м. Одеса

Одеський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого судді М.В. Сидоренко

суддів Н.Б. Таценко, М.А. Мишкіної

при секретарі судового засідання Кубік О.В.

за участю представників сторін

від позивача –Хількевич В.В.

від відповідача –Мавродій О.А.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу

акціонерного комерційного банку "Національний кредит" в особі Спаської філії АКБ "Національний кредит"

на рішення господарського суду Миколаївської області від 02.03.2009 р.

у справі № 4/1/09

за позовом товариства з обмеженою відповідальністю фірми "ХБ"

до акціонерного комерційного банку "Національний кредит" в особі Спаської філії АКБ "Національний кредит"

про розірвання договору № 199/01-2007 від 30.08.2007 р. та стягнення з відповідача суми 63670,78 грн. залишку на розрахунковому рахунку

Рішенням господарського суду від 02.03.2009 р. (суддя Дубова Т.М.) позов приватного товариства з обмеженою відповідальністю фірми "ХБ" (далі –ТОВ фірма "ХБ") задоволено повністю, розірвано договір № 199/01/2007 від 30.08.2007 р. обслуговування банківського рахунку (далі – Договір), укладений між акціонерним комерційним банком "Національний кредит" (далі –АКБ "Національний кредит", Банк) та ТОВ фірмою "ХБ" стягнуто з АКБ "Національний кредит" на користь ТОВ фірми "ХБ" суму 63670,78 грн. основного боргу, оскільки суд дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог, так як позивача було штучно визначено кредитором та заблоковані його власні кошти у розмірі 63670,78 грн. і на теперішній час він позбавлений можливості вільно розпоряджатися цими грошовими коштами.

Не погоджуючись з наведеним вище рішенням АКБ "Національний кредит" звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить його (рішення) скасувати в повному обсязі та прийняти нове, відмовивши в задоволенні позовних вимог. При цьому, скаржник вважає, що вимога розірвати договір в судовому порядку не відповідає законодавству і не могла бути задоволена судом, оскільки позивачем не було здійснено заходів досудового врегулювання спору. Також, скаржник вважає, що на вимоги позивача поширюється дія мораторію на задоволення вимог кредиторів, тому вони не підлягають задоволенню, так як строк виконання цих зобов’язань не настав. Крім того, на думку Банку, підстави для стягнення грошових коштів, за невиконаними платіжними дорученнями, з рахунку позивача відсутні, так як ці кошти продовжують залишатися на рахунку позивача.

Крім того, скаржник не погоджується з розміром державного мита, яке повинно дорівнювати 1 % від ціни позову та складати 636,71 грн., а не 721,70 грн.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши представників сторін, судова колегія, приходить до наступного.

Відповідно до приписів ст. 101 ГПК України апеляційна інстанція не зв’язана доводами апеляційної скарги і перевіряє законність та обґрунтованість рішення місцевого господарського суду в повному обсязі, а згідно до приписів ст. 33, 34 ГПК України, кожна сторона повинна належними і допустимим доказами довести ті обставини, на які вона посилається в обґрунтування своїх вимог чи заперечень.

Оскаржуваним рішенням господарського суду позовні вимоги задоволені з мотивів, викладених в описовій частині даної постанови. Судова колегія вважає, що висновки суду відповідають чинному законодавству та матеріалам справи, а тому підстави для зміни або скасування оскаржуваного судового рішення відсутні.

Посилання скаржника в апеляційній скарзі на Постанову Правління НБУ № 439 від 19.12.2008 р., якою призначена тимчасова адміністрація та введено мораторій, як на підставу правомірності його дій по невиконанню своїх зобов’язань за Договором саме обслуговування банківського рахунку щодо непроведення операцій по платіжним документам позивача не заслуговує на увагу, оскільки, відповідно до вимог ст. 56 Закону України "Про Національний банк України" від 20.05.1999 р. № 679-ХІV (із змінами), нормативно-правові акти Національного банку видаються у формі постанов Правління Національного банку, а також інструкцій, положень, правил, що затверджуються постановами Правління Національного банку України, котрі не можуть суперечити законам України та іншим законодавчим актам України, підлягають обов’язковій державній реєстрації в Міністерстві юстиції України та набирають чинності відповідно до законодавства України. Крім того, із змісту ст. 85 Закону про банки випливає, що дія мораторію на задоволення вимог кредиторів не поширюється на обслуговування поточних операцій, здійснюваних тимчасовим адміністратором і не поширюється на ті зобов’язання, строк виконання яких настав після введення мораторію або тимчасової адміністрації, якщо рішення про призначення останньої прийнято одночасно із введенням мораторію на задоволення вимог кредиторів.

Вказана правова позиція підтверджується також і приписами ст. 2 Закону про банки, згідно з якою під поняттям "мораторій" слід розуміти зупинення виконання банком майнових зобов’язань і зобов’язань щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів), строк виконання яких настав до дня введення мораторію, та зупинення заходів, спрямованих на забезпечення виконання цих зобов’язань та зобов’язань щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів), застосованих до прийняття рішення про введення мораторію.

Посилання скаржника на те, що позивач є його кредитором, у розумінні ст. 2 Закону України "Про банки і банківську діяльність", а тому на його вимоги розповсюджується мораторій на задоволення вимог кредиторів спростовуються приписами ч. 1 ст. 509 ЦК України, відповідно до яких зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку, тобто при системному розгляді терміну "боржник" в цивільному законодавстві слід визначити, що поняття "боржник" застосовується законодавцем не тільки до грошових зобов’язань, які мають власну специфіку і пов’язані з зобов’язанням боржника сплатити кредитору саме визначену грошову суму з певних підстав. Натомість за договором банківського рахунка банк зобов'язується приймати і зараховувати на рахунок, відкритий клієнтові (володільцеві рахунку), грошові кошти, що йому надходять, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунка та проведення інших операцій за рахунком (ч. 1 ст. 1066 ЦК України). З диспозиції ч. 1 ст. 1067 ЦК України вбачається, що договір банківського рахунка укладається для відкриття клієнтові або визначеній ним особі рахунка у банку на умовах, погоджених сторонами. Згідно ст. 1073 ЦК України у разі несвоєчасного зарахування на рахунок грошових коштів, що надійшли клієнтові, їх безпідставного списання банком з рахунка клієнта або порушення банком розпорядження клієнта про перерахування грошових коштів з його рахунка, банк повинен негайно, після виявлення порушення, зарахувати відповідну суму на рахунок клієнта або належного отримувача, сплатити проценти та відшкодувати завдані збитки, якщо інше не встановлено законом. Статтею 1074 ЦК України встановлено, що обмеження прав клієнта щодо розпоряджання грошовими коштами, що знаходяться на його рахунку, не допускається, крім випадків обмеження права розпоряджання рахунком лише за рішенням суду у випадках, встановлених законом. По ч. 1 ст. 1088 ЦК України при здійсненні безготівкових розрахунків допускаються розрахунки із застосуванням, зокрема платіжних доручень, за якими банк зобов'язується по дорученням платника за рахунок грошових коштів, що розміщені на його рахунку у цьому банку, переказати певну грошову суму на рахунок визначеної платником особи (одержувача) у цьому чи в іншому банку у строк, встановлений законом або банківськими правилами, якщо інший строк не передбачений договором або звичаями ділового обороту (ч. 1 ст. 1089 ЦК України). Відповідно до ч. 1 ст. 1091 ЦК України банк, що прийняв платіжне доручення платника, повинен перерахувати відповідну грошову суму банкові одержувача для її зарахування на рахунок особи, визначеної у платіжному дорученні.

Вищенаведеним спростовується положення апеляційної скарги щодо фактичного ототожнення відносин банку і клієнта з грошовими зобов’язаннями та про наявність у клієнта банка ознак кредитора в розумінні наведеного в ст. 2 Закону про банки визначення терміну "кредитор"; щодо правомірного не проведення Банком операцій по платіжним документам клієнта у зв’язку з введенням мораторію Постановою Правління НБУ № 439 від 19.12.2008 р. "Про призначення тимчасової адміністрації в Акціонерному комерційному банку "Національний кредит"". Вказане положення додатково підтверджується й зазначенням законодавцем в останній частині ст. 85 Закону про банки положення, що після закінчення дії мораторію неустойка (штраф, пеня), а також суми завданих збитків, які банк був зобов'язаний сплатити кредиторам за грошовими зобов'язаннями та зобов'язаннями щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), можуть бути заявлені до сплати в розмірах, які існували на дату введення мораторію, якщо інше не передбачено цим Законом.

Також, колегія суддів вважає помилковим посилання скаржника на обставину щодо нездійсненння позивачем заходів досудового врегулювання спору як на підставу для відмови в задоволені позову про розірвання договору на обслуговування банківського рахунку, оскільки відповідно до ч. 5 ст. 55 Конституції України кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань, а згідно з п. 1 Інформаційного листа Вищого господарського суду України від 06.08.2008 № 01-8/471 (v_471600-08) недотримання позивачем вимог ч. 2 ст. 188 ГК України щодо обов’язку надсилання іншій стороні пропозицій про розірвання договору, у разі виникнення такої необхідності, не позбавляє позивача права звернутися за захистом порушеного права шляхом вчинення прямого позову до відповідача про розірвання оспорюваного договору.

Безпідставність посилання скаржника на помилкове визначення судом першої інстанції розміру державного мита, яке повинно складати 636,71 грн. спростовано поясненнями позивача у судовому засіданні 28.04.2009 р., відповідно до яких ним було сплачено саме 721,70 грн. (636,70 грн. + 85 грн.) державного мита до Державного бюджету України за дві позовні вимоги (немайнова –розірвання договору та майнова –стягнення грошових коштів).

За таких обставин, судова колегія вважає, що рішення господарського суду відповідає вимогам чинного законодавства та дійсним обставинам справи, а тому підстав для його скасування не вбачається. В задоволенні апеляційної скарги слід відмовити.

Керуючись ст. ст. 99, 101- 103, 105 ГПК України, судова колегія, –

Рішення господарського суду Миколаївської області від 02.03.2009 р. у справі № 4/1/09 залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.