендному підприємству безоплатно.

Вартість безоплатно переданих відповідачу об’єктів не увійшла у вартість майна відчуженого цілісного майнового комплексу.

Сторони у справі не дійшли спільної думки щодо статусу зазначеного гуртожитку; позивач вважає останній власністю держави, тоді як відповідач стверджує, що гуртожиток являється власністю підприємства.

Порядок приватизації майна державних підприємств регламентується Законами України "Про приватизацію майна державних підприємств" (2163-12) , "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" (2171-12) та Методикою оцінки вартості об'єктів приватизації, розробленою відповідно до вимог вказаних законів та інших актів законодавства.

Нормами вищевказаних законів, які являються спеціальними з питань приватизації, такий спосіб приватизації як безоплатна передача державного майна у власність іншим особам не передбачений; натомість, передбачені способи, як то: аукціон, конкурс та викуп, ґрунтуються на принципі оплатності.

Приписами пункту 42 Методики оцінки вартості об'єктів приватизації, вартість об'єктів соціально-побутового призначення та об'єктів державного житлового фонду не включено до вартості майна цілісного майнового комплексу, що свідчить про поширення на вказані об’єкти іншого режиму приватизації.

Відповідно до ст. 127 Житлового кодексу Української РСР та п.З Примірного положення гуртожитки, затвердженого постановою Ради Міністрів УРСР від 03.06.1986 року №208 (208-86-п) під гуртожитки надаються спеціально споруджені або переобладнані для цієї мети жилі будинки.

Жилі будинки, а також жилі приміщення в інших будівлях, що знаходяться на території УРСР, утворюють житловий фонд (ст. 4 вказаного Кодексу).

Відповідно до ст.ст. 4-6 цього Кодексу гуртожитки відносяться до об'єктів державного житлового фонду, а відтак згідно з вимогами ст. 2 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" приватизації не підлягають.

Частиною 2 ст. 3 Закону України "Про приватизацію майна державних підприємств" встановлено, що дія цього Закону не поширюється на приватизацію об'єктів державного земельного та житлового фондів.

Таким чином, гуртожитки, як об'єкти державного житлового фонду, не підлягали приватизації відповідно до вимог Закону України "Про приватизацію державного майна" (2163-12) .

Окрім того, матеріалами справи факт передачі позивачу майна соціально-побутового призначення у власність не підтверджується.

Так, на майно, передане відповідачу в порядку приватизації у власність за актом приймання-передачі від 29.09.1994 року, Регіональним відділенням Фонду Державного майна України по Дніпропетровській області видано свідоцтво про власність від 22.12.1994 року за реєстраційним №113.

Спірний гуртожиток за вказаним актом приймання-передачі відповідачу не передався, відтак не увійшов до об’єктів, право власності на які посвідчено вказаним свідоцтвом.

За вказаних обставин висновки господарського суду про передачу відповідачу спірного гуртожитку в користування та утримання останнього на балансі підприємства-відповідача є обгрунтованим, про перебування гуртожитку у державній власності –правомірним.

Посилання скаржника на те, що суд не прийняв до уваги наявність у гуртожитку нежитлових приміщень, не приймається колегією суддів, оскільки доказів наявності не житлових приміщень у спірному гуртожитку матеріали справи не містять. Не прилучені такі докази і до апеляційної скарги.

Вимоги щодо нежитлових приміщень гуртожитку не були предметом розгляду у суді першої інстанції і в силу ч. 3 ст. 101 ГПК України не можуть бути прийняті та розглянуті господарським судом.

Безпідставним являється і твердження скаржника щодо пропуску позивачем строку позовної давності та незастосування останнього судом.

Відповідно до положень ст. 83 Цивільного кодексу УРСР (норми якого діяли на час виникнення спірних правовідносин) позовна давність не поширювалася на вимоги державних організацій про повернення державного майна з незаконного володіння господарюючих суб’єктів.

Вищевказана норма втратила чинність з набранням чинності Цивільним кодексом України (435-15) (з 01.01.04р.).

Статтею 267 вказаного Кодексу визначені наслідки спливу позовної давності, згідно яких заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності (ч.2); позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення (ч.3); сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч. 4).

Заява про застосування строку позовної давності до спірних правовідносин відповідачем до суду першої інстанції не подавалася, внаслідок чого, позовна давність підставно не застосована господарським судом.

З огляду на відповідність висновків, викладених в рішенні господарського суду, обставинам справи та чинному законодавству, вимоги скаржника про скасування останнього являються безпідставними і не підлягають задоволенню.

На підставі вищевикладеного, керуючись ст. ст. 99, 101, 103- 105 ГПК України, суд

Рішення господарського суду Дніпропетровської області від 10.03.2009 року у справі № ПР30/19-09 залишити без змін, а апеляційну скаргу колективного підприємства "Дніпропетровська трикотажна фабрика "Дніпрянка" - без задоволення.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку протягом одного місяця до Вищого господарського суду України.