ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
1 липня 2015 року м. Київ
     Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі:
Головуючого             Романюка Я.М.,
Суддів:                 Григор'євої Л.І., Охрімчук Л.І.,
                        Яреми А.Г., Гуменюка В.І.,
                        Сеніна Ю.Л., Лященко Н.П.,
                        Сімоненко В.М.,
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом прокурора м. Житомира в інтересах держави в особі Державної екологічної інспекції у Житомирській області до Житомирської міської ради, ОСОБА_1 про визнання протиправним та скасування рішення і витребування земельної ділянки за заявою заступника Генерального прокурора України про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 квітня 2014 року,
в с т а н о в и л а :
У липні 2013 року прокурор м. Житомира в інтересах держави в особі Державної екологічної інспекції у Житомирській області звернувся до суду з позовом до Житомирської міської ради, ОСОБА_1 про визнання протиправним та скасування рішення і витребування земельної ділянки. Позовні вимоги обґрунтував тим, що спірна земельна ділянка надана в оренду з порушенням закону, оскільки вона розташована в межах прибережної захисної смуги річки Тетерів, а відповідач огородив її цегляним парканом без договору оренди, зареєстрованого в установленому законом порядку.
Рішенням Богунського районного суду м. Житомира від 31 жовтня 2013 року позов задоволено.
Визнано протиправним та скасовано п. 2 рішення третьої сесії Житомирської міської ради шостого скликання НОМЕР 1 від 3 березня 2011 року (пункт НОМЕР 2 додатку 1) в частині надання ОСОБА_1 в оренду земельної ділянки площею Р га по АДРЕСА 1для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд.
Зобов'язано ОСОБА_1 звільнити земельну ділянку загальною площею Р га та нормативною грошовою оцінкою 96 804 грн. 63 коп. по АДРЕСА 1.
Рішенням апеляційного суду Житомирської області від 11 грудня 2013 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким відмовлено у задоволенні позовних вимог.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 квітня 2014 року касаційну скаргу заступника прокурора Житомирської області відхилено, рішення апеляційного суду Житомирської області від 11 грудня 2013 року залишено без змін.
У заяві про перегляд рішення суду касаційної інстанції заступник Генерального прокурора України просить скасувати рішення апеляційного суду Житомирської області від 11 грудня 2013 року, ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 квітня 2014 року, та залишити в силі рішення Богунського районного суду м. Житомира від 31 жовтня 2013 року, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, а саме: статей 3, 4, 87 - 89 Водного кодексу України (далі - ВК України), статей 19 - 21, 58, 60, 61, 84 Земельного кодексу України (далі - ЗК України (2768-14) ), пунктів 1, 4, 5 Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення господарської діяльності в них, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 травня 1996 року № 486 (486-96-п) (далі - Порядок № 486), статей 50 - 54 Закону України "Про землеустрій", п. 2.9 Порядку погодження природоохоронними органами матеріалів щодо вилучення (викупу), надання земельних ділянок (z1470-04) , затвердженого наказом Міністерства хорони навколишнього природного середовища України від 5 листопада 2004 року № 434 (далі - Порядок № 434), що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
Заслухавши доповідь судді Верховного Суду України, пояснення прокурора Сахно Н.В. на підтримання заяви, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у заяві доводи, судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню.
Відповідно до змісту ст. 360-4 ЦПК України Верховний Суд України скасовує судове рішення у справі, яка переглядається з підстави неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, якщо установить, що воно є незаконним.
Судом установлено, що пунктом 2 рішенням Житомирської міської ради від 3 березня 2011 року ОСОБА_1 надано в оренду терміном на 10 років земельну ділянку площею Р га по АДРЕСА 1 для будівництва та обслуговування жилого будинку господарських будівель і споруд. Зазначеним рішенням встановлено обмеження прав на земельну ділянку без права нового будівництва у зв'язку з перебуванням ділянки в прибережній захисній смузі річки Тетерів.
З акту обстеження земельної ділянки від 7 червня 2013 року Державної інспекції сільського господарства в Житомирській області вбачається, що спірна земельна ділянка огороджена по периметру кам'яним парканом, відстань від якого до узрізу води річки Тетерів складає 38 м.
Договір оренди спірної земельної ділянки з ОСОБА_1 не укладений та не зареєстрований у встановленому законом порядку.
Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог прокурора, суд першої інстанції виходив із того, що земельна ділянка по АДРЕСА 1 площею Р га знаходиться в прибережній захисній смузі річки Тетерів, а тому надання її в оренду для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд суперечить вимогам статті 59 Земельного кодексу України та статті 85 Водного кодексу України. Крім того, ОСОБА_1 фактично користується спірною земельною ділянкою за відсутності договору оренди, зареєстрованого у встановленому законом порядку, що є самовільним зайняттям земельної ділянки.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, виходив із того, що на спірну земельну ділянку площею Р га не поширюються обмеження щодо використання земельних ділянок, які знаходяться в межах прибережних захисних смуг, оскільки проект водоохоронної зони річки Тетерів в межах Житомирської міської ради не розроблено, прибережну захисну смугу річки Тетерів в межах міської ради не встановлено, земельну ділянку надано в оренду без права нової забудови та системний аналіз норм чинного законодавства щодо заборони зведення споруд у межах прибережної захисної смуги свідчить, що він поширюється на споруди, які потенційно можуть спричинити шкоду водному об'єкту. Суду не надано доказів, що спорудження паркану на спірній земельній ділянці могло спричинити шкоду річці Тетерів шляхом її забруднення чи засмічення. Окрім того, судом встановлено, що відповідач фактично користується земельною ділянкою без правовстановлюючого документа, зареєстрованого в установленому порядку, однак користування земельною ділянкою відповідач здійснює за наявності рішення відповідного органу місцевого самоврядування про надання в оренду земельної ділянки, а тому використання її відповідачем не можна вважати як самовільне зайняття земельної ділянки.
Проте у наданих для порівняння:
- ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 грудня 2014 року, від 4 березня 2015 року, від 11 березня 2015 року, від 18 березня 2015 року, від 25 березня 2015 року, суд касаційної інстанції виходив із того, що при наданні в користування земельних ділянок навколо водних об'єктів, у разі відсутності землевпорядної документації (документації із землеустрою, проекту землеустрою) та встановлених у натурі (на місцевості) меж щодо прибережних захисних смуг водних об'єктів збереження водних об'єктів повинно бути досягнуто шляхом урахування нормативних розмірів прибережних захисних смуг, установлених статтею 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку, з урахуванням конкретної ситуації.
- ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 грудня 2014 року суд касаційної інстанції залишаючи рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду без змін виходив із того, що суди попередніх інстанцій обґрунтовано виходили з доведеності позову та наявності передбачених статтями 59, 60, 84, 116, 118, 152 ЗК України, статтями 88, 89, 90 ВК України та статтею 9 Закону України "Про державну експертизу землевпорядної документації" підстав для визнання недійсним державного акта, скасування його державної реєстрації та повернення земельної ділянки територіальній громаді, оскільки, передача спірної земельної ділянки у власність особі проведена з порушенням вимог чинного законодавства та без проведення обов'язкової державної експертизи землевпорядної документації.
Отже, наявне неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї і тієї самої норми матеріального права, а саме статей 58, 60 ЗК України, статей 87, 88 ВК України, пунктів 4, 5 Порядку № 486, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
Усуваючи розбіжності у застосуванні касаційним судом зазначених вище норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого.
Згідно зі статтями 19, 20 ЗК України землі України за основним цільовим призначенням поділяються на відповідні категорії, у тому числі й землі водного фонду; віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Подібний порядок встановлено й для зміни цільового призначення земель, що згідно із частиною другою статті 20 ЗК України проводиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об'єктів природоохоронного та історико-культурного призначення.
Відповідно до статті 21 ЗК України порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання недійсними рішень про надання земель, угод щодо земельних ділянок, відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною тощо.
Згідно з частиною першою статті 58 ЗК України та статтею 4 ВК України до земель водного фонду належать землі, зайняті: морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об'єктами, болотами, а також островами; землі зайняті прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів.
Таким чином, до земель водного фонду України відносяться землі, на яких хоча й не розташовані об'єкти водного фонду, але за своїм призначенням вони сприяють функціонуванню й належній експлуатації водного фонду, виконують певні захисні функції.
Чинним законодавством установлено особливий правовий режим використання земель водного фонду.
Так, стаття 59 ЗК України передбачає обмеження щодо набуття таких земель у приватну власність та встановлює можливість використання таких земель для визначених цілей на умовах оренди. Відповідно ж до частини четвертої статті 84 ЗК України землі водного фонду не можуть передаватись у приватну власність, крім випадків, передбачених законодавством.
Випадки передачі земель водного фонду до приватної власності, зокрема громадян, передбачені положеннями частини другої статті 59 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення правовідносин).
Громадянам та юридичним особам органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть передаватися на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів, а також озера, водосховища, інші водойми, болота та острови для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо (частина четверта статті 59 ЗК України).
Отже, за змістом зазначених норм права землі під водними об'єктами загальнодержавного значення, зокрема зайняті поверхневими водами: водотоками (річки, струмки), штучними водоймами (водосховища, ставки) і каналами; іншими водними об'єктами; підземними водами та джерелами; внутрішніми морськими водами та територіальним морем, як землі, зайняті водним фондом України, а також прибережні захисні смуги вздовж річок (у тому числі струмків та потічків), морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм не могли передаватись у власність громадян, оскільки є землями водного фонду України.
Крім того, за положеннями статті 60 ЗК України та статті 88 ВК України (у редакціях, які були чинними на час виникнення правовідносин) уздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об'єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності у межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги. Правовий режим прибережних смуг визначається статтями 60- 62 ЗК України та статтями 1, 88-90 ВК України.
Відповідно до статті 60 ЗК України, статті 88 ВК України прибережні захисні смуги встановлюються по обидва береги річок та навколо водойм уздовж урізу води (у меженний період) шириною: для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менш як 3 гектари - 25 метрів; для середніх річок, водосховищ на них, водойм, а також ставків площею понад 3 гектари - 50 метрів; для великих річок, водосховищ на них та озер - 100 метрів.
Згідно з пунктом 2.9 Порядку погодження природоохоронними органами матеріалів щодо вилучення (викупу), надання земельних ділянок, затвердженого наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища України від 5 листопада 2004 року № 434 (z1470-04) , у разі відсутності належної землевпорядної документації та встановлених у натурі (на місцевості) меж щодо водоохоронних зон та прибережних захисних смуг водних об'єктів, природоохоронний орган забезпечує їх збереження шляхом урахування при розгляді матеріалів щодо вилучення (викупу), надання цих земельних ділянок нормативних розмірів прибережних захисних смуг, установлених статтею 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку з урахуванням існуючих конкретних умов забудови на час установлення водоохоронної зони.
Відсутність окремого проекту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги не свідчить про відсутність самої прибережної захисної смуги, оскільки її розміри встановлені законом.
Аналіз наведених норм законодавства дає підстави для висновку про те, що при наданні земельної ділянки за відсутності проекту землеустрою зі встановлення прибережної захисної смуги необхідно виходити з нормативних розмірів прибережних захисних смуг, установлених статтею 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку.
До аналогічних висновків дійшов Верховний Суд України у своїх постановах від 21 травня 2014 року, від 5 листопада 2014 року, від 12 листопада 2014 року, від 19 листопада 2014 року, від 17 грудня 2014 року, від 24 грудня 2014 року.
Отже, у справі, яка переглядається, суд касаційної інстанції, погодившись із висновками апеляційного суду, неправильно застосував норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору, а тому рішення суду апеляційної інстанції та ухвала касаційного суду підлягають скасуванню, а рішення суду першої інстанції - залишенню в силі.
Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, підпунктом "б" пункту 2 частини другої статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України
п о с т а н о в и л а :
Заяву заступника Генерального прокурора України задовольнити.
Рішення апеляційного суду Житомирської області від 11 грудня 2013 року, а також ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 квітня 2014 року скасувати, а рішення Богунського районного суду м. Житомира від 31 жовтня 2013 року залишити в силі.
Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 ЦПК України.
Головуючий
Я.М. Романюк
Судді
Л.І. Григор'єва
Ю.Л. Сенін
В.І. Гуменюк
В.М. Сімоненко
Н.П. Лященко
А.Г. Ярема
Л.І. Охрімчук

Правова позиція

у справі № 6-184 цс 15

Відповідно до статті 60 ЗК України, статті 88 ВК України прибережні захисні смуги встановлюються по обидва береги річок та навколо водойм уздовж урізу води (у меженний період) шириною: для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менш як 3 гектари - 25 метрів; для середніх річок, водосховищ на них, водойм, а також ставків площею понад 3 гектари - 50 метрів; для великих річок, водосховищ на них та озер - 100 метрів.
Згідно з пунктом 2.9 Порядку погодження природоохоронними органами матеріалів щодо вилучення (викупу), надання земельних ділянок, затвердженого наказом Міністерства охорони навколишнього природного середовища України від 5 листопада 2004 року № 434 (z1470-04) , у разі відсутності належної землевпорядної документації та встановлених у натурі (на місцевості) меж щодо водоохоронних зон та прибережних захисних смуг водних об'єктів, природоохоронний орган забезпечує їх збереження шляхом урахування при розгляді матеріалів щодо вилучення (викупу), надання цих земельних ділянок нормативних розмірів прибережних захисних смуг, установлених статтею 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку з урахуванням існуючих конкретних умов забудови на час установлення водоохоронної зони.
Відсутність окремого проекту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги не свідчить про відсутність самої прибережної захисної смуги, оскільки її розміри встановлені законом.
Аналіз наведених норм законодавства дає підстави для висновку про те, що при наданні земельної ділянки за відсутності проекту землеустрою зі встановлення прибережної захисної смуги необхідно виходити з нормативних розмірів прибережних захисних смуг, установлених статтею 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення господарської діяльності в них, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 травня 1996 року № 486 (486-96-п) .
Суддя Верховного Суду України
Я.М. Романюк