ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
8 червня 2016 року м. Київ
     Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:
головуючого                 Охрімчук Л.І.,
суддів:                     Гуменюка В.І., Романюка Я.М.,
                            Сімоненко В.М., Яреми А.Г.,
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договорами позики за заявою ОСОБА_2 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 лютого 2016 року та рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 30 жовтня 2015 року,
в с т а н о в и л а:
У квітні 2015 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договорами позики.
Позивачка зазначала, що в період із травня 2011 року до липня 2013 року між нею та ОСОБА_2 було укладено в усній формі десять договорів позики, за якими останній отримав 5 тис. 600 доларів США, 4 тис. 200 євро та 252 тис. 900 грн, які зобов'язався повернути на її першу вимогу. У період з листопада 2012 року до лютого 2015 року відповідач повернув 2 тис. 500 доларів США, 200 євро, 168 тис. 500 грн.
Посилаючись на те, що борг позичальника становить 84 тис. 400 грн, 3 тис. 100 доларів США (станом на 9 квітня 2015 року еквівалентно 72 тис. 881 грн), 4 тис. євро (станом на 9 квітня 2015 року еквівалентно 102 тис. 120 грн), а всього 259 тис. 401 грн, позивачка просила стягнути з відповідача 259 тис. 401 грн боргу за договорами позики.
Берегівський районний суд Закарпатської області рішенням від 4 вересня 2015 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовив.
Апеляційний суд Закарпатської області рішенням від 30 жовтня 2015 року, залишеним без змін ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 лютого 2016 року, рішення суду першої інстанції скасував та ухвалив нове рішення, яким стягнув з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 259 тис. 401 грн заборгованості за договорами позики.
У заяві про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 лютого 2016 року та рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 30 жовтня 2015 року ОСОБА_2 просить скасувати ці судові рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України (1618-15) ) підстави невідповідності зазначеного судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року, 2 липня 2014 року та 11 листопада 2015 року висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах статей 1046, 1047, 1049 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ).
На обґрунтування заяви ОСОБА_2 надав копії постанов Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року, 2 липня 2014 року та 11 листопада 2015 року.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ОСОБА_2 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке.
За положеннями пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
Згідно із частиною першою статті 360-4 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу (1618-15) .
У справі, яка переглядається, суди встановили, що згідно з висновком дільничного інспектора міліції Берегівського районного відділу УМВС України в Закарпатській області від 31 березня 2015 року, листом Берегівського районного відділу УМВС України в Закарпатській області від 31 березня 2015 року та письмовими поясненнями ОСОБА_2 останній визнав, що отримував грошові кошти від ОСОБА_1 у період з 2011 до 2013 року в розмірі 5 тис. 600 доларів США, 4 тис. 200 євро та 252 тис. 900 грн, які зобов'язався повернути. ОСОБА_2 визнав, що повернув позивачці частину цих коштів та визнав свій борг у розмірі 3 тис. 100 доларів США, 4 тис. євро та 84 тис. 400 грн.
Зазначений висновок ґрунтується на поясненнях ОСОБА_2, наданих без участі перекладача і записаних дільничним інспектором міліції Берегівського районного відділу УМВС України в Закарпатській області.
ОСОБА_2 є угорцем, не володіє належним чином українською мовою.
Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, суд першої інстанції вважав, що факт укладення договорів позики між позивачкою та відповідачем не підтверджений належними та допустимими доказами, та дійшов висновку про відсутність правових підстав для стягнення з відповідача спірних грошових коштів.
При цьому суд першої інстанції вважав, що відповідно до статей 57, 59 ЦПК України відповідні пояснення, викладені в письмовій формі працівником Берегівського районного відділу УМВС України в Закарпатській області, не можуть бути допустимим доказом укладення договору позики, оскільки вони відібрані та записані цим працівником у особи, яка не володіє українською мовою, без участі перекладача.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про задоволення позовних вимог, апеляційний суд, з висновком якого погодився й суд касаційної інстанції, вважав, що пояснення, які відбирались у відповідача дільничним інспектором міліції, є допустимим письмовим доказом, яким підтверджується укладення між сторонами договорів позики та наявність заборгованості за ними у відповідача перед позивачкою.
Разом з тим у постановах Верховного Суду України, наданих заявником для порівняння, містяться такі висновки:
- письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей. Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і зважаючи на встановлені результати, робити відповідні правові висновки (постанова від 18 вересня 2013 року);
- відповідно до норм статей 1046, 1047 ЦК України договір позики (на відміну від договору кредиту) за своєю юридичною природою є реальною односторонньою оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника або інший письмовий документ, незалежно від його найменування, з якого дійсно вбачається як сам факт отримання в борг (тобто із зобов'язанням повернення) певної грошової суми, так і дата її отримання (постанова від 2 липня 2014 року);
- на підтвердження укладення договору позики та його умов згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей; розписка як документ, що підтверджує боргове зобов'язання, має містити умови отримання позичальником у борг грошей із зобов'язанням їх повернення й дату отримання коштів (постанова від 11 листопада 2015 року).
Отже, існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції, що оскаржується, викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах статей 1046, 1047, 1049 ЦК України.
Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні вказаних норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
Позикові відносини регулюються положеннями глави 71 ЦК України (435-15) .
Поняття договору позики визначено статтею 1046 ЦК України, згідно з якою за цим договором одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.
За своїми ознаками договір позики є реальним, оплатним або диспозитивно безоплатним, одностороннім, строковим або безстроковим.
Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками (стаття 1046 ЦК України).
Ця особливість реальних договорів зазначена в частині другій статті 640 ЦК України, за якою якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.
Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).
За змістом статті 205 ЦК України сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин, для якого законом не встановлена обов'язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків.
Згідно із частиною першою статті 206 ЦК України усно можуть вчинятись правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність.
За статтею 208 ЦК України у письмовій формі належить вчиняти, зокрема, правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім правочинів, передбачених частиною першою статті 206 цього Кодексу; інші правочини, щодо яких законом встановлена письмова форма.
Відповідно до статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми.
Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й передачі грошової суми позичальнику.
Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Досліджуючи договори позики чи боргові розписки, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору незалежно від найменування документа і, зважаючи на встановлені результати, робити відповідні правові висновки.
Аналогічний висновок міститься й у постановах Верховного Суду України, наданих заявником для порівняння.
У справі, яка переглядається, суд першої інстанції, установивши, що договір позики в письмовій формі сторони не укладали, інших належних та допустимих доказів на підтвердження факту укладення договору позики сторони не надали, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для стягнення з відповідача спірних грошових коштів.
Отже, рішення суду першої інстанції ухвалене відповідно до вимог статей 1046, 1047 ЦК України та правових позицій, викладених Верховним Судом України у постановах від 18 вересня 2013 року, 2 липня 2014 року та 11 листопада 2015 року, воно помилково було скасоване рішенням апеляційного суду, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції.
Таким чином, у справі, яка переглядається, суди апеляційної та касаційної інстанцій неправильно застосували положення статей 1046, 1047 ЦК України, судове рішення суду касаційної інстанції не відповідає викладеним у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року, 2 липня 2014 року та 11 листопада 2015 року висновкам щодо застосування в подібних правовідносинах зазначених норм матеріального права, що відповідно до статті 360-4 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів касаційної та апеляційної інстанцій, ухвалених у цій справі, та залишення в силі рішення суду першої інстанції.
Керуючись пунктом 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 360-3, частиною першою, пунктом 2 частини другої статті 360-4 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України
п о с т а н о в и л а:
Заяву ОСОБА_2 задовольнити.
Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 лютого 2016 року та рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 30 жовтня 2015 року скасувати, залишити в силі рішення Берегівського районного суду Закарпатської області від 4 вересня 2015 року.
Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.
Головуючий
Л.І. Охрімчук
Судді:
В.І. Гуменюк
Я.М. Романюк
В.М. Сімоненко
А.Г. Ярема

ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК

у справі № 6-1103цс16

Відповідно до статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й передачі грошової суми позичальнику.
У справі, яка переглядається, суд першої інстанції, установивши, що договір позики в письмовій формі сторони не укладали, інших належних та допустимих доказів на підтвердження факту укладення договору позики сторони не надали, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для стягнення з відповідача спірних грошових коштів.
Суддя Верховного Суду України
Л.І. Охрімчук