ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
11 лютого 2015 року м. Київ
     Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України в складі:
головуючого                Яреми А.Г.,
суддів:                    Гуменюка В.І., Охрімчук Л.І.,
                           Сеніна Ю.Л., Лященко Н.П.,
                           Романюка Я.М., Сімоненко В.М.,-
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом заступника прокурора Чернігівської області до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, треті особи: Державна фінансова інспекція у Чернігівській області, ОСОБА_19, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_20, про визнання недійсними договорів міни земельних ділянок та визнання незаконними державних актів на право власності на земельні ділянки за заявою заступника Генерального прокурора України про перегляд рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 вересня 2014 року,
в с т а н о в и л а:
У червні 2013 року заступник прокурора Чернігівського району Чернігівської області звернувся до суду в інтересах держави з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11, ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18 про визнання договорів міни земельних ділянок недійсними та визнання незаконними державних актів на право власності на земельні ділянки.
Зазначав, що 29 грудня 2007 року між відповідачами (від імені яких діяла ОСОБА_19) та ОСОБА_1 укладені договори міни земельних ділянок, за умовами яких вони обміняли належні їм земельні ділянки на земельні ділянки належні ОСОБА_1 із доплатою.
Договори міни посвідчені приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_20.
Посилаючись на оплатний характер договорів міни та на те, що фактично відбулось відчуження земельних ділянок, які позивачі отримали у власність на їхню частку (пай) в обмін на земельні ділянки, що отримані не в рахунок частки (паю), чим було порушено накладений законодавством мораторій на відчуження таких земельних ділянок, прокурор просив на підставі пункту 15 розділу Х Перехідних положень Земельного кодексу України (2768-14) (далі - ЗК України (2768-14) ) (в редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) задовольнити позов.
Рішенням Чернігівського районного суду Чернігівської області від 22 липня 2013 року позов заступника прокурора Чернігівської області задоволено: визнано недійсними договори міни земельних ділянок, укладені 29 грудня 2007 року між відповідачами в особі ОСОБА_19 та ОСОБА_1, визнано незаконними відповідні державні акти на право приватної власності на земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства, що розташовані поза межами населеного пункту на території Іванівської сільської ради Чернігівського району Чернігівської області, видані на ім'я ОСОБА_1; вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішенням апеляційного суду Чернігівської області від 6 березня 2014 року вищезазначене рішення суду першої інстанції змінено: виключено з мотивувальної частини висновок про удаваність договорів міни від 29 грудня 2007 року та посилання на статтю 235 ЦК України як на підставу вирішення спору. У решті рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Рішенням Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 вересня 2014 року вказані рішення судів першої та апеляційної інстанцій в частині визнання недійсними договорів міни земельних ділянок та визнання незаконними відповідних державних актів на право приватної власності на земельні ділянки скасовані та ухвалено у цій частині нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.
У поданій до Верховного Суду України заяві про перегляд рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 вересня 2014 року заступник Генерального прокурора України порушує питання про скасування зазначеного судового рішення суду касаційної інстанції та передачу справи на новий касаційний розгляд з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 1 статті 355 ЦПК України, - неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме пункту 15 Перехідних положень ЗК України (2768-14) .
Для прикладу наявності зазначеної підстави подання заяви про перегляд судового рішення заступник Генерального прокурора України посилається на ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 21 травня 2014 року.
Заступник Генерального прокурора України указує на те, що правові висновки Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ про застосування норм матеріального права, покладені в основу судового рішення у справі, яка переглядається, не є однаковими з висновками, зробленими судом касаційної інстанції в наданому для прикладу судовому рішенні, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
Заслухавши доповідь судді, пояснення прокурора та представника ОСОБА_1 - ОСОБА_21, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає, що заява про перегляд оскаржуваних судових рішень підлягає задоволенню з таких підстав.
Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.
За положеннями пункту 1 частини 1 статті 355 ЦПК України підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
Скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій та ухвалюючи нове рішення про відмову у задоволенні позову прокурора, суд касаційної інстанції виходив із того, що мораторій на відчуження земельних ділянок сільськогосподарського призначення, встановлений пунктом 15 Перехідних положень ЗК України (2768-14) , не поширюється на правочини щодо обміну (міни) земельної ділянки, виділеної в натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв) для ведення особистого селянського господарства, на іншу земельну ділянку.
Разом із тим у іншій справі, яка виникла з подібних правовідносин, за аналогічних обставин суд касаційної інстанції в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних кримінальних справ від 21 травня 2014 року погодився з висновками судів про те, що обмін (міна) земельної ділянки, виділеної громадянину як власнику майнової частки (паю) для ведення особистого селянського господарства на іншу земельну ділянку, що отримана не у порядку встановленому Законом України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)" (899-15) суперечить вимогам пункту 15 Перехідних положень ЗК України (2768-14) .
Отже, існує неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права.
Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції зазначених норм матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить із такого.
У справі, яка переглядається, судами встановлено, що відповідачі (крім ОСОБА_1) отримали право на земельні частки (паї) та на підставі відповідних розпоряджень голови Чернігівської районної державної адміністрації реалізували своє право на земельну частку (пай) та отримали у власність земельні ділянки (рілля та пасовища) в межах Іванівської сільської ради Чернігівського району, що було посвідчено державними актами на право власності на земельні ділянки. Цільове призначення вказаних земельних ділянок - для ведення особистого селянського господарства.
29 грудня 2007 року між відповідачами, від імені яких за довіреністю діяла ОСОБА_19, та ОСОБА_1 були укладені договори міни, за умовами яких власники земельних ділянок, отриманих на підставі Закону України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)" (899-15) передали у власність ОСОБА_1 належні їм земельні ділянки в обмін на земельні ділянки, які розташовані на території Киїнської сільської ради Чернігівського району, зокрема АДРЕСА_1 з доплатою. Зазначені земельні ділянки були придбані ОСОБА_1 за договором купівлі-продажу у ОСОБА_22, їх цільове призначення - для ведення особистого селянського господарства, проте ці землі отримані не за рахунок земель, виділених на частку (пай).
Згідно з пунктом 15 розділу Х Перехідних положень ЗК України (2768-14) (у редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин) до набрання чинності законами України про державний земельний кадастр та про ринок земель, але не раніше 1 січня 2012 року, не допускається купівля-продаж або іншим способом відчуження земельних ділянок і зміна цільового призначення (використання) земельних ділянок, які перебувають у власності громадян та юридичних осіб, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, земельних ділянок, виділених у натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв), крім передачі їх у спадщину, обміну на іншу земельну ділянку відповідно до закону та вилучення (викупу) земельних ділянок для суспільних потреб.
Законом України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)" (899-15) , зокрема статтею 14 передбачено, що у разі, якщо власник земельної ділянки, яка знаходиться всередині єдиного масиву, що використовується спільно власниками земельних ділянок чи іншими особами для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, виявляє бажання використовувати належну йому земельну ділянку самостійно, він може обміняти її на іншу земельну ділянку на межі цього або іншого масиву. Обмін земельними ділянками здійснюється за згодою їх власників відповідно до закону та посвідчується нотаріально. Пунктом 2 Прикінцевих положень цього Закону (899-15) зобов'язано Кабінет Міністрів України розробити рекомендації щодо обміну земельними ділянками, одержаними власниками земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості).
На реалізацію цієї норми Закону (899-15) Наказом Державного комітету України по земельних ресурсах від 17 листопада 2003 року № 288 (v0288219-03) було затверджено рекомендації щодо обміну земельними ділянками, згідно підпунктів 3, 5 яких власник земельної ділянки, яка знаходиться всередині єдиного масиву, що використовується спільно власниками земельних ділянок чи іншими особами для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, звертається усно або письмово до власника іншої земельної ділянки на межі цього або іншого масиву, на яку він бажає обміняти свою земельну ділянку, із пропозицією укласти договір міни земельних ділянок. Оскільки обмін земельними ділянками здійснюється за згодою їх власників, то у разі відхилення пропозиції укласти договір міни земельних ділянок власник земельної ділянки, який виявив бажання її обміняти, має право звернутись із зазначеною вище пропозицією до власника іншої земельної ділянки на межі цього або іншого масиву.
Отже аналіз зазначених норм права дає можливість дійти висновку про те, що обміненими можуть бути тільки земельні ділянки за схемою "пай на пай".
Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України в постанові від 5 листопада 2014 року.
Ураховуючи викладене, рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 вересня 2014 року підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду касаційної інстанції.
Керуючись пунктом 1 частини першої статті 355, пунктом 1 частини першої статті 360-3, частиною 1 статті 360-4 ЦПК України, судова палата у цивільних справах Верховного Суду України
п о с т а н о в и л а:
Заяву заступника Генерального прокурора України задовольнити.
Рішення Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 10 вересня 2014 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду касаційної інстанції.
Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 2 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.
Головуючий
А.Г. Ярема
Судді:
В.І. Гуменюк
Я.М. Романюк
Н.П. Лященко
Ю.Л. Сенін
Л.І. Охрімчук
В.М. Сімоненко