ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
10 червня 2015 року м. Київ
     Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України 
в складі:
головуючого                 Лященко Н.П.,
суддів:                     Григор'євої Л.І., Охрімчук Л.І.,
                            Сімоненко В.М. Гуменюка В.І.,
                            Сеніна Ю.Л., Яреми А.Г.,
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, Міжгірської селищної ради Міжгірського району Закарпатської області, третя особа - відділ Держземагентства у Міжгірському районі Закарпатської області, про скасування рішення, визнання недійсним і скасування державного акта на право власності на земельну ділянку за заявою ОСОБА_1 про перегляд Верховним Судом України рішення апеляційного суду Закарпатського області від 7 серпня 2014 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 грудня 2014 року,
в с т а н о в и л а:
У жовтні 2013 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2, Міжгірської селищної ради Міжгірського району Закарпатської області про скасування рішення, визнання недійсним і скасування державного акта на право власності на земельну ділянку.
Зазначала, що цим рішенням порушено її право користування земельною ділянкою для будівництва й обслуговування її житлового будинку АДРЕСА_1 з таких мотивів.
У 1989 році їй та її чоловіку було виготовлено будівельний паспорт на забудову житлового будинку АДРЕСА_1 на земельній ділянці площею S_1, згідно з рішенням виконкому Міжгірської селищної ради від 20 квітня 1989 року НОМЕР_1. На відведеній земельній ділянці ОСОБА_1 з чоловіком збудували житловий будинок. У 2013 році вони оформили свідоцтво про право спільної власності на житловий будинок. У червні 2011 року позивачка звернулась до Міжгірської селищної ради із заявою про приватизацію земельної ділянки, що обслуговує житловий будинок. Однак їй відмовили в задоволенні заяви, оскільки комісія встановила, що частина наданої їй у користування земельної ділянки передана у власність ОСОБА_2, а тому біля її житлового будинку фактично наявна площа S_2, решта відведеної земельної ділянки (площа S_3) за документами включена до приватизованої ОСОБА_2 земельної ділянки S_4. У подальшому позивачка дізналась, що в технічній документації є підпис від її імені (за дівочим прізвищем ОСОБА_3) про погодження меж суміжного землекористування, який вона не вчиняла.
На підставі вищевикладеного ОСОБА_1 просила скасувати рішення Міжгірської селищної ради від 26 червня 2008 року НОМЕР_2 про безоплатну передачу ОСОБА_2 у приватну власність земельної ділянки площею S_4 для обслуговування житлового будинку в смт Міжгір'ї АДРЕСА_2; визнати недійсним і скасувати державний акт на право власності на земельну ділянку НОМЕР_3, виданий 27 листопада 2008 року Гренджі М.М. на підставі вказаного вище рішення.
Рішенням Міжгірського районного суду Закарпатської області від 29 травня 2014 року позов задоволено частково: визнано недійсним та скасовано рішення Міжгірської селищної ради від 26 червня 2008 року НОМЕР_2 про безоплатну передачу у приватну власність земельної ділянки для обслуговування житлового будинку АДРЕСА_2 ОСОБА_2 у межах площі S_3; визнано недійсним виданий відповідачу 27 листопада 2008 року державний акт на право власності на земельну ділянку, площею S_4 АДРЕСА_2 для будівництва та обслуговування житлового будинку в межах площі S_3, що суміжно прилягає до земельної ділянки ОСОБА_1; вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішенням апеляційного суду Закарпатської області від 7 серпня 2014 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволені позову ОСОБА_1 відмовлено.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 грудня 2014 року касаційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення апеляційного суду Закарпатського області від 7 серпня 2014 року залишено без змін
У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 грудня 2014 року ОСОБА_1 порушує питання про скасування ухвалених у справі судових рішень апеляційної й касаційної інстанцій та залишення в силі рішення суду першої інстанції з передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України (1618-15) ), - невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному в постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, а саме статті 116 Земельного кодексу України (далі - ЗК України (2768-14) ) та частини першої статті 261 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ).
Для прикладу наявності зазначеної підстави подання заяви про перегляд судового рішення ОСОБА_1 посилається на постанови Верховного Суду України від 6 червня 2012 року та 29 жовтня 2014 року.
ОСОБА_1 указує на невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеним у постановах Верховного Суду України висновкам щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень.
Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваного судового рішення підлягає задоволенню з таких підстав.
Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
За положеннями пункту 4 частини першої статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є невідповідность судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.
У справі, яка переглядається, судами встановлено, що згідно з рішенням виконкому Міжгірської селищної ради НОМЕР_1 від 20 квітня 1989 року позивачці та її чоловіку - ОСОБА_4 надано дозвіл на будівництво житлового будинку на земельній ділянці площею S_1 АДРЕСА_1 за рахунок земельної ділянки ОСОБА_5 (баби ОСОБА_4) за її згодою. Згідно з актом від 12 липня 1989 року НОМЕР_4 вказану вище земельну ділянку відведено в натурі. 10 серпня 1989 року між забудовниками і Міжгірською селищною радою укладено договір про надання цієї земельної ділянки в безстрокове користування, який посвідчено нотаріально державним нотаріусом Міжгірської державної нотаріальної контори. Згідно з дозволом і будівельним паспортом, виданим головним архітектором Міжгірського району в 1989 році, позивачка з ОСОБА_4 побудували житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1, а в 2013 році вони оформили свідоцтво про право спільної власності на нього.
Згідно з рішенням Міжгірської селищної ради від 26 червня 2008 року НОМЕР_2 ОСОБА_2 передано безоплатно у власність земельну ділянку площею S_4 АДРЕСА_2 для обслуговування житлового будинку. На підставі цього рішення ОСОБА_2 27 листопада 2008 року видано державний акт на право власності на земельну ділянку НОМЕР_3. Суміжним землекористувачем на плані меж цієї земельної ділянки (від "Е" до "Є") і в акті погодження меж технічної документації із землеустрою зазначено ОСОБА_3 (дівоче прізвище позивачки).
ОСОБА_2 разом зі своєю дружиною - ОСОБА_6 є співвласниками житлового будинку за адресою: АДРЕСА_2 згідно з договором дарування, посвідченим державним нотаріусом Міжгірської державної нотаріальної контори 7 листопада 2002 року, укладеним між обдарованими й ОСОБА_5. У договорі дарування не зазначено земельну ділянку, що обслуговує цей будинок.
Відповідно до висновку судової почеркознавчої експертизи від 20 березня 2014 року НОМЕР_5 підпис від імені позивачки в акті про погодження меж земельної ділянки (технічна документація із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право власності на земельну ділянку), зазначеної в державному акті, виданому ОСОБА_2, вчинено не нею, а іншою особою.
Отже, позивачка як суміжний землекористувач земельної ділянки, переданої у власність ОСОБА_2, не погоджувала розташування межі між своєю ділянкою і ділянкою сусіда. Про зазначений вище акт позивачка дізналась у серпні 2011 року при подачі заяви до селищної ради щодо самовільного захоплення частини земельної ділянки, наданої їй у користування, і встановлення ОСОБА_2 огорожі, про що складено акт комісією Міжгірської селищної ради.
Відповідно до висновку комісії з участю спеціалістів з органу містобудування та архітектури, підтвердженого представником відділу Держземагентства в Міжгірському районі, представником відповідача Міжгірської селищної ради, щодо встановлення фактичного землекористування суміжних земельних ділянок біля житлових будинків ОСОБА_2 і ОСОБА_1 має місце накладання земельної ділянки ОСОБА_2 на земельну ділянку ОСОБА_1 площею S_3. Цю площу, яка прилягає суміжно до ділянки ОСОБА_1, фактично використовує ОСОБА_2 і володіє нею на підставі рішення Міжгірської селищної ради та свідоцтва про право власності на земельну ділянку.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1, суд апеляційної інстанції, з висновком якого погодився й суд касаційної інстанції, виходив із того, що позивачкою не доведено, порушення ОСОБА_2 норми земельного чи цивільного законодавства при виготовленні державного акта про право власності на земельну ділянку, а наявність підпису на акті про погодження меж земельної ділянки, що виконаний не позивачкою, а іншою особою, не свідчить про його підробку з боку відповідача. Крім того, суд вважає, що строк позовної давності позивачкою пропущений, оскільки вона з 2006 року проживала на території АДРЕСА_1, що межує із земельною ділянкою ОСОБА_2, щоб доглядати за будинком, однак претензій до відповідача не пред'являла.
На відміну від висновків, які містяться в судових рішеннях у справі, яка переглядається, в постановах Верховного Суду України від 29 жовтня 2014 року та 6 червня 2012 року, на які посилається у своїй заяві ОСОБА_1, містяться висновки про те, що підстави виникнення та припинення права користування земельною ділянкою визначені ЗК України (2768-14) , надання у користування земельної ділянки, що перебуває у власності або користуванні, проводиться лише після вилучення її в передбаченому законом порядку. Крім того, в постанові Верховного Суду України зазначається, що для правильного застосування частини першої статті 261 ЦК України при визначенні початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а й об'єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав.
Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права.
Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого.
Відповідно до частини першої статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.
Згідно з пунктом 5 постанови Верховної Ради Української РСР від 18 грудня 1990 року № 562-ХІІ (562-12) "Про порядок введення в дію Земельного кодексу Української РСР (2874а-07) " (зі змінами та доповненнями, внесеними Законом України від 5 травня 1993 року № 3180-XII (3180-12) ) громадяни, підприємства, установи, організації, які мають у користуванні земельні ділянки, надані їм до введення в дію Кодексу, зберігають свої права на користування до оформлення ними у встановленому порядку прав власності на землю або землекористування.
Аналогічне положення міститься у пунктах першому та сьомому розділу Х "Перехідні положення" ЗК України (2768-14) .
З матеріалів справи, яка переглядається, вбачається, що ОСОБА_1 набула право користування спірною земельною ділянкою правомірно і цього права у встановленому законом порядку не позбавлена.
Підстави та порядок припинення прав на землю визначені в главі 22 ЗК України (2768-14) . Ці норми передбачають підстави припинення прав (права власності та права користування) на земельні ділянки як у добровільному, так і примусовому порядку, з об'єктивних і суб'єктивних причин, а також за наявності та відсутності вини власників і землекористувачів.
Перелік підстав припинення права користування земельною ділянкою визначений у статті 141 ЗК України і є вичерпним.
Орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування має право прийняти рішення про припинення права власності на земельну ділянку чи права користування нею лише в порядку, з підстав і за умов, передбачених статтями 140-149 ЗК України.
Відповідно до частини п'ятої статті 116 ЗК України земельні ділянки, які перебувають у власності чи користуванні громадян або юридичних осіб, передаються у власність чи користування за рішенням органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування лише після припинення права власності чи користування ними в порядку, визначеному законом.
Аналіз вищенаведених норм дає підстави для висновку про те, що рішенням Міжгірської селищної ради від 26 червня 2008 року НОМЕР_2, на підставі якого ОСОБА_2 видано державний акт на право власності на земельну ділянку, неправомірно частково припинено право користування земельною ділянкою ОСОБА_1.
Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина 4 статті 267 ЦК України).
Частинами першою та п'ятою статті 261 ЦК України встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права.
Отже, для визначення моменту виникнення права на позов важливим є як об'єктивні (сам факт порушення права), так і суб'єктивні (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) моменти.
Висновок суду про пропуск позивачкою строку позовної давності у справі, яка переглядається, не ґрунтується на зазначених вимогах закону.
Ураховуючи викладене, судом апеляційної інстанції, з висновком якого погодився й суд касаційної інстанції, помилково скасовано рішення суду першої інстанції, а тому на підставі пункту "б" частини другої статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку про задоволення заяви ОСОБА_1 та скасування рішень суду апеляційної та касаційної інстанцій із залишенням у силі рішення суду першої інстанції.
Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом "б" частини другої статті 360-4 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України
п о с т а н о в и л а:
Заяву ОСОБА_1 задовольнити.
Рішення апеляційного суду Закарпатської області від 7 серпня 2014 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 грудня 2014 року скасувати, рішення Міжгірського районного суду Закарпатської області від 29 травня 2014 року залишити в силі.
Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.
Головуючий
Н.П. Лященко
Судді:
Л.І. Григор'єва
Ю.Л. Сенін
В.І. Гуменюк
В.М. Сімоненко
Л.І. Охрімчук
А.Г. Ярема

Правова позиція,

яка висловлена Верховним Судом України в постанові від 10 червня 2015 року у справі № 6-267цс15

Відповідно до частини першої статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.
Згідно з пунктом 5 постанови Верховної Ради Української РСР від 18 грудня 1990 року № 562-ХІІ (562-12) "Про порядок введення в дію Земельного кодексу Української РСР (2874а-07) " (зі змінами та доповненнями, внесеними Законом України від 5 травня 1993 року № 3180-XII (3180-12) ) громадяни, підприємства, установи, організації, які мають у користуванні земельні ділянки, надані їм до введення в дію Кодексу (2874а-07) , зберігають свої права на користування до оформлення ними у встановленому порядку прав власності на землю або землекористування.
Аналогічне положення міститься у пунктах першому та сьомому розділу Х "Перехідні положення" ЗК України.
Відповідно до частини п'ятої статті 116 ЗК України земельні ділянки, які перебувають у власності чи користуванні громадян або юридичних осіб, передаються у власність чи користування за рішенням органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування лише після припинення права власності чи користування ними в порядку, визначеному законом.
Крім того, частинами першою та п'ятою статті 261 ЦК України встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права.
Отже, для визначення моменту виникнення права на позов важливим є як об'єктивні (сам факт порушення права), так і суб'єктивні (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) моменти.