ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
від 24 лютого 2016 року
     Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України 
в складі:
Головуючого                   Охрімчук Л.І.,
суддів:                       Гуменюка В.І., Романюка Я.М., 
                              Сімоненко В.М., Лященко Н.П., 
                              Сеніна Ю.Л., Яреми А.Г.,
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики за заявою ОСОБА_1 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 жовтня 2015 року та рішення Апеляційного суду Одеської області від 9 липня 2015 року,
встановила:
У лютому 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики.
Позивач зазначав, що 26 серпня 2011 року між ним (позикодавець) та відповідачем (позичальник) було укладено договір позики, за яким останній отримав у борг від нього 30 тис. доларів США, що на час укладення договору було еквівалентно 240 тис. грн, та зобов'язався повернути позику до 31 грудня 2012 року.
Посилаючись на те, що своїх зобов'язань за договором позики позичальник не виконав - позику не повернув, позивач просив стягнути з відповідача 850 тис. 440 грн заборгованості за цим договором.
Київський районний суд м. Одеси рішенням від 7 травня 2015 року позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив частково: стягнув з ОСОБА_2 на користь позивача 30 тис. доларів США, що за курсом Національного банку України (далі - НБУ) на день ухвалення судового рішення становило 630 тис. 765 грн 9 коп., боргу за договором позики.
Апеляційний суд Одеської області рішенням від 9 липня 2015 року, залишеним без змін ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 жовтня 2015 року, рішення Київського районного суду м. Одеси від 7 травня 2015 року скасував, ухвалив нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовив.
У заяві про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 жовтня 2015 року та рішення Апеляційного суду Одеської області від 9 липня 2015 року ОСОБА_1 просить скасувати зазначені судові рішення та залишити в силі рішення Київського районного суду м. Одеси від 7 травня 2015 року з передбачених пунктами 1, 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України (1618-15) ) підстав: неоднакового застосування судом касаційної інстанції статей 1046, 1047, 1051 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ), що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах; невідповідності зазначеної вище ухвали суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року висновку щодо застосування у подібних правовідносинах цих норм матеріального права.
На обґрунтування заяви ОСОБА_1 надав копії ухвал колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 лютого, 30 вересня 2015 року, 20 лютого 2013 року та постанови Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заявіОСОБА_1 доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке.
За положеннями пунктів 1, 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставами для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, та невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
Згідно із частиною першою статті - 360-4 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу.
У справі, яка переглядається, суди встановили, що 26 серпня 2011 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено письмовий договір позики, за яким позикодавець передає позичальнику у власність 30 тис. умовних одиниць, що на час укладення договору було еквівалентно 240 тис. грн.
Згідно з пунктом 2 цього договору повернення суми позики можливе за бажанням позичальника протягом 16 місяців частинами за умови внесення останнього внеску не пізніше 31 грудня 2012 року.
Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог ОСОБА_1, суд першої інстанції вважав, що письмовий договір позики від 26 серпня 2011 року, наданий позивачем на підтвердження зобов'язань відповідача, є належним та допустимим доказом виникнення боргового зобов'язання; цей договір позики сторони уклали відповідно до вимог статті 1047 ЦК України; наявність у позивача оригіналу договору позики згідно з положенням частини третьої статті 545 цього Кодексу свідчить про неповернення боргу відповідачем, тому є підстави для стягнення з нього на користь позивача суми позики за вказаним договором.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, вважав, що письмовий договір позики не може бути достатнім доказом існування між сторонами правовідносин, що виникли з договору позики, та доказом отримання відповідачем коштів з огляду на те, що розписка відповідача про отримання ним від позивача позики відсутня, а наявність у договорі позики формулювання про передачу у власність позикодавцем 30 тис. умовних одиниць не свідчить про факт отримання позичальником цих коштів, та дійшов висновку про відсутність правових підстав для стягнення їх з відповідача.
Разом з тим в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 4 лютого 2015 року, наданій заявником для порівняння, міститься висновок про те, що договір позики та розписка є доказом наявності боргового зобов'язання позичальника перед позикодавцем та отримання позичальником суми позики.
В ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 20 лютого 2013 року, наданій заявником для порівняння, касаційний суд скасував судові рішення судів попередніх інстанцій з направленням справи на новий розгляд з тієї підстави, що на порушення вимог статей 212-214 ЦПК України (1618-15) суди не з'ясували фактичних обставин справи, що мали значення для правильного її вирішення.
Отже, наведені судові рішення не свідчать про неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 1046, 1047, 1051 ЦК України у подібних правовідносинах. Порівняння цих рішень з оскаржуваними судовими рішеннями не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ з тотожними предметами спору, підставами позову та аналогічними обставинами й однаковим регулюванням норм матеріального права у спірних правовідносинах дійшов протилежних висновків щодо заявлених вимог.
В ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 вересня 2015 року, наданій заявником для порівняння, міститься висновок про те, що відсутність окремої розписки не може слугувати підставою для відмови в задоволенні позову про стягнення боргу за договором позики, оскільки про отримання грошових коштів прямо зазначено в цьому договорі позики.
У постанові Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року, наданій заявником для порівняння, міститься висновок про те, що письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й передачі грошової суми позичальнику.
Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 1046, 1047, 1051 ЦК України та невідповідність рішення суду касаційної інстанції, що оскаржується, викладеному у постанові Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року висновку щодо застосування цих норм права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права у подібних правовідносинах, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
Поняття позикових відносини і договору позики визначаються положеннями глави 71 ЦК України (435-15) .
Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
За своїми ознаками договір позики є реальним, оплатним або диспозитивно безоплатним, одностороннім, строковим або безстроковим.
Договір позики вважається укладеним в момент здійснення дій з передачі предмета договору на основі попередньої домовленості (пункт 2 частини першої статті 1046 ЦК України).
Ця особливість реальних договорів зазначена в частині другій статті 640 ЦК України, за якою якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.
Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й передачі грошової суми позичальнику.
Договір позики в письмовій формі може бути укладений як шляхом складання одного документа, так і шляхом обміну листами (частина перша статті 207 ЦК України).
Досліджуючи договори позики чи боргові розписки, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа і, зважаючи на встановлені результати, робити відповідні правові висновки.
У справі, яка переглядається, суд першої інстанції, установивши, що укладений сторонами письмовий договір позики є не лише фактом укладення договору, а й передачі позикодавцем грошової суми позичальнику, дійшов обґрунтованого висновку про виникнення боргового зобов'язання. Такі ж по суті висновки містяться й у постанові Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року та в ухвалі колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 вересня 2015 року, наданих заявником для порівняння.
Разом із тим, скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд, з висновком якого погодився й суд касаційної інстанції, безпідставно вважав, що факт отримання позичальником грошових коштів за вказаним письмовим договором обов'язково повинен бути підтверджений складанням розписки.
Оскільки у справі, яка переглядається, договір позики укладений у письмовій формі та його зміст підтверджує факт передачі позикодавцем грошової суми позичальнику та отримання останнім цих коштів, то висновок апеляційного суду, з яким погодився касаційний суд, про обов'язковість складання розписки, яка підтверджує цей факт, є помилковим.
Отже, суди апеляційної та касаційної інстанцій у справі, яка переглядається Верховним Судом України, неправильно застосували норми статей 1046, 1047, 1051 ЦК України, що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті - 360-4 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень зазначених судів у цій справі та залишення в силі рішення суду першої інстанції.
Керуючись пунктами 1, 4 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 360-3, частиною першою, пунктом 2 частини другої статті - 360-4 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України
постановила:
Заяву ОСОБА_1 задовольнити.
Ухвалу колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 8 жовтня 2015 року та рішення Апеляційного суду Одеської області від 9 липня 2015 року скасувати, залишити в силі рішення Київського районного суду м. Одеси від 7 травня 2015 року.
* * *

ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК

у справі № 6-50цс16

Поняття договору позики визначено статтею 1046 ЦК України, згідно з якою за цим договором одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.
За своїми ознаками договір позики є реальним, оплатним або диспозитивно безоплатним, одностороннім, строковим або безстроковим.
Договір позики вважається укладеним в момент здійснення дій з передачі предмета договору на основі попередньої домовленості (пункт 2 частини першої статті 1046 ЦК України).
Ця особливість реальних договорів зазначена в частині другій статті 640 ЦК України, за якою якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.
Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й передачі грошової суми позичальнику.
Суддя Верховного Суду України
Л.І. Охрімчук