ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
30 вересня 2015 року м. Київ
     Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:
головуючого                    Охрімчук Л.І.,
суддів:                        Гуменюка В.І., Лященко Н.П.,
                               Романюка Я.М., Сеніна Ю.Л.,
                               Сімоненко В.М., Яреми А.Г.,
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом публічного акціонерного товариства "УкрСиббанк" до ОСОБА_1, ОСОБА_2, треті особи: ОСОБА_3, орган опіки та піклування Личаківської районної адміністрації Львівської міської ради, про звернення стягнення на предмет іпотеки, за зустрічним позовом ОСОБА_2, яка діє в інтересах ОСОБА_4 до публічного акціонерного товариства "УкрСиббанк", треті особи: ОСОБА_1, орган опіки та піклування Личаківської районної адміністрації Львівської міської ради, про визнання нікчемним договору іпотеки за заявою публічного акціонерного товариства "УкрСиббанк" про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 лютого 2015 року, ухвали Апеляційного суду Львівської області від 30 січня 2015 року та рішення Личаківського районного суду м. Львова від 6 листопада 2014 року,
в с т а н о в и л а:
У вересні 2013 року публічне акціонерне товариство "УкрСиббанк" (далі - ПАТ "УкрСиббанк") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки.
ПАТ "УкрСиббанк" зазначало, що 9 листопада 2006 року між акціонерним комерційним інноваційним банком "УкрСиббанк" (далі - АКІБ "УкрСиббанк"), який у подальшому перейменований у ПАТ "УкрСиббанк", та ОСОБА_1 укладено договір про надання споживчого кредиту, відповідно до умов якого банк надав ОСОБА_1 кредит у розмірі 71 тис. доларів США, а останній зобов'язався повернути кредит і сплачувати проценти у строк і на умовах, установлених цим договором.
З метою забезпечення виконання ОСОБА_1 зобов'язань за вказаним кредитним договором 9 листопада 2006 року між АКІБ "УкрСиббанк" і ОСОБА_1 укладено договір іпотеки, за яким іпотекодавець передав банку в іпотеку нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1.
Рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 7 грудня 2011 року було встановлено факт проживання однією сім'єю ОСОБА_2 та ОСОБА_1 як подружжя без реєстрації шлюбу та визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину зазначеної квартири.
Посилаючись на те, що позичальник не виконує зобов'язання за вказаним кредитним договором, унаслідок чого станом на 12 серпня 2013 року утворилася заборгованість у розмірі 99 тис. 716 доларів США 99 центів, ПАТ "УкрСиббанк" просило звернути стягнення на зазначений вище предмет іпотеки для задоволення вимог банку за згаданим кредитним договором та встановити спосіб реалізації предмета іпотеки, що належить ОСОБА_1 і ОСОБА_2 на праві спільної сумісної власності, шляхом проведення прилюдних торгів у межах процедури виконавчого провадження з дотриманням вимог Закону України "Про іпотеку" (898-15) за початковою ціною, визначеною на підставі оцінки майна, здійсненої суб'єктом оціночної діяльності, проведеної відповідно до законодавства.
У червні 2014 року ОСОБА_2, яка діє в інтересах ОСОБА_4, звернулася до суду із зустрічним позовом до ПАТ "УкрСиббанк" про визнання нікчемним договору іпотеки.
Посилаючись на те, що ОСОБА_1 уклав з банком цей договір іпотеки без її відома та з порушенням прав їхньої малолітньої дитини ОСОБА_4, позивачка просила на підставі статті 177 Сімейного кодексу України, статей 29, 203, 215, 224 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ) встановити його нікчемність.
Рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 6 листопада 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 30 січня 2015 року, у задоволенні позовних вимог ПАТ "УкрСиббанк" та зустрічних позовних вимог ОСОБА_2 відмовлено.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 лютого 2015 року відмовлено ПАТ "УкрСиббанк" у відкритті касаційного провадження у справі за вказаними позовами з підстави, передбаченої пунктом 5 частини четвертої статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України (1618-15) ).
У заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 лютого 2015 року ПАТ "УкрСиббанк" просить скасувати цю ухвалу, а також ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 30 січня 2015 року і рішення Личаківського районного суду м. Львова від 6 листопада 2014 року та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог товариства з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 ЦПК України підстави невідповідності зазначеного судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постановах Верховного Суду України від 27 травня 2015 року (справи № 6-57цс15 та 6-58цс15 (v6058700-15) ) висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
На обґрунтування заяви ПАТ "УкрСиббанк" надало копії постанов Верховного Суду України від 27 травня 2015 року.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві ПАТ "УкрСиббанк" доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що заява підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
За положеннями пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
Згідно із частиною першою статті 360-4 ЦПК України (1618-15) суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу (1618-15) .
У справі, яка переглядається, суди встановили, що 9 листопада 2006 року між АКІБ "УкрСиббанк" та ОСОБА_1 укладено договір про надання споживчого кредиту, відповідно до умов якого банк надав ОСОБА_1 кредит у розмірі 71 тис. доларів США, а останній зобов'язався повернути кредит і сплачувати проценти у строк і на умовах, установлених цим договором.
З метою забезпечення виконання ОСОБА_1 зобов'язань за вказаним кредитним договором 9 листопада 2006 року між АКІБ "УкрСиббанк" і ОСОБА_1 укладено договір іпотеки, за яким іпотекодавець передав банку в іпотеку нерухоме майно - квартиру НОМЕР_1 площею 75,7 кв. м у АДРЕСА_1.
Унаслідок невиконання позичальником зобов'язань за вказаним кредитним договором станом на 12 серпня 2013 року утворилася заборгованість у розмірі 93 тис. 759 доларів США 10 центів.
Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ПАТ "УкрСиббанк", суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, вважав, що до спірних правовідносин підлягає застосуванню Закон України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" (1304-18) , оскільки квартира, що є предметом іпотеки, використовується відповідачами як місце їхнього постійного проживання, її загальна площа не перевищує 140 кв. м, відомостей про наявність іншого житла у відповідачів суду не надано, тому суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для примусового стягнення зазначеного предмета іпотеки.
Разом з тим у постановах Верховного Суду України від 27 травня 2015 року, наданих заявником для порівняння, міститься висновок про те, що установлений Законом України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" (1304-18) мораторій не передбачає втрату кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) в разі невиконання боржником зобов'язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусово стягувати його (відчужувати без згоди власника). Оскільки вказаний Закон (1304-18) не зупиняє дії решти нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов'язань, то й не може бути мотивом для відмови в позові, а є лише правовою підставою, що не дає змоги органам і посадовим особам, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, вживати заходи, спрямовані на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію положень цього Закону (1304-18) на період його чинності.
Отже, існує невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції, що оскаржується, викладеному у постановах Верховного Суду України від 27 травня 2015 року висновку щодо застосування у подібних правовідносинах зазначених норм матеріального права.
Вирішуючи питання про правильність застосування у подібних правовідносинах зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.
Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу (435-15) , інших актів цивільного законодавства.
Частинами першою та третьою статті 33 Закону України "Про іпотеку" передбачено право іпотекодержателя задовольнити свої вимоги за основними зобов'язаннями шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.
7 червня 2014 року набув чинності Закон України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" (1304-18) , згідно з пунктом 1 якого не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із статтею 4 Закону України "Про заставу" та/або предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України "Про іпотеку", якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що:
таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об'єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно;
загальна площа такого нерухомого житлового майна (об'єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. метрів для квартири та 250 кв. метрів для житлового будинку.
Поняття "мораторій" у цивільному законодавстві визначається як відстрочення виконання зобов'язання (пункт 2 частини першої статті 263 ЦК України).
Отже, мораторій є відстроченням виконання зобов'язання, а не звільненням від його виконання. Тому установлений Законом України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" (1304-18) мораторій не передбачає втрату кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) в разі невиконання боржником зобов'язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусово стягувати його (відчужувати без згоди власника).
Рішення судів про звернення стягнення на предмет іпотеки, ухвалені до та після прийняття Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" (1304-18) , залишаються в силі, а їх виконання припиняється до вдосконалення механізму, передбаченого статтею 3 цього Закону (1304-18) .
Крім того, згідно з пунктом 4 Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" (1304-18) протягом дії цього Закону (1304-18) інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм.
Оскільки вказаний Закон (1304-18) не зупиняє дії решти нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов'язань, то й не може бути мотивом для відмови в позові, а є лише правовою підставою, що не дає змоги органам і посадовим особам, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, вживати заходи, спрямовані на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію положень цього Закону (1304-18) на період його чинності.
Рішення ж суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки на час дії Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" (1304-18) не підлягає виконанню.
Разом з тим суд касаційної інстанції, погоджуючись із висновками судів першої та апеляційної інстанцій, у справі, яка переглядається, не врахував, що Закон України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" (1304-18) не є підставою для відмови в захисті порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів кредиторів.
Отже, у справі, яка переглядається Верховним Судом України, суди неправильно застосували норми Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" (1304-18) , що призвело до неправильного вирішення справи, а це відповідно до статті 360-4 ЦПК України є підставою для скасування судових рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій, ухвалених у цій справі.
Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 57 - 60, 131 - 132, 137, 177, 179, 185, 194, 212 - 215 ЦПК України (1618-15) , визначено обов'язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, розрахунків, з яких суд виходив при вирішенні позовів, що стосуються, зокрема, грошових вимог (дослідження обґрунтованості, правильності розрахунку, доведеності розміру збитків, наявності доказів, що їх підтверджують).
Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення в справі неможливо.
Судові рішення у справі, що переглядається, не містять висновків щодо початкової ціни продажу предмета іпотеки, яка визначається відповідно до вимог статей 38, 39 Закону України "Про іпотеку".
Водночас відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом (1618-15) . Згідно з частиною першою статті 360-2 ЦПК України справи розглядаються Верховним Судом України за правилами, встановленими главами 2 і 3 розділу V цього Кодексу (1618-15) , а тому Верховний Суд України не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.
Відсутність процесуальної можливості з'ясувати дійсні обставини справи перешкоджає Верховному Суду України ухвалити нове судове рішення, а тому справу слід передати на розгляд до суду першої інстанції згідно з підпунктом "а" пункту 1 частини другої статті 360-4 ЦПК України.
Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої, частиною третьою статті 360-3, частиною першою, підпунктом "а" пункту 1 частини другої статті 360-4 ЦПК України, Cудова палата у цивільних справах Верховного Суду України
п о с т а н о в и л а :
Заяву публічного акціонерного товариства "УкрСиббанк" задовольнити частково.
Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 лютого 2015 року, ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 30 січня 2015 року та рішення Личаківського районного суду м. Львова від 6 листопада 2014 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог публічного акціонерного товариства "УкрСиббанк" про звернення стягнення на предмет іпотеки скасувати, справу направити на новий розгляд у цій частині до суду першої інстанції.
Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.
Головуючий
Л.І. Охрімчук
Судді:
В.І. Гуменюк
Н.П. Лященко
Я.М. Романюк
Ю.Л. Сенін
В.М. Сімоненко
А.Г. Ярема

ПРАВОВА ПОЗИЦІЯ

у справі № 6-1058цс15

Частинами першою та третьою статті 33 Закону України "Про іпотеку" передбачено право іпотекодержателя задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.
7 червня 2014 року набув чинності Закон України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" (1304-18) , згідно з пунктом 1 якого не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно із статтею 4 Закону України "Про заставу" та/або предметом іпотеки згідно із статтею 5 Закону України "Про іпотеку", якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об'єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об'єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. метрів для квартири та 250 кв. метрів для житлового будинку.
Поняття "мораторій" у цивільному законодавстві визначається як відстрочення виконання зобов'язання (пункт 2 частини першої статті 263 ЦК України).
Отже, мораторій є відстроченням виконання зобов'язання, а не звільненням від його виконання. Тому установлений Законом України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" (1304-18) мораторій не передбачає втрату кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) в разі невиконання боржником зобов'язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусово стягувати його (відчужувати без згоди власника).
Рішення судів про звернення стягнення на предмет іпотеки, ухвалені до та після прийняття Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" (1304-18) , залишаються в силі, а їх виконання припиняється до вдосконалення механізму, передбаченого статтею 3 цього Закону (1304-18) .
Крім того, згідно з пунктом 4 Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" (1304-18) протягом дії цього Закону (1304-18) інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм.
Оскільки вказаний Закон (1304-18) не зупиняє дію решти нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов'язань, то й не може бути мотивом для відмови в позові, а є правовою підставою, що унеможливлює вжиття органами і посадовими особами, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, заходів, спрямованих на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію його положень на період чинності цього Закону (1304-18) .
Рішення ж суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки на час дії Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" (1304-18) не підлягає виконанню.
Суддя Верховного Суду України
Л.І. Охрімчук